Анекдоти по-київськи
Кумедні історії та анекдоти про Київ.
У жовтні 1973-го кумир київських уболівальників Валерій Лобановський тріумфально повернувся в Динамо. Вже як тренер. І одразу став брати трофеї “пачками”. Після грандіозних перемог команди на всесоюзній та європейській аренах популярність Лобановського не знала меж. Чи жарт, про нього складалися анекдоти! Ось один із них.
Приходить мужик у РАЦС:
– Хочу змінити прізвище.
– Яке бажаєте? – запитує співробітниця.
– Хочу, як у найбільшої знаменитості – Лобановський.
– А яке зараз? – Лобачевський.
Для тих, хто давненько закінчив середню школу: Лобачевський – видатний математик, який створив нову геометричну систему – так звану неевклідову геометрію.
– Ти вийдеш за мене?
– Ні!
– Ну, вийди за мене!
– Я подумаю.
– Ну, вийди за мене!
– Ну гаразд.
– У команді «Динамо» (Київ) заміна: замість Андрія Гусіна виходить Олександр Головко.
Хлопець телефонує за оголошенням у київську газету з пропозицією легкої, добре оплачуваної роботи.
Йде розмова з агентом:
– А що за робота?
– Наша компанія знімає порнофільми, і нам необхідна людина, щоб голити інтимні міста у дівчат, щоб у них там все було гладко …
– Класно! Можу почати хоч сьогодні!
– Спершу у мене до вас є низка запитань. Ви одружені?
– Ні!
– Чудово! А то багато дружин ревнують! З бритвою добре працюєте?
– Та кожен день більш як 10 років голюсь!
– Відмінно! Гарні дівчата вас відлякують?
– Та що ви? Я їх дуже люблю, та й вони мене ласкою не обділяють …
– Чудово, приїжджайте завтра на остаточне інтерв’ю особисто до Одеси.
– А чому до Одеси ?! Я думав, що робота в Києві…
– Так, робота в Києві – але черга охочих на неї влаштуватися починається в Одесі!
Приїжджає мер Києва з візитом до мера Харкова. Той пригощає — багатий стіл, віскі, закуска, інформує:
– Чиїм коштом гуляємо? — запитує мер Києва.
– Дивись, ооон там міст бачиш?
– Бачу.
– Новітні технології, величезна економія, величезний економічний ефект для регіону. Ось з цього і гуляємо.
Приїхав мер Харкова з візитом у відповідь до Києва. Поляна ще крутіше: ікра, дичина, осетри…
– Чиїм коштом гуляємо? — запитує мер Харкова.
– Дивись, ооон там міст бачиш?
– Де?
– Ооооон там.
– Ні не бачу
– Ото ж бо й воно…
“Динамо” приїхало до Москви грати зі “Спартаком”. І Лобановський каже гравцям: “Є відомості, що вас хочуть фанати побити на вулиці. Тоді матч зірветься, і “Спартак” – чемпіон”. Тому якщо ви кудись виходитимете, зробіть так, щоб вас ніхто не впізнав”.
Леонід Буряк переодягся, загримувався, вийшов, купив усе, що треба, і вже біля готелю запитує бабусю:
– По скільки насіння?.
– Для всіх – по 20 копійок, а для тебе, Буряк, по 15, – каже бабуся.
Буряк злякався, бігом переодягся, перегримувався. Знову підходить до бабусі:
– По скільки ваше насіння?.
– Я ж тобі сказала вже, для всіх – по 20 копійок, а для тебе, Буряку, по 15.
Буряк знову біжить і переодягається… І знов те саме…
– Бабусю, а звідки Ви знаєте, що я Буряк???
– А я Лобановський, – сказала “бабуся”…
Кумедна Великодня історія історію, яка трапилася у Києві понад сто років тому.
У 1900-х роках один київський підприємець вирішив оригінально привітати містян зі святом. Він замовив партію листівок із зображенням весняної повені на Лівобережжі (фото Дмитра Маркова, ймовірно 1907 року), додавши до цього сатиричну нотку. Мовляв, замість звичних ідилій – ось вам київська “тала вода”.
Але, як то кажуть, хотіли як краще… У друкарні сталася кумедна помилка, і на листівках замість «Христос Воскрес!» красувався напис «З Різдвом Христовим!». Уявляєте картину: кольорова листівка, буйна весняна зелень, розливи Дніпра і різдвяне вітання!
Летять в літаку першокласник, священник і Кличко. Тут у літака відмовляє двигун і він стрімко втрачає висоту. На борту тільки два парашути.
Кличко каже:
– Я візьму один парашут, оскільки я потрібен на землі, я дуже важлива людина і я потрібен народу…
Бере парашут і стрибає.
Священник каже дитині:
– Хлопче, бери другий парашут, я вже своє життя прожив, а у тебе ще все попереду!
А хлопчик каже:
– Ні. Ми удвох стрибнемо, оскільки найважливіша людина стрибнула з моїм портфелем!
У 1918 році через Першу світову війну та полон у Києві опинився Ярослав Гашек. У лютому 1918 року Київ захопили війська Муравйова.
Коли Гашек йшов вулицею, його зупинив червоний патруль. На документах Гашека була печатка УНР з тризубом, і цього було досить, щоб обвинуватити чеського письменника в контрреволюції та засудити до розстрілу. Спроби Гашека довести, що він чех і поза політикою, нікого не переконували.
Усе-таки Гашеку вдалося вмовити патрульних дозволити йому востаннє погуляти у винному погребі «Замок Тамари» на Володимирській. Патруль, який збирався розстріляти контрреволюціонера, з радістю погодився. У винному погребі Гашек від патруля і втік.
У 1933 році дружина секретаря ЦК КП(б) Косіора вирішила відсвяткувати день народження свого чоловіка. Їй вдалося дістати порося. Щоб не дратувати голодних киян виглядом поросятка, його запеленали й поклали в дитячий візочок.
Дорогою додому дружина Косіора зустріла Остапа Вишню. Той здивувався, побачивши дитячий візок, і запитав:
– Хто в вас? Син чи донька?
– Син, – відповіла дружина Косіора.
– Дозвольте подивитись, на кого схожий?
Дружина Косіора розгубилась, і Остап Вишня заглянув під ковдру. Побачивши там порося, він вигукнув:
– О… викапаний тато!
З 1923 до 1937 року Хрещатик називався вулицею Воровського. На додачу його вигляд плюндрував неоковирний пам’ятник Карлу Марксу. Цей пам’ятник кияни як могли шпетили в анекдотах.
— Чому в пам’ятника сюртук застібнутий на іншу сторону?
— Це сюртук Столипіна (пам’ятник Столипіну був знесений у 1917 році), тільки перелицьований.
— А чому руку тримає за пазухою?
— Він там ховає свій «Капітал» — вулиця Воровська, боїться, щоб не обікрали.
Молодий актор вирішив запитати в Миколи Яковченка, чи багато він випив за своє життя. Відповідь Яковченко була коротка: «Не перепливеш!»
У радянські часи торгові керівники пробували розрахувати, яка найменша кількість продавців потрібна для обслуговування таких універмагів, як «Україна» чи ЦУМ, і для підрахунку запросили іноземних спеціалістів.
Американський спеціаліст сказав, що потрібно 300 працівників.
Німецький спеціаліст сказав, що достатньо 200 працівників.
Японський спеціаліст сказав, що достатньо лише ДВОХ людей. Один стоїть на вході й каже відвідувачам «У нас нічого нема», а другий стоїть на виході й каже «Ми ж попереджали».
– Ти звідки? — запитує один.
– З Чорнобиля.
– А від чого ти вмер?
– Від радіації.
– А ти звідки?
– З Києва.
– А ти від чого вмер?
– Від інформації…
За радянських часів вул.Володимирська деякий час мала ім’я письменника Короленка. Адреса «Короленка, 15», за якою знаходилося міське управління внутрішніх справ, була певним брендом.
За тих часів ходив анекдот:
— Яка найвища будівля у Києві?
— Короленка, 15
— Але ж там чотири поверхи.
— Так, але з вікон Сибір видно.
Одного разу на Київській сільгоспвиставці 1880 року одному експерту пивної промисловості, який був одночасно і учасником змагань, подали кілька кухлів. Йому особливо не подобалося пиво в одній із них. За довідкою виявилося, що це пиво його виробництва.
Якось у київській газеті з’явився анекдот: «Вчора зі страшним гуркотом звалилася дзвіниця Андріївської церкви. Поспішайте бачити!”
Жарт не тільки не зрозуміли прості роззяви, що натовпом зібралися на узвозі, а й міська влада, яка прибула на місце. Як вони не намагалися – історія ця пішла світом.
– Скажіть, а куди веде ця вулиця? – Запитує іноземець городового.
– Вибачте, сер, у нас у Києві цього ніхто не знає.
* На початку ХХ століття будівництво Паркової дороги не було завершено. Вулиця фактично закінчувалася урвищем. Жарти такого роду у пресі часто супроводжувалися карикатурами. Сьогодні, щоб зрозуміти сенс жарту, достатньо замінити вулицю Подільським мостом.
Купили японці рецептуру «Київського торта», але за рецептом їм не вдалося зробити такий же смачний і красивий торт, який вони куштували в Україні.
Посилають вони, телеграму на фабрику Карла Маркса: «Молніруйте підтвердження рецептури торта тчк нас нічого не виходить» і отримують відповідь: «у вас баба Маня працює знак запитання». Нічого не зрозумівши, питають: «що ще за баба Маня знак питання». Відповідь: «та зпт що краде горіхи та інші компоненти».
Київ, світла христова неділя. По вулиці йде чувак, несе в руках яйце фарбоване — синє з білим. Назустріч йому інший з яйцем такої самої розмальовки.
Зустрівшись, вітають одне одного:
– Динамо чемпіон!
– Воїстину чемпіон!
У синагогу на Подолі приходить податковий інспектор все ретельно перевіряє і, звичайно ж, все сходиться.
– А куди ви діваєте недогарки від свічок?
– Ну відправляємо на завод, а нам надсилають свічки.
– Ну а крихти від маци?
– Відправляємо в пекарню нам назад мацу.
– Ну а обрізки куди діваєте?
– Теж збираємо та відправляємо.
– А що вам натомість?
– Ось вас надіслали.
Стояв у Києві біля Лаврської дзвіниці натовп туристів і дивувався, яка вона висока. Підійшов до них киянин, подивився і каже:
– Хоч і висока вона, а я вище її підстрибну.
– Ану, стрибни – сказала одна людина.
– Давай тисячу гривень – стрибну!
– А що, дамо, – кажуть туристи, – якщо підстрибнеш так, як обіцяв.
Киянин узяв і підстрибнув трохи, а люди запитують.
– То що ти?
– А що, – каже киянин, – тепер нехай вона хоч так підстрибне.
1970-ті роки.
Кияни таки передбачали результат війни Ізраїлю з Єгиптом, перейменувавши Євбаз на площу Перемоги.
У київському трамваї до університету їде чорношкірий хлопчина.
Читає газету “Молодь України” українською мовою.
Поруч стоїть здоровий такий українець.
Вилупився на хлопчину і питає:
– Може ти хочеш казати, що ти розумієш, що тут написано?
– Так, я розумію.
– Може ти хочеш казати, що ти живеш у Києві?
– Так, я живу у Києві.
– Може ти хочеш казати, що ти українець?
– Так, я українець.
– А хто ж я тоді такий?
– А біс тобі знає. Або жид, або москаль.
Київ, 1918 рік.
Мойша стоїть біля вікна, з вулиці чується кінський тупіт, стрілянина, крики.
– Моня, шо там?
– Наші перемагають.
– Наші це хто?
– Завтра дізнаємось.
Був у нас викладач на прізвище Київ. Його лекція була останньою в суботу і якось він з нами домовився – типу хлопці давайте краще зробимо лекцію раніше – щоб і ви і я раніше звільнилися. І ось ми стоїмо в суботу о 8.00 в аудиторії. Викладача немає. 8.15 – ні. 8.30 – ні. Голос одногрупника: “Ось воно – Київське динамо”.
Зі слів товариша, який навчався років 40 тому в Київському політеху.
Стара добра гра “Дупа”. Якщо хтось не знає, суть гри в тому, щоб найголосніше на лекції вимовити заповітне слово. Починається з ледь чутного шепоту і далі по наростаючій, з кожного наступного говорящего – 10 копійок у банк.
Так ось, на одній з лекцій банк вже набрався пристойний, природно суть самої лекції вже мало кого цікавить, оскільки вся аудиторія з нетерпінням чекає на наступного учасника і хто зірве банк. Щоразу коли викладач відвертається щоб написати на дошці щось – знаходиться новий сміливець.
Якогось моменту викладач підходить до кафедри, включає мікрофон і добре поставленим голосом голосно вимовляє заповітне слово. Більше на його лекціях у цю гру ніхто не грав, оскільки переможець був заздалегідь відомий.
А банк йому віддали, бо чесно виграв…
Нещодавно з чоловіком переїхали до Києва зі сходу України. Переїхали всією родиною – я, чоловік та собака. Собаку звуть Дея.
Як водиться, щоранку та вечір – вигулюю собачку. Одного разу відпустила погуляти без повідця, та, мабуть, спокусившись невідомими мені запахами, Дейка змилася куди подалі. Ходжу. Шукаю.
Спочатку спокійненько так:
– Дея! Дееееяяяяяя!
Потім починаю нервувати і.. картина маслом – уявіть собі тітку, волосся дибки, очі скажені, що носиться по двору і кричить:
– Дея! Дея! Дея! Дея!
Підходить до мене бомжуватого вигляду дядечка, несподівано обіймає, гладить по голові і каже добродушно так:
– Дівчина! Заспокойтесь, ви у Києві…
Навіть не уявляю, що подумав цей мужик… Собаку до речі знайшла.
