Ресторан «Динамо». Історія

Будівля ресторану «Динамо» — пам’ятка архітектури в Печерському районі міста Києва, складова частина спортивного комплексу «Динамо».

Зведена у 1932–1934 архітектором Й. Каракісом за участю П. Ф. Савича, у стилі конструктивізм.

Знаходиться за адресою – вул.Грушевського, 3

Будівництво ресторану почалося у 1932 році, одночасно із спорудженням усього спортивного комплексу, і закінчилося у 1934 році.

Довгий час це було місцем зустрічі київської еліти, тут часто проводилися урядові бенкети.

У 1936 році сталася надзвичайна подія: приблизно через годину після закінчення чергового бенкету, на якому було присутнє високе військове начальство, обвалилася стеля у головній залі. Причиною були зміни у конструкції перекриття, зроблені всупереч рекомендаціям архітекторів, що проектували будівлю. У ту саму ніч архітектора Й. Каракіса заарештували, проте через тиждень відпустили — допомогли доповідна записка, яку Й. Каракіс склав за порадою свого вчителя В. Рикова після того, як його протести проти змін у конструкції не були почуті, а також підтримка командувача Київського військового округу Й. Якіра, який не бачив провини архітектора у тому, що сталося. Пізніше, з легкої руки редактора одного архітектурного журналу, пішла хибна чутка, що дружина Й. Каракіса була сестрою Й. Якіра.

У 1990-х роках у будівлі ресторану був відкритий нічний клуб «Динамо-люкс», інтер’єр ресторану зазнав значних змін. У 2007 році були спроби знести будівлю, але цього не сталося. Була проведена чергова реконструкція і у будівлі колишнього ресторану відкрився розважальний комплекс «D’Lux» та ресторан «Park».

Будівля ресторану розташована на високій ділянці в північній частині спортивного комплексу «Динамо». Головний фасад виходить на захід, до нього ведуть гранітні сходи з Петрівської алеї.

Ресторан проектувався у чіткому конструктивістському стилі, проте на той час ідеї конструктивізму почали поступово здавати свої позиції на користь класицизму та неоампіру, тому проект зазнав деяких змін. Зокрема, опори піддашшя входу та у лоджіях-галереях первісно були прямокутними, а у фінальному проекті — круглими.

Будівля ресторану п’ятиповерхова, має цокольний поверх, цегляна, Т-подібна у плані. Дах вальмовий, критий бляхою, над тильним об’ємом — односхилий з невеликим ухилом; перекриття пласкі. Композиція будівлі симетрична, відбиває функціональне призначення будівлі. Фасади вирішені дуже пластично. Домінантою будівлі є засклений, прямокутний у плані еркер, який спирається на піддашшя входу. На противагу вертикальному еркеру, на бічних фасадах першого поверху розміщені лоджії-галереї (первісно не були засклені), на другому поверсі — балкони, а третій поверх нависає над бічними фасадами. Цокольний поверх облицьований сірий гранітом, перший і другий поверхи зроблені з жовтої цегли, верх і тильна частина споруди тиньковані темно-сірим тиньком.

На цокольному поверсі розміщено головний вхід, вестибюль і гардероб. Перший поверх був призначений для бенкетної зали, фойє, кухні, заготівельних приміщень тощо. На другому поверсі розташовувалася головна зала з танцмайданчиком у центрі та естрадою. Над залою, щедро декорованою деревом — підвісна дерев’яна стеля зі світловим ліхтарем на металевих фермах. На тому ж поверсі містилися також буфетна, сервізна, посудомийня та кондитерський цех. На третьому поверсі були антресолі головної зали.

Будівля зазнала низки реконструкцій, які значно змінили її первісний вигляд. Так, після війни вітражі з прозорого скла сходових кліток були замінені на сині, заскленені лоджії-галереї на бічних фасадах.

Після завершення будівництва стало ясно, що в Києві з’явилася ще одна архітектурна перлина. Вже у 1934 році будівля ресторану вважалася такою, що «безперечно відходить від архітектурних штампів і має художню цінність».

Проте вже у 1951 році, після чергової ідеологічної «чистки» Йосипа Каракіса звільнили з роботи, а авторство його будівель почали старанно замовчувати. Будівля ресторану була визнана пам’яткою архітектури, проте майже не згадувалася у фахових виданнях та путівниках.

Тільки наприкінці «перебудови» виник інтерес до творчості архітектора Каракіса. Журнал «Архитектура СССР» писав в одному з останніх номерів:

“Ми називаємо цю будівлю одним з найкращих зразків київської архітектури. Споруда цікава ще й тим, що в ній вперше повною мірою виявляється пристрасть архітектора до проблем колористики і синтезу мистецтв – новаторські прийоми для того часу, який характеризується в цілому сірим аскетизмом провінційних переспівів пізнього конструктивізму”.

Джерело – Вікіпедія