Грудень у київській історії
Календар історії Києва
Грудень
1 грудня 1856 року, народився Микола Садовський
Садовський Микола Карпович – (справжнє прізвище Тобілевич) — український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру. Брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.
З 1881 року — в професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. 1898 року трупа Садовського об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), потім, двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького.
У Києві Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 року в Києві. Артисти київського міського театру в січні 1919 року майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського.
У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 року його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 року очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 року жив у Празі.
Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 рік).
Помер 7 лютого 1933 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
1 грудня 1877 року, народився Микола Леонтович
Леонтович Микола Дмитрович – український композитор, хоровий диригент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч.
Автор широковідомих хорових обробок українських народних пісень «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть», «Ой з-за гори кам’яної» та інших. Його різдвяна щедрівка «Щедрик» перекладена багатьма мовами і відома у англомовному світі як Carol of the Bells.
Микола Леонтович здобув освіту на регентських курсах при Придворній співочій капелі в Петербурзі. Там і залишився було працювати, але в 1905 році його революційний настрій привернув увагу поліції, і Леонтович повернувся до України. Знаменитим став, коли капела Київського університету виконала хоровий твір «Щедрик».
До Києва переїхав лише коли проголосили Українську Народну Республіку. Взявся за викладацьку роботу у муздрамінституті ім. Лисенко, який створив першу державну українську капелу, організував перший симфонічний оркестр.
В ніч на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Афанасієм Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці він пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича.
1 грудня 1918 року, народився Платон Майборода
Майборода Платон Іларіонович – український композитор, народний артист УРСР (з 1968 року), лауреат Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962), народний артист СРСР (з 1979 року). Брат композитора Георгія Майбороди.
Автор численних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень — в тому числі «Рушничок», «Якщо ти любиш», «Ми підем де трави похилі», «Київський вальс». У творчому доробку також симфонічна поема «Героїчна увертюра», вокальна-симфонічна поема «Тополя» (слова Тараса Шевченка), музика до драматичних спектаклів, а також до фільмів. Протягом всієї творчої кар’єри Платон Майборода плідно співпрацював з Держтелерадіо УРСР. Його хорові твори, ліричні пісні, симфонічна музика були записані з хором і симфонічним оркестром Держтелерадіо і являються золотим фондом і надбанням держави.
Помер 8 липня 1989 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
1 грудня 1998 року, відбулося відкриття пам’ятника Михайлу Грушевському
Пам’ятник Михайлу Грушевському розташований на перетині вулиці Володимирській і бульвару Шевченка, біля Будинку вчителя, також відомого як Педагогічний музей. У цій будівлі в 1918 році розміщувалася Українська Центральна Рада на чолі з М. Грушевським і була оголошена незалежна Українська Народна Республіка.
1 грудня 2009 року, був відкритий пам’ятник Тетяні Маркус
Пам’ятник Тетяні Маркус — пам’ятник 21-річній Тетяні Маркус (єдина жінка отримала звання Герой України за участь у війні) розташований в Києві у Бабиного Яру.
Тетяна Маркус (1921 – 1943) – героїня київського підпілля в роки Другої світової війни. За час своєї діяльності Таня Маркус знищила кілька десятків німецьких солдатів та офіцерів (серед них — головного гауляйтера Києва). 22 серпня 1942 року її було схоплено береговою охороною Вермахту під час спроби переправитися через Дніпро. Протягом 5 місяців її піддавали жорстоким тортурам гестапо, але вона нікого не видала. 29 січня 1943 року Таня Маркус була розстріляна.
Монумент створено скульптором В. Медведєвим, архітектором Є. Костіним коштом приватних осіб. Пам’ятник Тетяні Маркус виконаний з бронзи і є фігурою дівчини, зі стиснутими кулаками біля колючого дроту. П’єдестал виконаний із сірого граніту.
1 грудня 2013 року, відбувся Марш мільйона – один з найвелелюдніших мітингів Революції Гідності
Подія, яка показала, що Україна – єдина, згуртована та готова стояти за свої ідеали до кінця. Віче, яке відбулося 1 грудня – це не одноразова акція.
Жорстоке побиття студентів, здійснене спецпідрозділом “Беркут” на Майдані Незалежності за вказівкою вищого керівництва держави вночі 30 листопада, обурило громадськість.
Першого дня зими громада зібралася на Всеукраїнське віче. О 12:00 колона мітингувальників рушила з Михайлівської площі вулицею Володимирською до парку Шевченка. Далі маршрут пролягав Хрещатиком, повз Бессарабську площу і закінчився на Майдані Незалежності. За різними даними, того дня у Києві мітингували близько півмільйона осіб. Цього ж дня мітингувальники зайняли будівлю КМДА і Будинок профспілок. Поки на сцені Майдану Незалежності виступали політики, дехто з учасників акції намагалася штурмувати Адміністрацію президента. «Беркут» відбив штурм, а потім почав переслідувати нападників.
1 грудня 2020 року, на алеї Героїв Небесної Сотні відкрили Дзвін гідності
Дзвін гідності, 70-кілограмова пам’ятка, що символізує подвиг загиблих героїв та досягнення українського народу. Дзвін, створений за концепцією дизайнера Національного музею Революції Гідності Олександра Бриндікова, розташований на території майбутнього Національного меморіалу, що складається зі стели з портретами загиблих та каплиці. На основі Дзвону використано зображення київського графіка Олександра Ком’яхова.
Дзвін бʼє до днів народжень кожного з героїв. За задумом, поруч у такий день стоятиме портрет уродинника. Крім того, 20 лютого дзвін ударятиме 107 разів – відповідно до кількості Героїв Небесної Сотні.
На алеї Героїв Небесної Сотні відкрили Дзвін гідності. Фото та відео
2 грудня 1840 року, народився Михайло Старицький
Старицький Михайло Петрович – український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Один з корифеїв українського побутового театру.
1865 року закінчив Київський університет. 1864 року Михайло Старицький почав виступати у театральних гуртках. У 1882 році він організував разом з М.Л.Кропивницьким першу українську професійну театральну трупу. У 1885-1891 рр. керував своєю трупою. Твори: п’єси — «Не судилося» (1881), «У темряві» (1892), «Талан» (1893). Історичні драми – “Богдан Хмельницький” (1887), “Маруся Богуславка” (1897). За сюжетами творів М. Гоголя створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», інсценував твір «На Кожум’яках» Нечуя-Левицького (у Старицького — «За двома зайцями»1961 року знято однойменний фільм на Київській кіностудії ім. О.Довженка), та ін.
Михайло Старицький – автор поетичних творів, романів, повістей, оповідань та нарисів.
Помер 27 квітня 1904 року та був похований на Байковому кладовищі.
2 грудня 1922 року, народився Генріх Кульчицький
Кульчицький Генріх Станіславович – український архітектор; почесний член Української академії архітектури з 1994 року.
З 1950 року працював у Києві у державних архітектурних майстернях. Почавши скромним працівником, пройшов службовими сходами і був призначений начальником архітектурного управління.
Споруди у Києві:
житлові будинки на:
Кловському узвозі, № 10 (1954–1957);
вулиці Дачній, № 6 (1955);
бульварі Лесі Українки, № 9 (1964);
реконструкція Жовтневого палацу (1951—1955);
Русанівський житловий масив (1961–1974, у співавторстві з Вадимом Ладним);
1–5-й мікрорайони житлового масиву Оболоні (1970–1973);
готель «Славутич» (1971–1972);
реконструкція та добудова площі Жовтневої революції (1976–1981, у співавторстві).
Помер у Києві 8 січня 2009 року.
3 грудня 1927 року, народився Георгій Фукс
Фукс Георгій Борисович – український інженер-будівельник, фахівець у галузі проєктування мостів, кандидат технічних наук, професор, Заслужений будівельник України.
1949 року Георгій Фукс закінчив Київський інженерно-будівельний інститут. З 1951 року працював у Київській філії Державного інституту розвідки та проектування автомобільних доріг «Укрдорпроект», основна спеціалізація – проектування мостових споруд. Автор 40 публікацій та 16 винаходів у галузі мостобудування.
Георгій Фукс керував проектуванням усіх найбільших мостів через Дніпро, збудованих у Києві. Серед них: Міст Метро, Північний міст, Південний міст, Подільсько-Воскресенський мостовий перехід (будівництво розпочато у 1993 році).
Помер 10 березня 2008 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
3 грудня 1941 року, була опублікована стаття «Розстріли в Києві та Ростові»
Стаття була опублікована в газеті «Червона зірка» № 284 (5039), стор. 1.
Історія подій у Бабиному яру у газеті “Червона зірка” від 3 грудня 1941 року
3 грудня 1976 року, відбулося урочисте відкриття Північного мосту
Північний міст — міст через Дніпро у Києві, пам’ятка архітектури. Введений в експлуатацію 3 грудня 1976. Інженери Г. Б. Фукс, Б. М. Гребень, Є. А. Левинський, Б. С. Романенко, архітектор А. В. Добровольський.
Міст пов’язує правобережні житлові райони з житловими масивами Райдужний, Троєщина, Воскресенка. Це цілий комплекс завдовжки понад 9 км, який складається з підходів до мостів через Дніпро і Десенку, дороги на Трухановому острові, з’їздів на базу відпочинку «Дніпрові хвилі», автостоянки.
3 грудня 1994 року, відкрили Пам’ятник воїнам-афганцям
Пам’ятник воїнам-афганцям розташований в сквері між Києво-Печерською Лаврою і Національним музеєм участі України у Другій світовій війні навпроти входу до церкви Воскресіння Христового – в народі званої «Афганській» (на початку 1990-х років в її відродженні активно брали участь матері загиблих в Афганістані солдатів).
До 10-річчя виведення радянських військ з Афганістану, монумент реконструювали, в результаті чого він став частиною Меморіального комплексу пам’яті воїнів України, полеглих в Афганістані, який відкрили 15 лютого 1999 року.
Пам’ятник воїнам-афганцям (меморіальний комплекс пам’яті воїнів України, полеглих в Афганістані)
3 грудня 2016 року, відбулося урочисте відкриття київського ЦУМа після 4 років реконструкції
Центральний універсальний магазин Києва — магазин в центрі Києва, пам’ятка історії та архітектури. Збудований у стилі арт деко у 1936—1939 роках.
1 лютого 2012 ЦУМ закрив свої двері для відвідувачів у зв’язку з реконструкцією. Вона була закінчена у 2016 році та повністю змінила внутрішній вигляд універмагу.
4 грудня 2025 року, були відкриті два артоб’єкти: пам’ятний знак «Ракетні війська і артилерія» та інсталяція «Кара з небес»
Біля Арки Свободи українського народу на Алеї захисників України відбулась церемонія до Дня Ракетних військ і артилерії (РВіА), який традиційно відзначають 4 грудня.
Пам’ятний знак уособлює ключовий символ РВіА — блискавку. Тут вона пробиває оборону ворога, стилізовану під кремлівські зубці. А невелика зірка, як на мапах, позначає москву — нагадування про те, що українські ракети й артилерія здатні діставати тих, хто раніше вважав себе недосяжним. Простий образ, але дуже прямий за змістом.
Другим об’єктом стала інсталяція із центральною фігурою святої Варвари — покровительки артилеристів. За легендою, Господь покарав її катів ударом блискавки, тож для воїнів артилерії вона стала символом захисту й відплати. У цьому прочитанні блискавка — це відповідь на ворожу жорстокість, а українська артилерія — невідворотна кара для тих, хто прийшов нищити Україну.
Пам’ятний знак “Ракетні війська і артилерія” та інсталяція «Кара з небес»
5 грудня 1912 року, народилася Наталія Чмутіна
Чмутіна Наталія Борисівна – український архітектор, народний архітектор Української РСР (1987).
Народилася у Києві. У 1930-1936 роках навчалася на архітектурному факультеті Київського будівельного інституту в майстерні архітектора Володимира Заболотного.
Вибрані проекти:
– Ресторан «Рів’єра» на схилах Дніпра в м. Києві (архітектори: А. Добровольський та Н. Чмутіна, 1936—1937);
– Верховної Ради по вул. Михайла Грушевського в м. Києві (творчий колектив під керівництвом В. Г. Заболотного, 1936—1939);
– Готель «Інтурист» у Києві (1952—1956);
– Готель «Дніпро» на Європейській площі (спільно з арх. В. Д. Єлізаровим, В. Г. Заболотним, Я. Л. Красним, 1959—1964);
– Універсальний меблевий магазин «Будинок меблів» (1963—1967);
– Готель «Либідь» на Галицькій площі (архітектори Н. Б. Чмутіна, A. M. Аніщенко, О. К. Стукалов, Ю. А. Чеканюк, 1965—1970);
– Експериментальний критий ринок «Залізничний» (1973), та ін.
Померла 8 листопада 2005 року у Києві.
5 грудня 1946 року, був відкритий памʼятник Леніну на бульварі Шевченка
Пам’ятник Володимиру Леніну — колишній пам’ятник у столиці України місті Києві російському революціонеру Володимиру Леніну (організатор збройного Жовтневого перевороту восени 1917 р., ініціатор Громадянської війни в Росії, засновник і керівник партії більшовиків); радянському політичному діячеві (перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців СРСР), теоретику і поширювачу ідей комунізму, лідеру світового міжнародного комуністичного руху.
Пам’ятник простояв від 5 грудня 1946 до 8 грудня 2013 року, коли його повалили невідомі під час протестів у Києві.
Пам’ятник розташовувався в історичній місцевості Бессарабка, на розі бульвару Тараса Шевченка та вулиці Хрещатик, перед Бессарабською площею (навпроти Бессарабського ринку).
5 грудня 1963 року, народився Сергій Брандт
Брандт Сергій Володимирович – відомий український художник. У 1982 році закінчив Республіканську Художню середню школу імені Т.Г.Шевченка, а в 1990 році — Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури за спеціальністю архітектора.
Професійно займається живописом з 1991 року. Працює в техніці акварелі, олійного живопису, а також розробляє та виконує: декоративні панно, настінні розписи, ексклюзивні барельєфи в інтер’єрах.
Сергій Брандт дуже любить місто, в якому живе, цікава йому його історія і це відображено в його чудових роботах про Київ.
5 грудня 1979 року, була відкрита станція Лісова
18-та станція Київського метрополітену, кінцева на Святошинсько-Броварській лінії. Відкрита під назвою «Піонерська». Нинішня назва — з 2 лютого 1993 року.
Має два виходи, сполучені з підземними переходами під Броварським проспектом. Одна з найзавантаженіших станцій у київському метро.
5 грудня 2001 року, розпочався перший Всеукраїнський перепис населення
За результатами перепису щодо міста Києва:
– Територія Києва (тис.км2) – 0,8.
– Загальна чисельність наявного населення міста Києва, за даними Всеукраїнського перепису населення, становила 2 млн. 611 тис. осіб.
– Щільність населення (людина/км2) – 3264.
– Загальна чисельність постійного населення міста, станом на 5 грудня 2001 року, становила 2 млн. 567 тис. осіб, у тому числі чоловіки — 1 млн. 193 тис. осіб, або 46,5%, жінки — 1 млн. 374 тис. осіб, або 53,5%.
– Чисельність чоловіків і жінок, які перебувають у зареєстрованому шлюбі, склала 1 млн. 140 тис. осіб.
6 грудня 1240 року, Київ захоплено монголами
Військо хана Батия вторглося до Київського князівства й обложили Київ 5 вересня 1240 року. Обороною керував тисяцький Данила Галицького Дмитро.
Вирішальний штурм припав на 5 грудня 1240 року. Монголи пробили стіни міста одразу у кількох місцях, але захисники Києва відійшли у дитинець. Наступного дня воїни Батия приступили до штурму центральної частини міста та Гори. Зламавши опір киян, монголи влаштували масову різанину та підпалили Десятинну церкву, в якій сховалися останні захисники міста. Дмитро потрапив у полон. З 50-тисячного населення після Батиєвого погрому в місті залишилося не більше двох тисяч жителів. Не меншу шкоду зазнало і саме місто. Було пошкоджено Успенський, Софіївський собори, Троїцьку надбрамну церкву (зараз головний вхід до Києво-Печерської Лаври), зруйновано церкву Спаса на Берестові, Кирилівську церкву, Михайлівський собор, усі київські ворота. Київ практично перестав існувати.
6 грудня 1240 року, орди хана Батия зруйнували Десятинну церкву
Десятинна церква, або Церква Успіння Пресвятої Богородиці — християнська церква, зведена на Старокиївській горі в Києві в 989—996 роках.
Була споруджена на території Київського дитинця (Дитинець — центральна укріплена частина у містах Русі.) князем Володимиром Святославичем, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків — десятину, звідки й походить назва церкви.
Присвячена Успінню Пресвятої Богородиці. Вважається першою кам’яною церквою Київської Русі.
6 грудня 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, зруйнували Десятинну церкву. Коли місто було цілком захоплене монголами, в храмі сховалися останні оборонці міста, які разом із церковнослужителями чинили запеклий опір чужинцям. Від ударів потужних стінобитних машин стіни церкви обвалилися, поховавши під собою киян. Майже два століття вона перебувала в руїнах, на яких було збудовано невеличкий дерев’яний храм Миколи Десятинного. Деякі, вцілілі на той час, частини храму були використані для будівництва римо-католицького кафедрального костелу на Подолі. Залишки фундаменту Десятинної церкви разом із містом Володимира є пам’яткою національного значення.
6 грудня 1909 року, було освячено Костел святого Миколая
Споруда церкви Св.Миколая почалася за конкурсним проектом архітектора С. В. Валовського в 1899 році. Розробка і будівництво будівлі проводилися під керівництвом відомого київського архітектора В. В. Городецького.
Церква, збудована в стилізованих готичних формах з високими стрілчастими вежами і шпилями, відрізняється стрункими пропорціями, легкістю, ясністю композиційної структури. Складні умови будівництва та архітектурного рішення спонукали архітекторів застосувати новаторські на той час інженерні технології. Інженером А. Е. Страусом вперше в тодішній будівельній практиці була запропонована закладка фундаменту на бетонних палях, а в конструкціях широко використовувався залізобетон – новий будівельний матеріал. Костел був багато прикрашений як настінними розписами, так і вітражами, яких налічувалося 40.
6 грудня 1913 року, народився Микола Амосов
Амосов Микола Михайлович – український лікар, науковець в галузі медицини та біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983–1988). Доктор медичних наук (1953). Почесний громадянин Києва.
М. М. Амосов — автор понад 400 наукових праць, у тому числі 19 монографій. Низку його книг перевидано в США, Японії, Німеччині, Болгарії. У створеному ним інституті підготовлено 40 докторів і понад 150 кандидатів наук, багато хто з них згодом очолив великі наукові центри.
Помер 12 грудня 2002 року. Похований на Байковому кладовищі.
2003 року в Києві Миколи Амосова названо вулицю, на якій розташований Національний інститут серцево-судинної хірургії ім. Н.М. Амосова НАМН України.
6 грудня 2023 року, відбулось урочисте відкриття пам’ятника Олександру Мацієвському
Пам’ятник Герою України Олександру Мацієвському, якого у полоні розстріляли росіяни за слова “Слава Україні”, відкрили в День Збройних сил України.
Пам’ятник встановили на території Національного історико-архітектурного музею “Київська фортеця”.
На відкритті були присутні родичі загиблого героя: мати Параска Мацієвська-Демчук та дружина Юлія Мацієвська.
Автори пам’ятника розповіли, що працювали над проєктом понад два місяці. Аби створити достовірну скульптуру, вони використовували пластилін, глину, силікон та комп’ютерні технології. Художник-скульптор Олег Цьось зазначив, що їм важливо було передати погляд героя.
7 грудня 1902 року, народився Микола Холостенко
Холостенко Микола В’ячеславович – український архітектор.
1922 року вступив до Київського архітектурного інституту. Його викладачами були Іполит Моргілевський, Валеріан Риков, Василь Кричевський, Олександр Вербицький, Павло Альошин.
В 1929 році закінчив Київський художній інститут.
За проєктами архітектора зокрема у Києві споруджено:
– будинок кооперативу «Сяйво» на Костьольній вулиці, 11 (1931);
– будинок спеціалістів на Шулявці (1933—1935);
– будинок наукових робітників на Лютеранській, 21/12 (1929—1939)
– проєкт забудови мікрорайону «Соцмісто» у Києві (1936);
– житловий будинок на Кудрявській, 2 (1950–1952);
– комплекс Центрального ботанічного саду АН УРСР (1951–1964).
Автор проєктів реставрації:
– Кирилівської церкви (1955);
– Великої дзвіниці Києво-Печерської лаври (1959–1960; у співавторстві).
Помер 3 травня 1978 року. Похований на Міському кладовищі «Берковець».
7 грудня 1971 року, народився Олексій Чепелик
Чепелик Олексій Володимирович — український скульптор. Член Національної спілки художників України (з 2000 року). Син відомого скульптора Володимира Чепелика.
1996 року Олексій Чепелик закінчив Національну Академію образотворчого мистецтва та архітектури, у 1999 році — аспірантуру там же. Педагог з фаху — В.Чепелик.
Основні твори: «Митрополит» (1999), «Самотність» (1999), портрет художника І. Сошенка (1999), у співавторстві з батьком: пам’ятник М. Яковченку (2000), Олесю Гончару (2001), скульптурна композиція «Місце зустрічі змінити не можна» (2009), пам’ятник Г. Юрі (2011) та ін.
7 грудня 2012 року, була урочисто відкрита I черга торгово-розважального центру OCEAN PLAZA
Інвестиції у будівництво становили близько $300 млн. У торгово-розважальному комплексі відкрито найбільший у Європі акваріум, у якому живуть морські жителі.
8 грудня 1924 року, в Києві створена Перша всеукраїнська державна чеканно-художня, гранувальна, ювелірно-штамповочна фабрика, нині ПАТ «Завод «Маяк»
Завод «Маяк» — українське підприємство в галузі виробництва засобів зв’язку, розробки й виготовлення апаратури магнітного запису та відтворення звуку. З 2008 головною спеціалізацією є виробництво стрілецького озброєння.
8 грудня 1946 року, народився Олександр Мілютін
Мілютін Олександр Миколайович – український кіноактор. Виконавець ролі Пасюка в телесеріалі «Місце зустрічі змінити не можна».
За своє життя зіграв майже у 80-ти фільмах. Епізодичні ролі в «Невловимих месниках» і «Сільському детективі» принесли йому певну популярність.
З 1969 р. був актором Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.
Розквіт його таланту припав на 1970-ті, коли Олександр Мілютін знімався чимало. Роботи у фільмах «У бій йдуть одні “старі””, “Юркини світанки”, “Право на кохання”, “Місце зустрічі змінити не можна” – принесли артисту широку популярність.
Особливо запам’яталася його роль у серіалі «Місце зустрічі змінити не можна», де Олександр Мілютін зіграв начебто не помітну, але дуже колоритну фігуру оперативника, людину з України, яка чудово володіє українською мовою, говорить саме на ній.
Був членом Спілки кінематографістів України.
Помер 14 березня 1993 року у віці 46 років. Похований на Лісовому кладовищі.
8 грудня 2013 року, був знесений памʼятник Леніну на Бессарабці
Памʼятник був повалений під час подій на Євромайдані, 8 грудня, у день велелюдного мітингу, близько 18-ї години.
Після перемоги Євромайдану, в Україні розгорнулася стихійна кампанія знесення пам’ятників Леніна, що отримала назву «Ленінопад».
9 грудня 1960 року, відбулося урочисте відкриття Палацу спорту
Цей день став знаменною датою в історії спортивного життя Києва та всієї країни. Урочистості з нагоди введення палацу в експлуатацію були грандіозними. Республіканська влада, високі гості, запрошені іноземні гості, представники робітничого класу, інтелігенції та селянства заповнили глядацьку залу. Після обов’язкової партійно-урочистої частини відбулося мистецько-спортивне свято.
Наступного дня після відкриття на арені вже проходили боксерські командні змагання між СРСР та ФРН. Це були перші в історії Палацу спорту міжнародні змагання.
9 грудня 1997 року, відбувся перший дзвінок у мережі “Київстар”
ПрАТ «Київстар» — телекомунікаційна компанія в Україні, надає послуги зв’язку та передачі даних на основі мобільних і фіксованих технологій, зокрема 4G (LTE) в Україні.
Компанію заснував 1994 року Ігор Литовченко під назвою «Bridge». Згодом назву змінили на «Київстар».
9 грудня 2007 року, у Жулянах сталася авіакатастрофа
О 17:04 за київським часом між містом Вишневе і територією аеропорту «Жуляни» (Міжнародний аеропорт «Київ» імені Ігоря Сікорського) за 2,5 км від злітної смуги аеропорту і за 300 метрів від київської Кільцевої дороги на полі радгоспу «Совки» розбився літак Beechcraft C90A, що виконував чартерний рейс з аеропорту Градец-Кралове в Чехії.
9 грудня 2023 року, був демонтований памʼятник Щорсу
Пам’ятник Миколі Щорсу — встановлений 29 квітня 1954 року з нагоди 300-річчя Переяславської ради. Знаходився на перетині вулиці Симона Петлюри та бульвару Тараса Шевченка. Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.
Памʼятник демонтовано у рамках декомунізації. Перед демонтажем його було вилучено з Державного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини національного значення.
Надалі монумент зберігатиметься в Державному музеї авіації України ім. О. К. Антонова.
10 грудня 1925 року, в Києві відкрито перше регулярне автобусне сполучення
Відбувалось воно за маршрутом «Площа ІІІ Інтернаціоналу — вулиця Л. П’ятакова» (теперішня Європейська площа — вулиця Саксаганського). На маршруті працювали автобуси марок “Фіат” та “Даймлер-Бенц” (за нинішніми мірками їх можна називати мікроавтобусами).
1929 року автобусний парк Києва став поповнюватися першими радянськими автобусами, побудованими на базі вантажівок: Я-3, Я-6, АМО-4 та АМО-Ф15.
1932 року до Києва почали надходити незграбні й примітивні машини ЗіС-8, а в 1938 році — досить елегантні ЗіС-16.
До Другої світової війни в Києві було близько 100 автобусів, проте вони суттєво не впливали на обсяг пасажироперевезень, зважаючи на часті поломки, недосконалість конструкції, дуже малу провізну здатність, їх малу кількість, і врешті-решт відсутність доріг з твердим покриттям. У 30-ті роки основним видом транспорту був трамвай.
10 грудня 1948 року, народилася Тетяна Шеліга
Шеліга Тетяна Леонардівна – українська акторка театру та кіно. Заслужена артистка України (1996). Номінантка на театральну премію «Київська пектораль» (1997) за роль Клотільди у виставі «Фердінандо».
Народилася у Києві. Вступала в театральний виш, отримала відмову. Рік пропрацювала помічницею режисера у дитячій редакції українського ТБ, після чого поїхала вступати знову. Після закінчення в 1972 році Школи-студії (ВНЗ) ім. Немировича-Данченка при МХАТ (Москва) (майстерня професора В. К. Монюкова) поїхала до Севастополя.
24 роки пропрацювала в Севастопольському театрі російської драми, де зіграла, за власними словами, ролі, про які можна було тільки мріяти.
З 1995 по 2010 рік працювала в Національному академічному театрі Російської драми імені Лесі Українки.
Акторка брала участь не лише в театральних постановках, а й у зйомках серіалів та кіно. Найбільшу популярність їй принесла роль у комедійному проєкті «Коли ми вдома».
Померла 3 липня 2025 року.
11 грудня 2015 року, був зруйнований пожежею ресторан «Млин»
Ресторан на березі Дніпра міг скласти конкуренцію будь-якому заміському. Він був побудований в 1967 році.
Знаходився за адресою – Гідропарк, Броварський просп., 9в.
12 грудня 1912 року, відкрився Перший міський кінотеатр в Києві – «кіно-театр Шанцера»
Перший міський кіно-театр було спорудженого в міській садибі на Хрещатику, 38.
Будівля була побудована за проєктом архітектора І.В. Миколаєва на місці знесеного флігеля.
Глядацька зала кінотеатру у два з половиною поверхи, розміром 26 м в довжину і 17 м в ширину була розрахована на 1000 місць.
Після націоналізації в 1919 році він був перейменований в «1-е Держкіно», а кінотеатр «Експрес» став «2-м Держкіно».
На даний час на його місці височить будівля КМДА і Київради.
12 грудня 1928 року, народився Леонід Биков
Биков Леонід Федорович – український актор, кінорежисер та сценарист, заслужений артист УРСР (1958), народний артист УРСР (1974).
Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Данила Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).
Всенародне визнання Бикову принесли кінофільми «В бій ідуть тільки «старики» (1974) і «Ати-бати, йшли солдати…» (1977), за які він отримав Державну премію СРСР як режисер і актор (ролі капітана Титаренка і єфрейтора Святкіна). Всього зіграв у кіно більше 20 ролей, написав кілька сценаріїв.
Загинув у автокатастрофі 11 квітня 1979 року.
12 грудня 2009 року, був відкритий памʼятник Шандору Петефі
Пам’ятник встановили відповідно до двосторонніх домовленостей мерів міст-побратимів за кошти міської влади Будапешта та меценатів. Він знаходиться на пішохідній частині Бульварно-Кудрявської вулиці між будинками за №8 та №11. Автор: скульптор Ласло Куташ.
Шандор Петефі – угорський поет, публіцист, революційний діяч сербського і словацького походження. Вважається національним поетом, героєм Угорщини, і був однією з ключових фігур Угорської революції 1848 року.
13 грудня 1895 року, народився Григорій Верьовка
Верьовка Григорій Гурійович – український композитор і хоровий диригент, педагог.
1918—1921 навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування — в Олександра Орлова. 1933 закінчив інститут екстерном. Від 1919 року працював організатором і керівником самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва.
1923—1927 роки працює в музично-драматичному інституті, від 1931 року — в Київській консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Від 1947 — професор консерваторії.
1943 року організував Український державний народний хор, у 1943—1964 роках був його художнім керівником і головним диригентом. 1964 року хору надано ім’я Григорія Верьовки.
Помер 21 жовтня 1964 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
У 2011 році у Києві ім’ям Григорія Верьовки було названо вулицю.
13 грудня 1928 року, народився Микола Рапай
Рапай Микола Павлович – український скульптор.
У 1951 році закінчив Одеське художнє училище, а 1958 року — Київський державний художній інститут, де навчався у скульптора Михайла Лисенка. У 1993 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв України.
Основні твори:
Пам’ятники: Шулявській республіці (1985, Київ), Анатолію Солов’яненку (2001, Київ), Лесю Курбасу (2002, Київ), Михайлу Булгакову (2007, Київ);
Бюсти: авіаконструктора Олега Антонова, хірурга Алескандра Шалімова, художника Миколи Глущенка; Меморіальні дошки: Гришка Михайлу Степановичу (1981, Київ, вул. Хрещатик, № 15), Суботіну Серафиму Івановичу (1981 пр-т Академіка Палладіна, № 32), Затонському Володимиру Петровичу (1984, Київ, 14), бул. (1987, Київ, вул. Прорізна, № 17), Вертинському Олександру Миколайовичу (1995, Київ, вул. Володимирська, № 43);
Анотаційна дошка на честь дружби міст Києва та Кіото (1981) та ін.
14 грудня 1861 року, народився Павло Голландський
Голландський Павло Іванович – архітектор.
1898 року переїхав до Києва і за 20-річне перебування в місті збудував ряд громадських та житлових будинків. Входив до Ради голів Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва. Викладав у КПІ.
Роботи в Києві:
– Внутрішнє оздоблення садиби Ханенко Варвари (Терещенківська вулиця, 15), виконане спільно з архітектором Р. Ф. Мельцером.
– Садиба О. Н. Терещенка на вул. Толстого № 7 (1898 р.).
– Керував спорудженням Троїцького народного будинку на вул. Великій Васильківській № 53 (1900—1902 pp., автори Г. Антоновський, В. Осьмак).
– Трикласна Жіноча торгова школа на Бульварно-Кудрявській вулиці № 18/2 (1901–1902 рр.),
– Міське училище Ніколи Терещенка на вулиці Ярославів Вал № 40 (1905—1907 pp, тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого,
– Садиба графині Уварової на вул. Липській № 16 (1912 p.), та ін.
Помер і похований у Сімферополі.
14 грудня 1935 року, відбулася перша прем’єра Театру музичної комедії, нині — Київський Національний академічний театр оперети
Київський національний академічний театр оперети — оперетковий театр у Києві, розташований у будівлі колишнього Троїцького народного дому, збудованого на початку ХХ-го століття на благочинні кошти. Розташований за адресою — вул. Велика Васильківська, 53.
1934 року, після 12-річної заборони з боку радянської влади на виступи театрів оперети, колишній народний будинок передали новоствореному Театру музичної комедії.
Народження Київського театру оперети позначають двома датами 13 січня 1934 року – відкрито стаціонарний театр музичної комедії під керівництвом В. Бенедиктова (актори: Н. Родошальський, Р. Робертов, Т. Юдіна, Л. Огарьов, А. Астахов, Ю.Адинська; балетмейстер — С. Томілін та ін.) та 14 грудня 1935 року – відбулася перша прем’єра – «Летюча миша» Й. Штрауса, а незабаром світло рампи побачила вистава вперше поставлена українською мовою «Продавець птахів» К. Целлера.
14 грудня 2013 року, у День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відкрили Ротонду «Пантеон пам’яті»
Ротонда «Пантеон пам’яті», як один з архітектурних елементів Меморіального комплексу «Героям Чорнобиля» на Троєщині, є єдиним в Україні меморіалом, який уособлює єднання у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС усіх колишніх республік Радянського Союзу. Саме цю ідею закладено в архітектурно-художній зміст Ротонди.
По периметру кола розміщено 15 колон, що символізують колишні радянські республіки, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. У центрі композиції як символ пам’яті загиблих ліквідаторів розташована скульптура Покрови Пресвятої Богородиці – покровительки українського народу.
15 грудня 2000 року, Чорнобильська АЕС офіційно припинила виробництво електроенергії
О 13:17 за наказом Президента України Леоніда Кучми поворотом ключа реактор енергоблоку №3 було зупинено назавжди.
Рішення про остаточну зупинку енергоблока № 1 прийнято 30 листопада 1996 року, енергоблока №2 — 15 березня 1999 року, енергоблока №3 та остаточне закриття ЧАЕС було прийняте Кабінетом Міністрів України 29 березня 2000 року.
Причиною таких дій стали зобов’язання України перед світовою спільнотою, що зафіксовані у Меморандумі про Взаєморозуміння між Урядом Україні і Урядами країн «Великої сімки» та Комісією Європейського Співтовариства щодо Закриття Чорнобільської АЕС. Меморандум було підписано 25 грудня 1995 року.
17 грудня 1876 року, народився Микола Стражеско
Стражеско Микола Дмитрович – український радянський терапевт, доктор медицини (з 1904 року), професор (з 1907 року), заслужений діяч науки УРСР (з 27 травня 1934 року), академік АН УРСР (з 1934 року).
1899 року закінчив медичний факультет Київського університету.
Працював у клініці В.П. Образцова , лабораторії І.П. Павлова. З 1907 – професор Київських жіночих медичних курсів. З 1922 року – у Київському медичному інституті, де з 1929 року завідувач кафедри факультетської терапії та одночасно (з 1934) завідувач клінічного відділу Інституту клінічної фізіології АН УРСР. Директор (1936—1941 та з 1943 року) організованого ним Українського інституту клінічної медицини, якому 1955 року присвоєно ім’я Стражеска.
Основні праці з проблем грудної жаби та інфаркту міокарда, серцевої недостатності, ревматизму, сепсису, патології органів травлення. Автор класичного керівництва для лікарів “Основи фізичної діагностики захворювань черевної порожнини” (1924). Розвивав функціональний, клініко-експериментальний напрямок вітчизняної терапії. Створив школу терапевтів.
Помер 27 червня 1952 року у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.
У 1978 році перед будівлею інституту (вул. Народного ополчення, 5) було встановлено пам’ятник академіку Стражеско (скульптор І. Шаповал, архітектор І. Шемседінов). 1961 року в Києві ім’ям Н.Д. Стражеска було названо вулицю.
17 грудня 1877 року, народився Данило Щербаківський
Щербаківський Данило Михайлович – український мистецтвознавець, історик, етнограф, археолог, музейник, педагог, громадський діяч. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва; почесний член Української Академії мистецтв (1918), учений секретар Секції мистецтв Українського Наукового товариства в Києві (1918—1919), дійсний член і товариш (заступник) голови Всеукраїнського археологічного комітету (1924—1927). Учасник Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ (1921), один із лідерів українського церковно-визвольного руху. Через цькування й доноси, вчинив самогубство, утопившись у Дніпрі. Похований у Києво-Печерській Лаврі.
1901 року Данило Щербаківський закінчив Київський Університет св.Володимира, історико-філологічний факультет (учень В. Антоновича). Займався викладацькою та науковою діяльністю, писав статті (починаючи з 1902 року журнали: «Київська старовина», «Сяйво», «Україна»), крім статей — кілька фундаментальних праць з музеєзнавства та етнографії: «Розкопки курганів на прикордонні Київської, Херсонської губерній (1905), “Козак Мамай” (1913)”, Символіка в українському мистецтві” (1921), “Українські дерев’яні церкви” (1921); проводив розкопки, організовував виставки, збирав етнографічні матеріали та витвори мистецтва, рятував церковні реліквії від знищення, розкрадання та конфіскації, багато зробив для збереження культурних цінностей, займався їх систематизацією, а також фотографуванням пам’яток архітектури.
На честь Данила Щербаківського у Києві названо вулицю у Шевченківському районі міста.
17 грудня 1907 року, народилася Ніна Федорова
Федорова Ніна Іванівна – українська художниця-керамістка.
Закінчила Київський інститут кераміки і скла (1930), працювала в експериментальній майстерні при Київському державному музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської лаври. З 1946 року очолювала Експериментальні майстерні художньої кераміки Інституту архітектури Академії будівництва і архітектури УРСР, з 1963 року — у Київському зональному науково-дослідному інституті експериментального проектування житлових та громадських споруд (КиївЗНДІЕП).
Основні твори:
Майоліковий декоративний посуд, кераміка для архітектурних споруд Києва: килимова композиція з 600 тарілок — діаметром від 10 см до 1,5 м на стіні в ресторані «Дніпро» (1964, архітектор Н. Чмутіна, художники Н. Федорова, Г. Шарай, Г. Зубченко, О. Грудзинська, гончар Ф. Олексієнко), стіна в готелі «Дніпро» (1970), панно в ресторані «Метро» (1970, у співавторстві з Ганною Шарай), оформлення станцій метро «Хрещатик» (1960, творча група: архітектор М. С. Коломієць, технолог Н. І. Федорова, художник О. А. Грудзинська, виконавець Г. Г. Шарай) та ін.
Померла 1993 року в Києві.
17 грудня 1912 року, народився Андрій Сова
Сова Андрій Корнійович – український актор, гуморист, майстер художнього слова, народний артист Української РСР.
Після школи Андрій Сова закінчив Одеське морехідне училище (1930) та був зарахований мотористом І класу на торгове судно «Цюрупа». Плавав до Італії, Іспанії, Греції, Єгипту, Франції. У вільний від вахти годинник матроси збиралися на палубі послухати улюбленця команди — дотепного жартівника, знавця та оповідача одеського фольклору Андрія Сову. Опанувавши морську професію, він ще довго шукав своє місце в житті.
1938 року закінчив акторське відділення Одеського театрального училища.
У кіно із 1937 року.
Після конкурсу 1951 року був прийнятий до Київської обласної філармонії, 1959 року — до «Укрконцерту».
Андрій Сова володів талантом перетворення у тих, хто майстерно зображений у сатиричних та гумористичних творах Остапа Вишні, Степана Олійника, Володимира Івановича, Павла Глазового, Олександра Ковиньки, Євгена Кравченка та ін. У його виконанні талановиті звучали також поетичні та прозові твори Т.Г. Шевченка, В. Сосюри.
Помер актор 12 грудня 1994 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
17 грудня 1976 року, сталася авіакатастрофа Ан-24
Авіаційна катастрофа, сталася поблизу аеропорту «Жуляни» в Києві.
Літак Ан-24 авіакомпанії «Аерофлот» виконував плановий внутрішній рейс Н-36 за маршрутом Чернівці — Київ, однак при заході на посадку пробив огорожу, зачепив дерева і врізався в насип. З 55 осіб, які перебували на борту, (50 пасажирів і 5 членів екіпажу) загинули 48.
17 грудня 2004 року, вперше було піднято в небо літак Ан-148-100
З аеродрому “Святошин” було піднято в небо регіональний реактивний літак Ан-148-100 екіпажем у складі: командир – льотчик-випробувач Євген Галуненко, другий пілот – Сергій Трошин, провідний інженер з льотних випробувань – Олександр Макіян.
17 грудня 2007 року, була відкрита перша черга Гаванського мосту
Гаванський міст — автомобільний міст через Гавань (у місці, де вона має сполучення з Дніпром) у Києві. Повністю зданий в експлуатацію 23 жовтня 2010 року. З’єднує Рибальський острів (Набережно-Рибальська дорога) з Подолом (Набережно-Хрещатицька вулиця).
Довжина мосту складає 380 метрів, ширина – 35 метрів, підтримують його шість опорних пілонів. Пропускна здатність 1,7 тис. автомобілів на годину.
17 грудня 2010 року, урочисто відкрили автомобільний рух по Дарницькому залізнично-автомобільному мосту з лівого берега Дніпра на правий
Дарницький залізнично-автомобільний міст, також відомий як міст Кірпи — комбінований залізнично-автомобільний міст через р. Дніпро в Києві, який було споруджено у 2004—2011 роках.
Будівництво мостового переходу було розпочато 2004 року за ініціативою міністра транспорту Георгія Кірпи. Наразі це найновіший діючий міст через Дніпро в Києві.
Залізнично-автомобільний мостовий перехід через Дніпро в Києві поєднує дві складові:
залізничну — дві колії, проєктна потужність — 182 пари поїздів за добу,
автомобільну — дорога із шести смуг (по три у кожному напрямку) пропускною спроможністю 35 тис. автомобілів за добу.
Довжина мосту — 1066,2 м,
будівельна довжина залізничних колій — 32,71 км,
довжина автомобільних підходів — 15,08 км.
Дарницький залізнично-автомобільний міст або міст Кірпи. Історія
18 грудня 1915 року, народився Олександр Ковальов
Ковальов Олександр Олександрович – український скульптор, майстер станкового і монументального портрета.
У 1942 році Олександр Ковальов закінчив Київський художній інститут (у Б. Коротко).
Твори у Києві:
Пам’ятники Миколі Лисенку (Київ, 1965), Максиму Рильському біля літературно-меморіального музею в Києві (1968), монументальне погруддя Тараса Шевченка (Київська національна опера, 1988).
Меморіальні дошки і пам’ятники на могилах: Пилипу Козицькому, Дем’яну Коротченку, Василю Касіяну, Костянтину Данькевичу, Льву Ревуцькому.
Помер 18 грудня 1991 року в Києві. Похований в Києві на Байковому кладовищі.й
18 грудня 1917 року, відбулося Урочисте відкриття української академії мистецтв
Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України (НАОМА) є спадкоємицею Української академії мистецтва, яка була заснована в 1917 році в Києві Установчою комісією на чолі з Г.Павлуцьким.
НАОМА — єдиний в Україні багатопрофільний вищий навчальний заклад художньої освіти, який має академічний напрямок та готує фахівців живопису, скульптури, графіки, театрально-декораційного мистецтва, архітектури, реставрації творів мистецтва, мистецтвознавства та артменеджменту.
18 грудня 2001 року, був відновлений футбольний клуб Арсенал-Київ
«Арсенал-Київ» — український футбольний клуб, що представляв місто Київ. Заснований 14 червня 1925 року та розформований у 1964 році. Відновлений 18 грудня 2001 року, припиняв існування у 2013—2014 роках, розформований ув 2019 році. Найвище досягнення в чемпіонаті України — 5 місце в Прем’єр-лізі в сезонах 2002/03 та 2011/12.
Ініціатором відновлення клубу став мер Києва Олександр Омельченко, ідею якого підтримали депутати Київської міської ради. У статутному фонді клубу внесок у розмірі 80% належав територіальній громаді міста Києва.
19 грудня січня – день шанування преподобного Іллі Муромця
Ілля Муромець – один з героїв руського билинного народного епосу, легендарний богатир часів Київської Русі, що згадується в українському фольклорі.
Ілля Муромець, або Ілля Печерський, був реальною історичною особою, яка жила в XII столітті. Згідно з легендою, він довго страждав від паралічу, але чудесно одужав. Після подвигів на полі бою він прийняв чернецтво в Києво-Печерській лаврі, де і помер приблизно 1188 року.
Святі мощі Іллі Муромця нині зберігаються в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври.
Він був канонізований як преподобний у 1643 році.
Ілля Муромець є символом мужності, сили духу та захисника Вітчизни, який поєднав у собі духовну мудрість і фізичну силу.
19 грудня 1880 року, народився Микола Даміловський
Даміловський Микола Олександрович – архітектор українського стилю, майстер житла та інженерних споруд, знавець тонкощів використання конструкцій та матеріалів, педагог, один із засновників української архітектурної школи.
Займався будівельною практикою, працював спочатку у професора Оберемського, потім, з 1909 по 1911 рік у Вербицького. З 1911 року почав самостійну приватну практику, побудував декілька будинків у Києві:
– 20-ти квартирний прибутковий будинок М. Міхельсона на вулиці Євгена Чикаленка № 23 (1913—1914 роки),
– 30-ти квартирний прибутковий будинок Київського доброчинного товариства в садибі Сулимівських закладів на вулиці Круглоуніверситетській № 6 (1914—1915 роки), у стилі класицизму.
Йому належить також розробка проєкту будинку типографії по вулиці Михайлівській, 22, клубу заводу «Більшовик», та ін.
Помер 21 березня 1942 року. Похований в Києві на Лук’янівському цвинтарі.
19 грудня 2003 року, відбулося закладення наріжного каменю Церкви святителя Миколи Чудотворця на воді
Церква Миколи Чудотворця на воді – є першим і поки єдиним храм в Україні і навіть Європі, побудований на штучно створеному крихітному острівці-платформі в акваторії річки. Сьогодні ця чудова і унікальна церква вже встигла стати однією з яскравих пам’яток нашого міста.
19 грудня 2005 року, відбулася церемонія урочистого відкриття нової будівлі Київського академічного Театру ляльок
Київський академічний театр ляльок — державний академічний театр ляльок у Києві, найстаріший ляльковий театр України, заснований 27 жовтня 1927 року. За час свого існування театр розміщувався в різних будівлях, зараз розташований у спеціально спорудженому приміщенні в самому середмісті, водночас у затишній місцині Києва за адресою – вул. Грушевського, 1а (Європейська площа).
Зведення нового театру стало подією не тільки для лялькарів, але й для всіх театралів і мешканців столиці. Проектуючи та зводячи нову будівлю театру, народний архітектор України, доктор архітектури Ю. Білоконь підкреслював: «Київський театр ляльок спроектовано у стилі «Київська архітектура». Еталоном слугували Замок Річарда, башти Арсеналу.
Споруда театру має образ казкового палацу як зовні, так і в інтер’єрі, крім того, територія, прилегла до будівлі, також оформлена як справжнє дитяче казкове містечко.
20 грудня 2018 року, була відкрита 12-та мініскульптурка проекту “Шукай” – Київський Самсон
Ця скульптура присвячена одному з найстаріших фонтанів Києва. Фонтан має вигляд біблійного Самсона, який розриває пащу лева і колись був частиною першого київського водогону.
Шукати треба бронзову мініскульптурку київського Самсона за адресою: вулиця Ярославська, 58, біля Astarta Organic Business Centre.
Автор проекту “Шукай” – Юлія Бевзенко.
Партнер скульптури — Astarta organic business center.
Скульптор Дар’я Вовк.
20 грудня 2019 року, була відкрита 24-та мініскульптурка проекту “Шукай” – Годинник П’єра Брульона
Ця скульптура присвячена П’єру Брульону, вчителю математики Києво-Могилянської Академії, який подарував місту два сонячні годинники, власноруч розрахувавши їхню конструкцію. Ці годинники не тільки прикрашали місто, але й слугували студентам за посібник з математики й астрономії.
Шукати треба бронзову міні-скульптурку Годинника П’єра Брульона за адресою: вулиця Братська, 17-19, Radisson Blu Hotel, Kyiv Podil City Centre.
Автор проекту “Шукай” – Юлія Бевзенко.
Скульптор Юрій Білявський.
24-та міні-скульптурка проекту “Шукай” – Годинник П’єра Брульона
20 грудня 2024 року, була відкрита відкрили 47-ма мініскульптура проєкту «Шукай» – “Щедрик”
На фасаді Міністерства закордонних справ України відкрили мініскульптуру, присвячену культурній дипломатії. В основі ідеї роботи — «Щедрик» композитора Миколи Леонтовича, що є символом перемоги української культури.
Головний меседж 47-ї роботи проєкту «Шукай» наголошує на тому, що кожен з нас є послом та дипломатом нашої ідентичності.
Поруч з ластівкою, яка тримає в лапках дзвоник, є кнопка. Натиснувши на неї можна почути Щедрика.
Прикмета скульптурки: Щедрика вмикай, культурним дипломатом ставай.
Мініскульптуру, відкрито менеджеркою Києва Юлією Бевзенко, авторкою проєкту «Шукай».
Скульптор – Юрій Білявський.
21 грудня 1861 року, народився Володимир Безсмертний
Безсмертний Володимир Адріанович – український архітектор, художник, цивільний інженер, педагог, член спілки архітекторів СРСР (з 1935 року), головний архітектор Києва в 1922–1931 роках, автор праць з питань містобудування.
Володимир Безсмертний навчався у Віленському реальному училищі, а 1885 року закінчив Санкт-Петербурзький інститут цивільних інженерів, відслужив в армії та зайнявся будівельною діяльністю. Працював у Житомирі, потім перебрався до Києва, де понад 40 років прожив у будинку №28 на Великій Підвальній вулиці (зараз Ярославів Вал).
У 1922—1931 pp. був головним архітектором міста.
Серед його робіт у Києві:
– прибутковий будинок, нині на вулиці Петра Сагайдачного, 10/5 (1898-1899);
– школа для глухонімих на Макарівській (нині — кут вулиць Пугачова та Герцена, адімістративний корпус обласної лікарні);
– будував за проектом А.В. Кобелєва Казенну палату та казначейство на Львівській площі, 14 (після війни нічого не залишилося від шпилів та пишного декору будівлі);
– брав участь у будівництві елеватора при млині Лазаря Бродського на Боричовому узвозі (1907);
– прибутковий будинок на замовлення генерала-майора Ф. Ягімовського на Гоголівській вулиці, 23 (1909), відомий у Києві як «Будинок з кішками»;
– особняк на замовлення Миколи Степановича Грабаря, голови Київського окружного суду на вулиці Великій Дорогожицькій, 44 (зараз Іллєнка, 8) (1911);
– прибутковий будинок О. Томіліної на вулиці Львівській, 42 (вулиця Січових стрільців) (1911);
– будинок на Кудрявській вулиці, 16 (зараз тут розташовується лікеро-горілчаний завод) та багато інших.
Помер 6 жовтня 1940 року в Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.
21 грудня 1895 року, народився Дзиґа Вертов
Дзиґа Вертов( при народженні Давид А́бельович Ка́уфман, потім відомий також як Денис Абрамович Кауфман і Денис Аркадійович Кауфман) – український кінорежисер єврейського походження. Один із засновників і теоретиків документального кіно. Вертова вважають яскравим представником «Українського Відродження» у кінематографі. Першим використав методику «прихована камера».
Працював на Київській кінофабриці ВУФКУ (1927—1930).
У 1929 році зняв фільм «Людина з Кіно-Апаратом», якому судилося отримати статус визнаного шедевра світового документального кіно.
На глядача обрушується бурхливий потік старого київського життя, яке можна ще дізнатися хіба що в рідкісних і скупо написаних спогадах старих киян. Молоді дівчата, які біжать на службу Хрещатиком, робітники із заводу Гретера і Криванека, який щойно отримав нову назву — «Більшовик», зайняті своїми звичайними повсякденними справами. Дбайливі київські матусі з дітьми, які згодом мають пережити жахи окупації, евакуації та бомбардувань, ремісники-кустарі, дрібні конторські службовці та «старорежимні» персонажі пенсійного віку, ніби зійшовши зі сторінок повістей Ісаака Бабеля. Вертов суцільним потоком обрушує на нас тисячі деталей та штрихів із життя «провінційного мегаполісу», як назвали тоді ще не столичний Київ, на вулицях якого обганяли один одного трамваї та вози. І ясний київський ранок, який так добре знайомий усім поколінням киян, теж прикрашає собою цей старий фільм.
Німа, чорно-біла картина Дзиги Вертова зовсім не здається застарілою та архаїчною та виглядає на єдиному диханні. І не дивно — адже її акторами стали самі мешканці нашого міста.
Помер 12 лютого 1954 року у Москві.
21 грудня 1905 року, вийшов перший номер газети «Вечірній Київ»
«Вечірній Київ» — україномовна щоденна громадсько-політична газета Києва. Наразі функціонує у якості суспільно-політичного інтернет-ЗМІ.
Історія газети «Вечірній Київ» бере початок від виходу першого номера першої у Києві щоденної вечірньої газети. Газета вийшла під назвою «Вечірня газета». Тут була опублікована інформація про хід революції 1905 року, за що царською владою цей номер був конфіскований, а газета закрита «за шкідливий напрямок».
1913 року випуск щоденної вечірньої газети у Києві було відновлено: «Вечірня газета» публікувала велику інформацію про життя міста та країни, друкувала літературні твори. Видання під такою назвою проіснувало до 1917 року.
Під назвою «Вечерний Киев» газета відродилась 1 березня 1927 року і стала основним «рупором» міської ради.
У 1951 році видання відновлює свою діяльність, але вже під сучасною назвою — «Вечірній Київ». Україномовна газета отримує статус офіційної преси Київської міської ради.
21 грудня 1961 року, відбулася премʼєра фільму “За двома зайцями”
Художній комедійний фільм Віктора Іванова, поставлений за однойменною п’єсою Михайла Старицького, відразу став лідером прокату.
Історія про цирульника Голохвастова, який програвся в карти і своє матеріальне становище вирішив поправити вигідним одруженням, полюбилася киянам, оскільки Київ став головним знімальним майданчиком цієї кінострічки, зокрема, Андріївський узвіз, старі вулички Подолу і Володимирська гірка.
Пам’ятник Проні Прокопівні та Голохвастову – За двома зайцями
21 грудня 1967 року, був встановлений пам’ятник учасникам січневого повстання 1918 року
Пам’ятник учасникам січневого повстання 1918 року було встановлено над братською могилою в центрі Маріїнського парку. Надгробний пам’ятник був встановлений в 1927 році. Його зруйнували в 1942 році під час німецької окупації. У 1949 році відкрили відновлений пам’ятник.
Останній монумент відкрили 21 грудня 1967 року. Він являв собою бронзову фігуру робітника з прапором у піднятій правій руці, встановлену на чотиригранному постаменті з чорного лабрадориту. На лівій стороні п’єдесталу вмонтовано бронзову плиту з барельєфом, яка перенесена з пам’ятника 1927 року.
Розміри: висота скульптури – 4 метри, постаменту – 2,5 метра, цоколя – 0,4 метра.
Автори: скульптори В. Вінайкін, В. Климов, архітектор В. Гнєздилов.
Знаходився за адресою – вулиця Михайла Грушевського, 7.
23 грудня 2023 року, у рамках декомунізації, памʼятник учасникам січневого повстання 1918 року був демонтований.
21 грудня 1988 року, відбувся перший політ АН-225 «МРIЯ»
АН-225 “МРІЯ” (за класифікацією НАТО: Cossack – “Козак”) – транспортний літак надвеликої вантажопідйомності розробки ОКБ імені О.К. Антонова.
Найбільший в світі літак вже під час свого першого польоту встановив 106 світових рекордів серед літаків такого ж класу. За це «Мрія» була внесена до Книги рекордів Гінесса.
27 лютого 2022 року під час повітряної атаки російських військ на аеропорт Гостомель літак було знищено.
21 грудня 1990 року, відбулося офіційне відкриття приміщення театру на лівому березі
Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра — театр у Києві, заснований наприкінці 1970-х років. Театр працює двома мовами — російською і українською (вистава «Брехня» за п’єсою Володимира Винниченка (1992, реж. Олександр Балабан) стала першою українською виставою у російськомовному театрі).
Знаходиться за адресою – м. Київ, пр-т. Броварський, 25 (м. Лівобережна).
Багато років театр, заснований наприкінці 1970-х років, не мав власного приміщення. Вистави ставилися у всіх театрах і майже у всіх палацах культури Києва, в тому числі в палаці «Україна» і Жовтневому палаці.
Сьогодні Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра — це більше 50-ти вистав у репертуарі, щільний графік прем`єр, зіркова трупа найкращих акторів країни і великі плани на майбутнє, які обов’язково будуть втілені в життя.
Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Історія
21 грудня 1997 року, було відкрито пам’ятник Шолом-Алейхему
Пам’ятник Шолом-Алейхему — монумент в Києві, встановлений на честь єврейського письменника Шолом-Алейхема (Соломона (Шолома) Наумовича Рабиновича).
У 1887-1890, 1893-1905 рр. Шолом-Алейхем жив в Києві (він називав його у своїх творах Єгупцем). Після єврейських погромів в жовтні 1905 року в Києві переїхав до Львова.
Пам’ятник Шолом-Алейхему було встановлено за ініціативи та на кошти Єврейської ради України.
Спочатку він був встановлений на осі бульвару по центру вул. Басейна, на її перетині з Бессарабською площею. У зв’язку з реконструкцією вулиці у 2001 році перенесений на нове місце – на вільну ділянку між будинками № 5/14 та 1/13, перед розташованим в другому ряду забудови № 3 по Рогнідинській вулиці.
Автори – скульптор В.Л.Медведєв, архітектор Ю.Г.Лосицький.
Розміри: висота скульптури – 2,5 м, постаменту – 0,8 м; балясини – 0,8 / 1,3 м.
22 грудня 1894 року, народився Борис Лятошинський
Лятошинський Борис Миколайович – український композитор, диригент і педагог, один із представників модернізму та експресіонізму в українській класичній музиці.
Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).
1918 року закінчив юридичний факультет Київського університету, 1919 року — Київську консерваторію в класі композиції Р. Глієра . З 1920 – викладач Київської консерваторії.
Борис Лятошинський написав оперу «Золотий обруч» (1930, 2-а редакція 1970), оперу «Щорс» (1938, II редакція «Полководець» (1948)), «Український квінтет» (II редакція, 1945), п’ять симет, романси, кантати, музика до драматичних спектаклів та кінофільмів.
Помер 15 квітня 1968 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
22 грудня 2019 року, був створений сайт КВІДО
Сайт kyivpastfuture.com.ua — це інформаційно-історичний проєкт під назвою «КВІДО | Київ від минулого до майбутнього».
Сайт присвячений історії, культурі та сучасному життю Києва. Його основна мета — розповідати про столицю, охоплюючи широкий спектр тем.
23 грудня 1648 року, відбулася урочиста зустріч козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким в Києві
Козацьке військо по Волинській дорозі підійшло до стародавнього града Києва. Попереду його їхав прославлений полководець Богдан Хмельницький, який отримав блискучі перемоги в ряді битв з військом Речі Посполитої.
Тисячі киян, зібравшись біля Золотих воріт, вітали козаків як визволителів від іноземного ярма. Учні Київського колегіуму прославляли гетьмана в промовах і віршах українською та латинською мовами. Серед тих, хто зустрічав знаходилося київське духовенство і єрусалимський патріарх Паїсій. Як глава православної церкви, Паїсій нагородив гетьмана почесним титулом «ясновельможного князя» Приїзд переможців супроводжувався салютом – пальбою з гармат в колишньому воєводському замку.
Урочиста зустріч козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким в Києві 1648 року
24 грудня 1836 року, народився Стефан Кульженко
Кульженко Стефан Васильович – український друкар, книговидавець, один із найуспішніших підприємців свого часу в Україні.
Розпочав власну справу орендував друкарню та відкришивши магазин паперу на Хрещатику, 23. Згодом побудував власну друкарню. У 1897 викупив друкарню університету св. Володимира, придбавши для неї 6 електричних машин для швидкого друку.
Загалом на його підприємствах було випущено у світ понад 1 тис. назв книг. Сучасні фахівці друкарської справи зазначають особливо високу якість таких із них, як «Киев теперь и прежде», «Собор св. Владимира в Киеве», «История искусств». У друкарнях Кульженка випустили популярні свого часу альбоми видів Києва, вийшли друком твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Олени Пчілки.
На його підприємствах, окрім «Киевского слова», друкували часописи «Заря» і «Киевская газета», кілька журналів.
Помер у ніч на 16 січня 1906 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі.
24 грудня 1905 року, народилася Любов Добржанська
Добржанська Любов Іванівна – радянська актриса театру і кіно. Народна артистка СРСР (1965).
Закінчила студію при Київському театрі російської драми імені Лесі Українки (1924).
У театрі Любов Іванівна зіграла більше 60 центральних ролей (половина припадає на київський період творчості актриси). Всього ж Добржанської було створено понад 120 ролей у театрі (в тому числі роль Толгонай в драматичному театрі ім. Станіславського і 3 досить великі і серйозні ролі в “Современнике”), крім того, було не менше 7 ролей в кіно і 3 невеликі роботи на телебаченні. 1952 – Учитель танців (Фелісіано). 1966 – Бережись автомобіля (мама Юрія Дєточкіна). 1968 – Урок літератури (Анна Тюріна, письменниця). 1969 – Адам і Хева (Айба). 1970 – Дві посмішки (бабуся). 1972 – Гравець (Антонида Василівна, бабуся). 1974 – Осінні грози, тв (Земфіра). 1975 – Із записок Лопатина, тв (актриса). 1975 – Іронія долі, або з легким паром, тв (Марія Дмитрівна, мама Жені Лукашина). 1977 – У четвер і більше ніколи (Катерина Андріївна).
Померла 3 листопада 1980 року у Москві.
24 грудня 1937 року, народився Вʼячеслав Чорновіл
Чорновіл В’ячеслав Максимович – український політик, громадський діяч, публіцист, літературний критик, народний депутат України I—III скликань (1990—1999), діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в’язень СРСР. Герой України (2000, посмертно).
Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року.
Разом з іншими діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників та дисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». Кілька разів ув’язнений за «антирадянську агітацію та пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Сумарно пробув у неволі 17 років.
З 1992 року і до смерті 1999 р. — голова Народного Руху України.
Загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі.
Похований у Києві на Байковому кладовищі.
24 грудня 1966 року, було урочисто відкрито Універмаг “Україна”
Універмаг був побудований в районі Євбазу (Єврейського базару), відомого своїми давніми торговельними традиціями і став популярною універсальною торговою точкою для городян.
Будівля довжиною 130 метрів і об’ємом 137 тис. Кубічних метрів спирається на 1200 паль. У торгових залах влаштована підвісна стеля з деревинно-стружкових плит, просочених вогнезахисною сумішшю, за якою заховані комунікації автоматичної системи кондиціонування повітря, опалення та електроживлення.
У будівлі було встановлено 15 ліфтів і 12 ескалаторів загальною довжиною 250 метрів. Загальна площа приміщень – 12 тис.м2. В універмазі працювало 465 продавців.
Архітектор І.В. Гомоляко.
24 грудня 1982 року, відбувся перший політ АН-124
Важкий стратегічний військово-транспортний літак АН-124 «Руслан», здатний перевозити до 150 т вантажу, злетів з заводського аеродрому Святошин.
Ан-124 «Руслан» – останній літак, створений під безпосереднім керівництвом Генерального конструктора О.К.Антонова. Літак є найбільшим у світі серійним транспортним літаком. Модифікований «Руслан» – АН-124-100 успішно працює на світовому ринку комерційних перевезень.
24 грудня 2008 року, відбулося урочисте відкриття робочого руху однією колією по Дарницькому залізнично-автомобільному мосту
Дарницький залізнично-автомобільний міст, також відомий як міст Кірпи — комбінований залізнично-автомобільний міст через р. Дніпро в Києві, який було споруджено у 2004—2011 роках.
Будівництво мостового переходу було розпочато 2004 року за ініціативою міністра транспорту Георгія Кірпи. Наразі це найновіший діючий міст через Дніпро в Києві.
Залізнично-автомобільний мостовий перехід через Дніпро в Києві поєднує дві складові:
залізничну — дві колії, проєктна потужність — 182 пари поїздів за добу,
автомобільну — дорога із шести смуг (по три у кожному напрямку) пропускною спроможністю 35 тис. автомобілів за добу.
Довжина мосту — 1066,2 м,
будівельна довжина залізничних колій — 32,71 км,
довжина автомобільних підходів — 15,08 км.
Дарницький залізнично-автомобільний міст або міст Кірпи. Історія
25 грудня 1951 року, було прийнято в експлуатацію першу малу електронну лічильну машину
Мало хто знає, що перший в континентальній Європі комп’ютер був створений в Україні у 1951 році. Перша ЕОМ називалася Малою електронною лічильною машиною – «МЭСМ». Незважаючи на скромне слово «Мала», вона налічувала 6000 електронних ламп і ледь вмістилася в лівому крилі будівлі гуртожитку колишнього монастирського селища Феофанія в 10 км від Києва.
Машина була створена в лабораторії обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР під керівництвом академіка Сергія Олексійовича Лебедєва.
В кінці 1951 р. в Феофанію з Москви приїхала комісія АН СРСР для прийому машини в експлуатацію. Три дні «МЭСМ» «здавала іспити». Академіки з кам’яними обличчями проходили з приміщення «МЭСМ», де вони задавали їй різні «каверзні задачки», в кабінет Лебедєва і там довго радилися. Нарешті комісія вирішила прийняти машину з 25 грудня 1951 р. в регулярну експлуатацію.
25 грудня 1970 року, готель «Либідь» офіційно почав приймати відвідувачів
Готель «Либідь» — 17-поверховий 3-зірковий готель в Києві. Певний час будівля готелю була однією з найвищих у місті. Готель входив до структури Всесоюзної туристичної агенції «Інтурист» і обслуговував іноземних гостей.
Будівництво готелю розпочали у квітні 1965 року і закінчили в грудні 1970. Головний архітектор Наталія Чмутіна.
Назва «Либідь» була не випадковою. Вона походить від імені київської княжни на ймення Либідь, сестри літописних засновників міста, а також перегукується з назвою річки Либідь, колись повноводної, яка донині протікає неподалік від готелю.
У 2016 році готель «Либідь» увійшов до складу мережі українських готелів Premier Hotels and Resorts і поповнив колекцію готелів бізнес-класу, змінивши свою назву на Прем’єр Готель Либідь (Premier Hotel Lybid).
25 грудня 1990 року, відкрито рух Південний мостом
Південний міст — вантовий міст через Дніпро в Києві. Найвищий міст Києва (135 метрів).
Будівництво було започатковано у 1983 році, автомобільний рух мостом відкрито 25 грудня 1990 року, рух поїздів метро — 30 грудня 1992 року.
Довжина мосту — 1256 метрів, ширина — 41 метр. По мосту проходить Сирецько-Печерська лінія київського метро. Міст з’єднує Саперно-Слобідську вулицю та Столичне шосе (правий берег) із проспектом Миколи Бажана (житловий масив Позняки) на лівому березі, є частиною траси Е40.
25 грудня 2008 року, було засновано видавництво “Варто”
Видавництво “ВАРТО” спеціалізується на випуску книг українською і російською мовами про Київ і Україну.
За багато років роботи видано більше сорока книг, автори яких — відомі києвознавці Тетяна Водотика, Ольга Друг, Михайло Кальницький, Віталій Ковалинський, Кость Козлов, Дмитро Малаков, Стефан Машкевич, Олена Насирова, Володимир Приходько, Тетяна Рогозовська, Кирило Степанець, Валентин Терно, Станіслав Цалік, Наталя Чувікіна, Дмитро Шльонський.
Книги видавництва — “Забудова Києва доби класичного капіталізму”, “Сергій Ярон. Київ у 1880-х роках. Спогади старожила”, “Почесні громадяни міста Києва. 1872-1917” та “У Києві 60-х” — стали лауреатами рейтингу “Книга року” та увійшли в золотий фонд києвознавства.
До допоміжного цифрового архіву видавництва увійшли скани кількох тисяч книг, журналів і газет київської тематики, що видавались з середини ХІХ століття, понад 150 карт Києва (серед яких є унікальні, що ніколи раніше в Україні не публікувалися), фотобанк з 15 000 фотографій, 3000 листівок.
Головний редактор — Насирова Олена Мухтарівна.
Головний художник — Гаврищук Олег Анатолійович.
25 грудні 2009 року, відкрився музей Валерія Лобановського
У грудні 2009 року в старій будівлі київської школи № 319 по проспекту Лобановського, 146/148, відкрився музей її найвідомішого учня – Валерія Васильовича Лобановського.
Великий футбольний тренер, за методиками якого досі «ганяють» гравців в італійських і німецьких клубах, навчався в цих стінах в 1946-56 роках.
На відкритті була присутня дружина Валерія Васильовича – Аделаїда Панкратіївна.
Розташовується музей на другому поверсі старої будівлі школи, в кабінеті фізики.
27 грудня 1887 року, народився Гнат Юра
Юра Гнат Петрович – український театральний режисер, актор театру і кіно. Народний артист УРСР, народний артист СРСР (1940).
Професійну сценічну діяльність розпочав у 1907 році. Працював у театрах України. Яскравий комедійний актор Гнат Юра розвивав найкращі традиції українського сценічного мистецтва. Один із засновників Театру імені І. Франка.
З 1938 року викладав у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого.
Серед найбільших режисерських робіт: «97» Куліша (1924), «Вій» Вишні за Гоголем (1925), «Одруження Фігаро» Бомарше (1933, грав роль Фігаро). Ролі в кіно: 1953 – “Мартин Боруля” – багатий шляхтич (головна роль), 1958 – “Сто тисяч”, та ін.
Режисер фільмів: 1952 – “Вкрадене щастя”, 1953 – “Мартин Боруля”, 1958 – “Сто тисяч”.
Помер 18 січня 1966 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
1967 року ім’ям Гната Юри названо вулицю в Києві. 27 травня 2011 року у сквері біля театру Франка було відкрито пам’ятник Гнату Ігнатовичу Юрі.
27 грудня 1918 року, народився Вадим Ладний
Ладний Вадим Євстахійович – український архітектор, заслужений архітектор Української РСР.
У 1946 році закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Отримав направлення до Києва. Працював у інституті «Київпроект».
Основні роботи у Києві:
– Русанівська наб., 16, 1970 р., у співавторстві з Г. Кульчицьким.
– Архітектурна і містобудівна частини мосту імені Євгена Патона (1953).
– Головпоштамт (1953-1958, у співавторстві).
– Житловий будинок на вулиці Хрещатик, № 29, з кінотеатром «Орбіта» на першому поверсі (1955).
– Річковий вокзал (1961, у співавторстві).
– Русанівський житловий район (1965-1970, у співавторстві).
– Готель «Славутич» (1965-1970, у співавторстві).
– Навчальні корпуси та студентські гуртожитки Університету імені Тараса Шевченка на проспекті Глушкова (1975-1990).
– Житловий район Оболонь з торговим центром і двома 20-поверховими експериментальними житловими будинками (1974-1985), та ін.
Помер 19 серпня 2011 року у Києві.
27 грудні 2024 року, у Музеї війни демонтували назви міст-героїв
Національний музей історії України у Другій світовій війни здійснив надзвичайно важливий і символічний крок – демонтаж літер, якими викладені назви міст та зображення радянської медалі «Золота Зірка» на Алеї міст-героїв.
Музей ініціював обстеження бронзових рельєфів. Фахівці Національного науково-дослідного реставраційного центру України провели дослідження, на основі якого сформували «Паспорт обстеження стану збереженості бронзових накладних елементів медалей «Золота Зірка» і текстових написів». Також обґрунтували необхідність їхнього демонтажу і проведення реставрації.
Разом з реновацією музейного простору, відбулося і переосмислення одного з основоположних пропагандистських міфів радянського тоталітарного режиму.
29 грудня 1965 року, відбулося відкриття пам’ятника Миколі Лисенку
Пам’ятник Миколі Лисенку в Києві — монумент присвячений українському композитору, фольклористу, засновнику національної класичної музичної школи Миколі Віталійовичу Лисенку на Театральній площі поряд з Національною оперою України ім. Тараса Шевченка.
Бронзову сидячу постать митця встановлено на сірому гранітному прямокутному постаменті, на якому анотаційний напис. Композитор з трохи піднятою у характерному диригентському жесті правою рукою ніби прислухається до звуків музики. Пластика твору реалістична, забарвлена романтичним емоційним трактуванням. Пам’ятник розрахований на сприйняття з фронту та з двох боків. Органічна сумірність і вдало знайдений масштаб у довколишній забудові надає йому чільне місце в архітектурному ансамблі площі. Висота пам’ятника становить 7,0 м.
Автори монументу — скульптор Олександр Ковальов та архітектор Василь Гнєздилов.
29 грудня 1986 року, Ігор Бєланов став володарем “Золотого м’яча”
У цей день журнал “Франс Футбол” оголосив лауреатів “Золотого м’яча-1986”. Приз виграв нападник київського “Динамо” Ігор Бєланов. Він набрав 84 бали.
Вдруге приз виграв гравець київського “Динамо”. У 1975 році його володарем був киянин Олег Блохін.
30 грудня 1874 року, народився Рейнгольд Глієр
Глієр Рейнгольд Моріцевич – український композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч німецько-польського походження.
Навчався в Другій київській гімназії. Випускник (1894) і викладач Київського музичного училища (з 1956 р. носить ім’я Р. М. Глієра).
Автор багатьох творів у різних жанрах, зокрема балетів «Червоний мак», «Мідний вершник», Концерту для голосу з оркестром, романсів, інструментальних композицій тощо.
Р. Глієр є автором ряду творів на українську тематику, зокрема це балет «Тарас Бульба» (1951–1952), симфонічна картина-балет «Запорожці» (1921), симфонічна поема «Заповіт» пам’яті Т. Шевченка (1939–1941), «Подражаніє Ієзекіїлю» (за віршем Т. Шевченка, 1918), музика до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» (1920) та містерії «Великий льох» (1919–1920) за поемами Т. Шевченка.
Рейнгольд Глієр тривалий час жив у Києві по вул. Басейній № 6 (1876–1894, 1913–1914 і 1916–1920; будинок не зберігся) і вул. Кузнечній (вул. Антоновича) № 23 (1914–1916). Існувала також вулиця Глієра у с. Микільська Борщагівка (відома з 1-ї пол. ХХ ст. під назвою вул. Шкільна, назву «вул. Глієра» одержала у 1974 році. Ліквідована наприкінці 70-х рр. у зв’язку зі знесенням старої забудови). Нині у Києві також існує вулиця Рейнгольда Глієра.
Помер 23 червня 1956 року в Москві.
30 грудня 1904 року, відбулося офіційне відкриття та Національного художнього музею України
Національний художній музей — музей образотворчого мистецтва в Україні, в Києві. Розташований на вулиці Михайла Грушевського, 6, на Печерську. Один із найбільших і найстаріших в країні.
Заснований 1 серпня 1899 року на кошти російського уряду та української родини Терещенків. Будівля музею спроектована архітектором Владиславом Городецьким.
Музейна колекція створена на основі пожертв Богдана Ханенка, Терещенків, Вікентія Хвойки, Миколи Біляшівського та інших.
Станом на початок ХХІ століття музейні фонди нараховують близько 40 тисяч експонатів. Має унікальну колекцію творів українського живопису, скульптури та іконопису від XII—ХХ століть.
30 грудня 1975 року, Олег Блохін став першим українцем — володарем «Золотого м’яча»
30 грудня 1975 року у світ вийшов новорічний номер France Football, в якому були оголошені підсумки голосування щодо визначення кращого футболіста Європи. Беззаперечну перемогу в ювілейному, 20-му опитуванні здобув нападник київського «Динамо» та збірної СРСР Олег Блохін.
30 грудня 1978 року, було здано в експлуатацію першу лінію київського швидкісного трамваю
Перша лінія Київського швидкісного трамвая почала будуватися 1975 року. Вона стала першим представником цього виду транспорту в СРСР.
Повністю наземна та повністю відокремлена лінія від вокзалу на Борщагівку мала розвилку на кінці та два маршрути — №1 і 3.
30 грудня 1980 року, був відкритий Музей Миколи Лисенка
Музей Миколи Лисенка — один із музеїв Українського Парнасу, розташований у колишньому будинку вчителя-природника Миколи Гвоздика, де український композитор Микола Віталійович Лисенко винаймав 2-й поверх зі серпня 1894 по листопад 1912. Розташований по вулиці Саксаганського, 95-б.
Музей знайомить із життям і творчістю композитора. В музеї також проходять концерти.
Основою фондової колекції музею є особистий творчий архів митця, переданий з Кабінету-музею М. В. Лисенка при Київській державній консерваторії (нині — Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського), експонати Театрального музею, а також подаровані нащадками композитора.
30 грудня 1992 року, на Південному мосту відкрито рух поїздів метро
Південний міст — вантовий міст через Дніпро в Києві. Найвищий міст Києва (135 метрів).
Будівництво було започатковано у 1983 році, автомобільний рух мостом відкрито 25 грудня 1990 року, рух поїздів метро — 30 грудня 1992 року.
Довжина мосту — 1256 метрів, ширина — 41 метр. По мосту проходить Сирецько-Печерська лінія київського метро. Міст з’єднує Саперно-Слобідську вулицю та Столичне шосе (правий берег) із проспектом Миколи Бажана (житловий масив Позняки) на лівому березі, є частиною траси Е40.
30 грудня 2020 року, була відкрита 28-ма мініскульптурка проекту “Шукай” – Обличчя Києва
Ця скульптура — це профіль людського обличчя.
Архітектор Георгій Куровський помітив, що правобережна частина Києва нагадує повернуте в профіль людське обличчя. А потім, завдяки світлині, зробленій із супутника, ця гіпотеза підтвердилася.
За легендою, це портрет легендарного князя Кия, який разом з братами й сестрою заснував наше місто.
Шукати треба бронзову мініскульптурку обличчя Києва за адресою: вулиця Верхній Вал, 18, біля входу до кавового дому «London».
Автор проекту “Шукай” – Юлія Бевзенко.
Скульптор Юрій Білявський.
31 грудня 1886 року, народилася Ірина Дєєва
Дєєва Ірина Савелівна (справжнє ім’я — Фаїна) — українська театральна режисерка. Перша жінка-режисер в Україні: організатор Київського державного театру для дітей ім. Івана Франка, Київського театру робітничої молоді.
Закінчила Вищі жіночі курси, юридичний факультет Сорбонни в Парижі, драматичні курси Юрія Озаровського при Петербурзькому театральному училищі.
Сценічну діяльність розпочала 1912 року в Київському російському театрі «Соловцов» як актриса.
1924 року разом з Олександром Соломарським стала організатором і художнім керівником Київського театру юного глядача, в якому 1928 року поставила спектаклі «Дон Кіхот» (1928), «Так було» (1929) Олександри Бруштейн і Бориса Зона, «Одруження» (1930), «Загибель ескадри» (1931), «На штурм» (1931) О. Корнійчука.
Одна з організаторів Київського театру ляльок (1927) та театру робітничої молоді (1928—1930).
Пішла з життя 1965 року.
31 грудня 1989 року, відкрита станція метро “Палац спорту”
Станція «Палац спорту» є 30-ю станцією Сирецько-Печерській лінії Київського метрополітену між станціями «Кловська» та «Золоті ворота». Відкрита в складі першої черги будівництва Сирецько-Печерської лінії. Назву станція отримала від розташованого поруч Палацу спорту.
Історія, сучасність та майбутнє Києва на нашому телеграм каналі – КВІДО
