Київський театр оперети. Історія

З історії київських театрів – Київський національний академічний театр оперети.

Київський національний академічний театр оперети (Київська оперета) — оперетковий театр у Києві, розташований у будівлі колишнього Троїцького народного дому, збудованого на початку ХХ-го століття на благочинні кошти. Організовано у 1934 році як Державний театр музичної комедії УРСР, з 1966 року театр іменувався як Київський державний театр оперети, з 2004 року академічний, у 2009 році театру надано статус національного. Розташований на розі вулиць Великої Васильківської та Жилянської, за адресою — вул. Велика Васильківська, 53.

Київський театр оперети. Історія
Київський національний академічний театр оперети

У 1882 році заснували статут товариства грамотності. Метою його було поширення грамотності й «релігійно-морального просвітництва в народі», працювало на території Південно-Західного краю. Головою ради обрали київського громадянського губернатора С. Н. Гудим-Левковича. Його заступниками стали ректор університету св. Володимира Н. К. Ренненкампф та директор 1-ї гімназії А. Ф. Андріяшев. Через два роки Гудим-Левкович відмовився від посади й керівництво перейшло до Андріяшева. У 1897 році головою було обрано головного редактора журналу «Київська старовина» В. П. Науменка.

У 1899 році Київське товариство грамотності звернулося до Міської думи з ініціативою про будівництво народного дому. Пропозицією зайнявся міський голова Степан Сольський, й до кінця року було видано постанову про безкоштовне надання ділянки по вул. В. Васильківській, 51, у межах садиби Троїцької церкви, спорудженої тут у 1859 році. Губернський архітектор Г. Антоновський погодився безкоштовно розробити проект, він відмовився також від винагороди за авторський нагляд. Для будівництва (не враховуючи коштів на оздоблення та придбання майна) необхідно було понад 100 тис. рублів. Значну частину цієї суми було отримано з благодійних внесків. Великі пожертви зробили Л. Бродський (12 тис. рублів) і Н. Терещенко (2569 рублів), також 10 тис. рублів було отримано від Київського губернського піклування про народну тверезість і 20 тис. рублів надало Міністерство фінансів. Власники деяких цегельних заводів віддали на будівництво більше 100 тис. штук цегли. Генерал-губернатор М. Драгомиров був обраний почесним опікуном будівництва, завдяки його підтримці вдалося отримати субсидію з бюджету. Гроші на оздоблення та обладнання отримали шляхом іпотеки на пільгових умовах.

Урочиста закладка будівлі відбулася 24 (12 за ст.ст.) липня 1901 року. Підрядником виступила відома будівельна фірма Л. Гінзбурга, яка виконала роботи в кредит, частину робіт підрядник здійснив безкоштовно. Електроосвітлювальне обладнання встановлено Російським електричним товариством «Уніон». У 1902 році нагляд за будівництвом здійснював архітектор П. Голландський. Будівництво завершили до осені 1902 року.

2 грудня (20 листопада за ст.ст.) 1902 року відбулося його урочисте відкриття й освячення народного дому.

Київський театр оперети. Історія
Народний дім, початок 20-го ст.

Будівля головним (західним) фасадом виходить на червону лінію вул. Червоноармійської. Вона двоповерхова, з підвалом, цегляна, тинькована й пофарбована. У плані прямокутна, витягнута вздовж осі захід — схід, центральний вхід — з головного фасаду. На поздовжньої осі будівлі послідовно розташовані фоє, вестибюль, глядацька зала і сценічна частина. До центрально розташованої зали для глядачів зі сходу прилягає сценічна коробка, а з трьох інших боків вона оточена приміщеннями фоє та кулуарів. Зала спочатку була розрахована на 1006 глядачів, після реконструкції — на 799. З південної та північної сторони від залу є дві сходові клітки. У залі є партер і два яруси балконів, які спираються на чавунні колони. Перекриття плоскі з бетонних балок, дах скісний, на кроквяних фермах.

Будівля в раціональних архітектурних формах, з максимальним використанням конструктивних і декоративних можливостей цегляного мурування. По всіх фасадах проходить горизонтальний гурт, що розділяє будівлю на два поверхи. Вікна великі, прямокутні, видовжених пропорцій, що зазвичай не властиво театральним будівлям. Над вікнами — клинчасті перемички з розвиненим замковим каменем. Простінки вузькі, оформлені пілястрами. Карниз, що завершує будівлю — простого рисунка, його профіль характерний для архітектури модерну. Стіни сходових кліток оформлені рустом, в них прорізані аркові вікна. По центру західного фасаду є аттиковий напівповерх, який за висотою відповідає залі для глядачів. На центральній частині головного фасаду над трьома вікнами другого поверху є фрагменти ліпного декору, а по краях центральної частини — овальні ніші з встановленими в них погруддями Т. Шевченка та М. Гоголя. Ліпнина є також в глядацькій залі — прикрашає стелю, портал сцени і огородження балконів.

У народному домі була безкоштовна бібліотека-читальня (завідувач Є. Кивлицький), тут працювали просвітницькі заклади — різні курси, зокрема, для вчителів, проходили громадські заходи — лекції, народні читання, концерти. Пересувним музеєм підручників завідував М. Біляшівський. У 1908 році в музеї налічувалося 1560 найменувань і 10 506 примірників навчальних видань, які давалися в тимчасове користування приватним і полковим школам, міським та комерційним училищам, притулкам. У роки революції 1905—1907 років приміщення народного будинку використовувалися соціал-демократами для ведення революційної пропаганди. У жовтні 1905 року тут були організовані перші в Києві профспілки робітників, в 1906 під виглядом культурно-просвітницької комісії працювало Центральне профспілкове бюро. У 1907 році народний дім піддався жандармському огляду, під час якого на центральному книжковому складі виявлено 764 примірника заборонених політичних видань — роботи В. Леніна, Г. Плеханова, твори О. Герцена, Максима Горького та інші. У тому ж році 13 листопада (31 жовтня за ст.ст.) Товариство грамотності було закрито, його власність і сам народний дім передали в муніципальну власність і у відання спеціальної комісії Київської міської управи. Музей підручників у 1914 році передано Київському навчальному округу.

Приміщення народного дому здавались в оренду громадським організаціям, політичним партіям, редакціям періодичних видань. У 1902—1907 роках тут працювала редакція українознавчого часопису «Киевская старина» (в 1907 його наступник — літературно-публіцистичний журнал «Україна»). До складу редколегії, яка засідала на другому поверсі, входили Д. Дорошенко, Е. Кивлицький, О. Левицький, С. Петлюра, Є. Трегубов, Я. Шульгин.

У 1907—1908 роках в будівлі працює відділення редакції газети «Рада», яка видавалася Є. Чикаленком. Головне приміщення редакції містилося на вулиці Ярославів Вал, 6.

У 1907—1910 роках приміщення на другому поверсі займало правління Київського товариства «Просвіта». Товариство було створене в 1906 році з метою поширення наукових знань та виховання національної самосвідомості населення. Головами товариства в ті роки були Б. Грінченко (1906—1909) і С. Тимошенко (1909—1910). Діяльність товариства поширювалася переважно на Київ і його околиці, оскільки створювати філії цій організації заборонили. У 1909 році київська «Просвіта» налічувала понад 620 членів. У березні 1909 року товариство організувало в народному будинку лекції з історії України, які прочитали українською мовою В. О’Коннор-Вілінська і Л. Старицька-Черняхівська.

У лютому 1910 року постало питання про ремонт зали для глядачів і сцени. Міська влада зазначила, що якщо ремонт не зробити негайно, то наступного зимового сезону вистави можуть бути заборонені. Тому комісія просила думу дозволити взяти у кредитному суспільстві 30 тис. руб. під заставу народного дому. При цьому всі розрахунки з позики передбачалося проводити за рахунок його доходів. Дозвіл було отримано та ремонт виконано.

У 1913 році в Києві відбулася Перша Всеросійська спортивна олімпіада. Олімпійський комітет розмістився в Троїцькому народному домі, його головою був лікар О. Анохін, заступниками — лікар і спортивний діяч Є. Гарнич-Гарницький і полковник І. Харжевський. У розпорядженні комітету було 10 000 рублів, прохання виділити ще 5000 було відхилене урядом, від царя і членів імператорської сім’ї було надано тільки декілька призів. Тому комітет був змушений організувати збір додаткових коштів. Перша російська олімпіада організовувалася з метою підготовки участі Росії в Берлінській олімпіаді 1916 року. У ній брали участь більше 500 спортсменів з 9 міст, було встановлено 9 всеросійських рекордів. Проведення олімпіади стало важливим етапом у історії спорту в Росії, для Києва вона стала значним стимулом до зростання спортивних організацій.

У 1917—1918 роках в Троїцькому народному домі працювала громадська організація «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». Тут 16 березня 1917 року відбулися установчі збори Українського військового організаційного комітету під головуванням полковника М. Глинського. На зборах створено клуб ім. Полуботка і затверджено його статут, розроблений М. Міхновським. Вісімнадцятого березня відбулися загальні збори членів клубу, на яких визначили головну мету — створення національної армії.

Відразу після будівництва глядацька зала та допоміжні приміщення почали здаватися в оренду театральним колективам. На термін з 1 вересня 1902 до 16 жовтня 1905 року був укладений договір з українським антрепренером М. Бородаєм, який утримував оперну трупу, і з дворянами І. Горновським і В. Римським-Корсаковим. Опера Бородая продовжувала виступати в народному домі і після закінчення контракту, до 1907 року, але її виступи не мали значного успіху. Наступний орендний договір був укладений на термін 16 жовтня 1905 — 1 липня 1910 року з І. Дуван-Торцовим, але навесні 1907 року права на оренду цей антрепренер передав М. Садовському.

Театр Садовського працював у народному домі до 7 травня 1917 року. М. Садовський був його головним режисером, сам проживав у цьому будинку. У театр запрошувалися для разових виступів відомі оперні співаки, тут під час навчання співав у хорі І. Козловський, тут же він дебютував як оперний співак у 1918 році, виконавши партію Андрія в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». З театром співпрацювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, кілька опер Лисенка вперше були поставлені на цій сцені. З 1916 року в театрі Садовського працювала трупа Леся Курбаса, а 16 травня того ж року виник театральний гурток, на основі якого через рік був створений «Молодий театр».

Навесні 1917 року в приміщеннях театру Садовського проходили збори театральних діячів, на яких було організовано Українське театральне товариство, скликана Всеукраїнська театральна нарада, засновано тижневик «Театральні вісті» (перший номер вийшов 1 квітня). 24 квітня засновано комітет Українського національного театру, робота якого безпосередньо опікувалася владою УНР. В результаті була створена трупа, яка орендувала Троїцький народний дім і у вересні 1917 року відкрила в ньому «Український національний театр» (відомий також як «Національний зразковий театр»). У 1918 році при Українській Державі відбулася реорганізація театральних структур, замість комітету Українського національного театру діяла Театральна рада, театр в народному будинку 14 серпня перетворений на «Державний народний театр». У 1919 році, під час Директорії УНР, театр перейменовано в «Український народний театр», а потім у «Народний театр». До 15 вересня 1922 року театром керував П. Саксаганський, а потім знову відбулася реорганізація і створено Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, з 12 січня 1923 року — Театр ім. М. Заньковецької. Але вже в лютому того ж року колектив змушений був виїхати з Києва, нині (з 1944 року) працює у Львові.

Київський театр оперети. Історія
М. К. Заньковецька (1860-1934) / Н. К. Садовський (1856-1933)

У 1919 році з 27 травня до 17 серпня в народному домі виступав Перший театр УРР ім. Т. Г. Шевченка (нині Дніпропетровський драматичний театр імені Т. Шевченка).

На початку 1928 року Садовський звернувся до міської влади з проханням віддати колишній театр ім. Заньковецькій йому в оренду. Але рішення президії Київського окрвиконкому було негативним: «У зв’язку з тим, що театр перебуває у використанні Спілкою металістів як клуб, і що у місті тепер неможливо знайти інше приміщення під клуб, — клопотання відхилити». У тому році, окрім клубу, тут також розміщувався Український пересувний робітничий театр київських профспілок.

Нарешті, 1934 року, після 12-річної заборони з боку радянської влади на виступи театрів оперети, колишній народний будинок передали новоствореному Театру музичної комедії. 10 грудня президія міськради ухвалила: «З будівлі театру Музкомедії по вул. Червоноармійській, 51а виселити ФЗУ заводу «Домбаля» (Київський завод електротранспорту ім. Дзержинського), переселивши ФЗУ до приміщення школи ім. Ратманського (вул. Пролетарська (Горького), 69) на вечірню зміну. Термін виконання дві доби».

Народження Київського театру оперети позначають двома датами 13 січня 1934 року – відкрито стаціонарний театр музичної комедії під керівництвом В. Бенедиктова (актори: Н. Родошальський, Р. Робертов, Т. Юдіна, Л. Огарьов, А. Астахов, Ю.Адинська; балетмейстер — С. Томілін та ін.) та 14 грудня 1935 року – відбулася перша прем’єра – «Летюча миша» Й. Штрауса, а незабаром світло рампи побачила вистава вперше поставлена українською мовою «Продавець птахів» К. Целлера.

Київський театр оперети. Історія
Афіша театру, 1935 рік

Головним принципом творчого життя колективу обрано шанобу до надбань класичної опереткової спадщини. Ці засади й надалі визначали сміливі мистецькі пошуки фундаторів столичного колективу.

1938 року на сцені театру була вперше поставлена українська оперета — «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

У роки війни Київський театр оперети було евакуйовано до Казахстану. Два театральних сезони роботи в Алма-Ати сприяли зміцненню тісних творчих зв’язків між митцями України, Казахстану та Росії. Восени 1944 року музкомедія повернулася з евакуації додому.

Упродовж 1950—60 років до київської оперети прийшло багато талановитої молоді. Пізніше це будуть визнані майстри: Д. Шевцов, О. Михайлов, К. Мамикіна, В. Борисенко та інші.

1966 року театр став Київським державним театром оперети.

Період 1970—1990-х років позначений новими яскравими подіями у творчому житті Київської оперети. З ними пов’язані імена видатних режисерів, дириґентів, драматургів та композиторів другої половини ХХ сторіччя: В. Бегми, В. Шулакова, С. Сміяна, Д. Шевцова, Б. Шарварка, Ю. Рибчинського, В. Лукашова, та багатьох інших. Репертуар театру наповнювали найрізноманітніші за жанрами та тематикою вистави: «Три мушкетери» М. Дунаєвського, «Товариш любов» В.Ільїна, «Фіалка Монмартру», «Принцеса цирку», «Сільва», «Баядера» Імре Кальмана, «Севастопольський вальс» К. Лістова, «Кадриль» В. Гроховського, «Зоряний час», «Сто перша дружина султана» А.Філіпенка.

Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети, 1981 рік

У 90-х роках скарбом і гордістю трупи театру оперети є поважні майстри сцени, народні артисти України – Т. Тимошко-Горюшко, Л. Маковецька, С. Павлінов, В. Чемена, В. Альошина-Костюкова, О. Трофимчук, О. Кравченко, В. Богомаз, режисер С. Сміян, головний балетмейстер О. Сегаль. За спиною цих метрів – неймовірно цікавий, наповнений різнобарвними кольорами сценічний досвід.

З 2003 року Київський театр оперети очолив художній керівник і директор Б. Струтинський. За короткий час під орудою молодого керівника київська оперета набула кардинальних змін. В першу чергу це пов’язано з оновленням творчого складу та успішними класичними та сучасними постановками. Новий художній керівник відкрив нову сторінку в історії творчого колективу. Попри інерцію стереотипів режисер сміливо запровадив неординарні заходи, запросив молодь та створив сприятливі умови для творчої самореалізації. Останні театральні сезони ознаменувалися для театру оперети значними змінами й позитивними зрушеннями у творчому житті.

2004 року театру надано новий статус – Київський академічний театр оперети.

Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети

У жовтні 2004 року з ініціативи та у постановці Богдана Дмитровича виставою «Звана вечеря з італійцями» Ж. Оффенбаха в театрі оперети було відкрито камерну сцену. Ця подія розпочинає серію творчих експериментів, адже «Театр у фоє» було задумано як пошукову майстерню для творчої самореалізації акторів і режисерів.

У грудні 2009 року Київський академічний театр оперети відсвяткував свій 75-річний ювілей і з цієї нагоди за вагомий внесок у справу національного духовного відродження та високий творчий рівень отримав статус Національного.

У 2021 році була проведена масштабна реконструкція будівлі та приміщень театру.

Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети. Історія

Сьогодні театр оперети позиціонує себе як театр широкого профілю. На сцені Київської оперети з успіхом іде класична оперета, сучасні й класичні мюзикли, широко представлені різноманітні концертні програми (шоу-програми, концерти симфонічного оркестру, оперні та балетні концерти), сміливо втілюються різноманітні творчі експерименти.

Київський театр оперети. Історія
Київський театр оперети

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Pin It on Pinterest