Київський Нюрнберг

29 січня 1946 року – в Києві публічно повісили нацистських злочинців, які вчинили нечувані злочини в Україні у 1941-1944 роки.

У 1946 році, поки в Нюрнберзі йшов тривалий міжнародний судовий процес, в декількох радянських містах відбулися локальні «Нюрнберги» – показові суди над захопленими в полон гітлерівцями. Для них вибиралися міста, які особливо постраждали від загарбників, – в тому числі й Київ.

До війни в Києві проживало близько 930 тис. людей, чверть складали євреї. З початком війни понад 200 тис. городян були мобілізовані, близько 35 тис. – пішли в ополчення, близько 325 тис. – евакуювалися, а 400 тис. – залишилися.

Через усі страти, руйнування і облави в період німецько-фашистської окупації Київ спорожнів – 6 листопада 1943 року визволителів-червоноармійців зустрічало на руїнах близько 180 000 киян, які вижили. За неповними даними НДК, в Києві замучено, розстріляно й отруєно в «душогубках» понад 195 тис. осіб, а всього на Україні – понад 400 тис.чол.

Акт НДК (Надзвичайна Державна Комісія) поклав провину за злочини в Києві на 47 конкретних нацистів. Спіймати вдалося не всіх, але восьмий зі списку – генерал-лейтенант поліції Пауль Шєєр став головним обвинуваченим відкритого процесу в Києві 17-28 січня 1946 року.

Страті передував суд. Його вважали продовженням Нюрнберзького процесу, який почався в листопаді 1945-го (проходив паралельно з Київським і тривав ще понад півроку після нього). Але в Нюрнберзі судили представників керівництва III рейху, а в Києві – п’ятнадцять тих, хто особливо «відзначився» саме в Україні.

Слідство вели в Москві. Потім справа, що налічує двадцять два томи, передали до столиці УРСР. Сюди ж під конвоєм відправили і підсудних. Їх помістили в Лук’янівську в’язницю.

Для судового засідання було надано зал Будинку Червоної Армії (нині – Будинок офіцерів на вулиці Грушевського). Перед судом Київського військового округу постали три генерали, один підполковник і військовослужбовці нижче званням – до обер-єфрейтора і вахмістра.

Вони під час війни займали посади комендантів українських міст (Коростишева, Коростеня, Первомайська і т.п.), начальників таборів військовополонених, керівників жандармерії різного рівня, військовослужбовців дивізій СС і поліцейських батальйонів. Такі посади предпологали безпосередню участь в масових розстрілах або керівництво каральними акціями.

Судове засідання почалося 17 січня. Підсудні все заперечували. Але після виступів численних свідків – засідання тривало протягом 11 днів – стався перелом.

«Підполковник Труккенброд вчора ще доводив, що він був «винятково» комендантом: масові розстріли не його справа – їх просто не було при ньому, – писала «Радянська Україна». – Сьогодні, викритий і пізнаний свідками, колишній комендант Первомайська і Коростеня блідне, бурмоче щось незрозуміле у відповідь на свідчення, що саме він організовував і масові розстріли, і каральну експедицію в Андріївку Первомайського району, де було розстріляно і повішено більше 130 осіб».

Інші підсудні також визнали свою участь в облавах, каральних експедиціях, розстрілах в єврейських гетто, спалюванні людей живцем і інших злочинах.

Поет Володимир Сосюра, який був присутній на судовому засіданні, написав в ті дні:

За Бабин Яр прийшла година суду!
За нашу кров, за тьми свавільний гніт,
Це зла потвор, і безуму, і бруду
Рука відплати витягла на світ.
Судіть же їх, судіть в ім’я народу…

Промова прокурора – він зажадав смертної кари для всіх підсудних – передавалася по радіо. Однак не транслювалися промови адвокатів, які наполягали: підзахисні лише виконували накази.

28 січня суд оголосив вирок: 12 обвинувачених були засуджені до смертної кари. Ще трьох, нижче за званням, засудили до каторжних робіт в таборах на термін 15 і 20 років.

На наступний день на площі Калініна, яка тепер має назву Майдан Незалежності, побудували шибеницю. Однак тодішній Кримінальний кодекс передбачав як вищу міру тільки розстріл. Про смертну кари через повішення в ньому немає ні слова. Невже в Києві порушили закон? Ні.

Річ у тому, що крім Кримінального кодексу, юридичну силу мали також укази Президії Верховної Ради СРСР. Один з них, від 19 квітня 1943 року, встановлював, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські лиходії, викриті у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення і полонених червоноармійців караються стратою через повішення». Указ передбачав, що виконання вироків слід «виконувати публічно, при народі, а тіла повішених залишати на шибениці протягом декількох днів, щоб всі знали, як караються і яка відплата спіткає кожного, хто чинить насильство і розправу над цивільним населенням».

Шибеницю встановили на площі ближче до нинішньої Костьольній вулиці. Зібралося близько двохсот тисяч глядачів. Ешафот оточила кінна міліція.

Днем на площу в’їхали з боку Хрещатика чотири вантажівки. У кожному на соломі лежали по три злочинця в наручниках. Їх підняли, на шию накинули петлю. Радянський полковник зачитав вирок. За командою вантажівки поїхали. Нацисти захиталися в повітрі.

Мотузка на шиї підполковника Труккенброда обірвалася. З давніх часів по неписаними правилами такому засудженому дарували життя. Однак глядачі цього не зрозуміли б. Тому знайшли нову мотузку і засудженого знову повісили …

Натовп радів. Інваліди, які постраждали від нацистів, милицями били трупи повішених. Їх зняли тільки до вечора і повезли ховати на спецділянці МГБ.

А тих трьох, які були відправлені в табори, згодом амністували – на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 вересня 1955 «Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни».

Після звільнення їх повинні були вислати до Німеччини. Якщо, звичайно, вони дожили до цього моменту.

Використані матеріали – ВВС Україна, oadam.livejournal, Фото військового кореспондента ТАСС Георгія Угриновича.