Як Леонід Биков у танку ночував. Історія київської виставки трофейного озброєння часів другої світової війни
Виставка зразків трофейного озброєння й техніки у місті Києві 1944-1951 років.
13 березня 1944 року, через чотири місяці після повернення у визволений Київ, Раднарком УРСР i ЦК КП(б)У ухвалили постанову N484 „Про виставку зразків трофейного озброєння й техніки у місті Києві”. Виставку передбачалося розмістити у Пушкінському парку, а начальником ЇЇ призначили підполковника Н.Ніконішина.
Передусім у парку треба було дати лад на площі 23 гектари. Почали з ліквідації кількасот німецьких могил, що з’явилися тут під час окупації. Для перепоховання залучили німецьких таки військовополонених, які під вартою на початку літа 1944 року розкопували могили й перевозили на підводах тлінні останки на Сирець — до 6езіменних братських могил. Коли перепоховання було закінчено, до парку почали завозити експонати.
Артилерійські системи й літаки доставляли на причепі за вантажівкою чи трактором, а важка бронетехніка, що була більш-менш справна, йшла своїм ходом. Пошкоджені або без двигунів (на бортах стояло „б. д.”) танки й штурмові гармати затягалися танковими тягачами мало не волоком від найближчої залізничної станції Лук’янівка, що містилася на вулиці Дегтярівська. Щоб не попсувати єдиний на весь парк асфальт центральної алеї, усе це рухалося через сусідню територію кінофабрики (тепер — кіностудія ім.О.Довженка). Звичайно, керівництво кінофабрики рішуче протестувало. Були труднощі з розселенням червоноармійської команди, що доправляла експонати, не вистачало складських майданчиків, а територію поблизької бази аптекоуправління, на яку претендувало керівництво виставки на три чверті займали городи співробітників: час був сутужний для всіх.
Можна лише уявити, яких зусиль коштувало влаштування виставки і внаслідок тодішньої скрути, і відсутності потрібної техніки, адже великогабаритні експонати, розкидані в полях i лісах — на місцях недавніх боїв, треба було розшукати й доставити. Ясна річ, матеріальні витрати покривала армія, вона, власне, виконувала й усю іншу роботу. Під час формування експозиції Пушкінський парк не раз відвідувало високе начальство. Проїздом через Київ побував там і маршал Г.Жуков. Підкреслювалося, що на виставці експонуватимуться трофеї саме чотирьох Українських фронтів!
18 листопада 1944 року газета „Правда України“ повідомляла, що незабаром у Києві відкриється трофейна виставка при Наркоматі оборони УРСР, що в павільйоні є відділи зв’язку, інженерний, інтендантський, хімічний; що експонуються німецькі протитанкові 88-мм гармати – ті самі які німці покинули разом із боєприпасами на схилах Дніпра.
23 лютого 1945 року було відкрито Виставку зразків трофейного озброєння й техніки у місті Києві. На урочистому мітингу з нагоди відкриття виступив з промовою начальник Політуправління КВО полковник Лукащук, а стрічку перерізав генерал-майор Хрипунов. На майданчику перед входом до парку стояли, фланкуючи вісь центральної алеї, вітчизняні гаубиці калібру 203 мм зразка 1931 року, ліворуч, трохи збоку, на постамент підняли самохідну артилерійську установку СУ-100 на шасі танка Т-34, а попід пілонами арки входу, де повісили портрети Леніна й Сталіна на повен зріст, розмістили два батальйонні міномети калібру 82 мм зразка 1937 року. Це була, так би мовити, символічна варта переможців.

Уздовж центральної алеї вишикували довгими рядами трофейні артилерійські системи, починаючи з пари зенітних гармат калібру 88 мм, що своїми високо піднятими жерлами утворювали ніби браму. Всю техніку розставили з великим знанням справи й з певним смаком. Таблички біля кожного зразка докладно інформували про його тактико-технічні дані, іноді зазначалося місце взяття трофею. Особливу увагу в цій чистині експозиції привертали далекобійна гармата в транспортному положенні й шестижерловий міномет „ванюша“, названий так на противагу „катюші”.

Обабіч алеї ліворуч було виставлено численну колісно-гусеничну техніку: танки, штурмові гармати (артштурм) і бронетранспортери різних типів та систем. Крім німецьких танків, тут була представлена продукція військової промисловості країн мало не усієї підкореної Європи, включно з французьким танком „Соmуа”.
Посеред трикутного майданчика вирізнявся німецький важкий танк T-VI „Тигр”, який судячи з його жалюгідного стану, правив за мішень десь на навчальному полігоні Червоної армії, 6о його знаменита 100-міліметрова лобова й 82-міліметрова бортова броня рясніли пробоїнами і навіть виломами від численних влучань гармат різних калібрів. Башта ззаду була просто розтрощена. Цей експонат незмінно викликав загальне здивування й захоплення роботою радянських артилеристів, на що й розраховували організатори.

Чимало було експонатів у кількох екземплярах: „тигри”, „пантери”, (T-V), „фердінанди”, Т-ІІІ, T-IV тощо.





У протилежній частині парку, край узлісся, експонувалися літаки: Німецькі винищувачі Me-109 i FW-190 різних модифікацій, розвідувач FW-189, бомбардувальники Јu-87, Јu-88, D-215, Не-111, італійський тримоторний транспортний літак „Savoia-Marchetti SM-84”, захоплений словацькими патріотами та переданий восени 1944 року радянським партизанам.


Однак провідним експонатом, був безперечно, літак-снаряд “Фау-1″ з ракетним двигуном „V-1 ”, захоплений поблизу польського міста Катовиці. Як писав тогочасний часопис „такі ракети німці використовували переважно для безглуздих нападів на Англію. Не маючи прицілу, ці ракети завдавали великої шкоди головним чином мирному населенню”.

Уся ця ще недавно смертоносна зброя ворога, „зуби фашистського звіра”, за означенням „Київської правди”, стояла тепер мертва між дерев, відокремлена від паркових доріжок умовною огорожею з колючого дроту в одну нитку. Звичайно, торкатися експонатів заборонялося, але ж охоронців було обмаль, а екскурсоводів тільки шестеро — вчорашніх фронтовиків. Зі спогад про часті відвідини виставки київськими хлопчаками: “Ми, звісно ж, таки залазили і на танки, і в танки, набиваючи гулі об усяке залізяччя і вдихаючи специфічний запах згірклого солідолу”. Треба віддати належне організаторам виставки: добре розуміючи хлопчачу душу, вони влаштували в парку і такий со6і „дитячий майданчик”. Там можна було сповна й вільно дати вихід хлопчачим захопленням: залізти в кабіну справжнього „мессера” або ж покрутитись на „каруселі”, обертаючи корбу скорострільної зенітної установки „ерлікон”, тощо.

Чимало цікавого містили стенди й вітрини виставкового павільйону, спорудженого в парку. Там демонструвалися легке озброєння i військове спорядження вермахту, італійської, угорської, румунської і словацької армій, а також вироби військової промисловості багатьох країн Європи. Висіли прапори й штандарти розгромлених дивізій й полків, стояли манекени в одностроях різних видів з6рої армій ycix перелічених країн, що змагались на Східному фронті. Була навіть німецька уніформа, використовувана в Північній Африці: коркові шоломи, куртки з короткими рукавами й шорти. Купчилися сталеві шоломи, а в окремій вітрині, так само горою, лежали, мабуть, сотні „Залізних хрестів”. Гвинтівки, карабіни, кулемети, автомати, пістолети, багнети, гарматні, міни, набої, бомби, торпеди всіх калібрів — усе не перелічити! А втім, були експонати, на яких зупинявся погляд чи не кожного відвідувача, як-от дистанційно керована підривна танкетка, „фаустпатрон”, електрогенератор з педальним приводом („солдат-мотор”), ручна помпа, величезний кінський протигаз тощо. З-поміж багатьох нагород i відзнак впадали в око шикові футляри з орденами „Німецького орла“, виявлені, як повідомлялося, в німецькому посольстві в Бухаресті.
А були й речі, які не могли не викликати в киян іронічної посмішки: це так званi „ерзац-валянки”. Хто пережив ті часи, пам’ятає якою надзвичайно лютою була зима першого року війни. Німці навіть, медаль таку заснували — „Учасникові зимової кампанії 1941/1942 рр.”. Кияни, хто був під окупацію, так само пам’ятають суворий наказ про здачу теплого хутряного одягу й валяного взуття для німецької армії, яка не сподівалася на зимові бої. Це стосувалося кожухів („українське хутряне пальто”) й повстяних валянків. Ніхто не смів ix носити, бо то вже вважалося „проявом саботажу“, а за саботаж карали на горло. І тоді винахідливі наші люди перевзулися в саморобні ватяні валянки. Їх виробляли з будь-якої, часом навіть „у квіточки” тканини, простроченої в кілька рядів на старих, але 6езвідмовних швацьких машинках „3iнгер”. А от потрібну для таких валянків вату в Києві діставали незвичним способом. Один з перших окупаційних наказів вимагав від населення здати зброю й військове спорядження. Серед іншого здавали протигази — в колишній кондитерській Абрикосова на Хрещатику. Маски хазяйновиті й бідні на гуму німці десь використали, а от коробки повивозили на звалища. Взимку заповзяті київські кравці кинулись на ті звалища, де й видобували з протигазних коробок добру наркомозброєнську довоєнну вату!
А німецькі вартові, виходячи на лютий мороз, взували спеціальні повстяні на грубезній підошві боти — просто на чоботи. Певно, тих ботів не вистачало, i тоді, не менш кмітливі німецькі інтенданти запозичили з українського селянського побуту солом’яні вироби: за тією ж народною технологією, що й плетені кошики, робили по селах солом’яні ерзац-валянки — за рознарядкою вермахту й під прискіпливим контролем комендантів та старост. Такі ерзац-валянки теж надівали на чоботи. Виглядало досить кумедно, але допомагало. І це демонструвалося на виставці.
Назагал сприйняття трофейної виставки було неоднозначним, адже оглядали i тi, хто воював під вогнем цієї самої ворожої з6рої, i ті, хто пережив окупацію, i тi, хто відсидівся в далекому тилу — на „Середньоазійському фронті”, як кепкували тоді фронтовики. У багатьох глядачів зринали тяжкі спогади. Експозиція викликала цікавість, здивування, ненависть, гордість за здобуту перемогу i вдячність за те, що така виставка є, діє, вчить.
Вже у березні 1945 року газета повідомляла, що виставку, на якій показано 5 тис. експонатів, щодня відвідує 1200 киян, а у вихідні — до 5000. Крім того, 60 oci6 відправлені на фронти по нові експонати.

Експозиція будь-якої’ виставки має тимчасовий характер. У зв’язку з цим невідривно постає питання про дальшу долю її експонатів. Так було i з цією київською трофейною виставкою. Ще 26 березня 1945 року перший i останній нарком оборони УРСР генерал-лейтенант В.Герасименко в листі до голови Раднаркому УРСР М.Хрущова досить далекоглядно звертав увагу на виставку в Пушкінському парку: „Очевидно, виставка у тому вигляді як вона є, проіснує не так уже й багато років, а вже зараз виникає питання: що робити з наявними експонатами в майбутньому. Напрошується одне рішення: у подальшому, щойно тільки позначиться спад інтересу до виставки, перетворити її на музей Вітчизняної війни, розпочавши підготовчі роботи до цього негайно”.
Нагадаймо: війна ще тривала, i відвідувачі йшли i йшли. Як свідчать apxiвнi документи, заступник секретаря Раднаркому з оборонних справ підполковник Забельников на запит М.Хрущова відреагував однозначно: „Перетворення виставки на музей недоцільне”.
Проте виставка діяла й надалі й ніхто не зважувався її закрити, аж поки Верховна Рада СРСР 12 березня 1951 року ухвалила, ясна річ — одностайно, сталінський закон „Про захист миру”. Порушення цього закону каралося позбавленням волі на строк до десяти років. Отоді-то, восени 1951 року, під закидом „пропаганди війни” (“oci6, винних у пропаганді війни, передавати до суду i судити як тяжких карних злочинців”) i ліквідували виставку. Важку зброю з Пушкінського парку — танки, літаки, гармати — безжально порізали на брухт, а експонати з виставкового павільйону передали до Київського державного історичного музею (нині — Національний музей історії України). Згодом, коли у 1973 році організовувався музей війни, yci ті трофеї перейшли туди і частково використовуються у новій експозиції, де вже сприймаються зовсім інакше.

Одна з історій, що пов’язана з виставкою, сталася з відомим актором та режисером Леонідом Федоровичем Биковим.
За спогадами старшої сестри Леоніда Бикова Луїзи Федорівни, у 1946 році, після 9-го класу, він їздив вступати до Київського інституту театрального мистецтва. Юний Льоня Биков тримав свій перший акторський іспит в будинку № 37 по вул. Шота Руставелі. Для вступу, йому довелося приховати що він ще не закінчив школу.
Биков приїхав до Києва з невеликою кількістю грошей і худим кошиком з провізією на два дні й запасом кукурудзяних коржів. За порадою хлопців він придумав казку про родичів в Києві, щоб не виникло проблем з гуртожитком. Новоявлений абітурієнт так барвисто описував історії з життя своїх неіснуючих родичів, що в це повірили всі. Виникало закономірне питання: де ж ночувати? Відповідь знайшлася сама собою. На території парку Пушкіна Льоня натрапив на виставку розбитої трофейної зброї. Тут, серед понівеченої військової техніки він і знайшов собі “готель” – танк “Тигр” з розбитим боком. У ньому і провів кілька ночей незаконний мешканець і майбутня зірка Леонід Биков.

Тим часом гроші закінчилися. Відкрилася таємниця його незаконного вступу і йому довелося повернутися додому, бо в інституті йому порадили спочатку закінчити школу. Оскільки грошей не було він відправився в шлях на даху залізничного вагона. По дорозі його ще й пограбували злодюжки, забравши “шикарний” чорний костюм морського крою і хромові чоботи. Один зі злодюжок зглянувся і віддав йому свої капці й тільняшку. Так в брезентових капцях на босу ногу і в переробленій із тільняшки майці він і повернувся додому, добряче здивувавши домочадців своїм виглядом. Така невдала пригода могла підкосити будь-кого, але не Леоніда Бикова, який все ж став видатним і всіма улюбленим актором і режисером.
Джерела – “Київські трофейні виставки”, Дмитро Малаков. “Леонид Быков. Аты-баты…”, Наталія Тендора.