Січень у київській історії
Календар історії Києва
Січень
1 січня 1852 року, відбулося офіційне відкриття Київського Володимирського кадетського корпусу
Київський Володимирський кадетський корпус — початковий навчальний заклад для хлопчиків шляхетських (дворянських) сімей із повним пансіоном і військовою підготовкою, заснований 1846 року. Кошти на його будівництво зібрали дворяни Київської, Волинської, Подільської, Херсонської та Таврійської губерній.
З 1852 року знаходився на Бібіківському бульварі (нині бульвар Т.Шевченка №14), з 1857 року — у спеціально збудованій (за проектом архітектора І.В.Штрома) будівлі на Кадетському шосе (тепер проспект Повітряних сил, 6).
Існував до початку 1918 року. У 1919-1941 роках. у будівлі розміщувалася П’ята (потім — Київська) піхотна школа. 5 листопада 1943 року після чергового бомбардування будівлю було наполовину зруйновано. Її відбудували у 1951—1953 pp. З того часу тут був штаб Київського військового округу. З 1991 року у будівлі корпусу розміщується Міністерство оборони України.
1 січня 1929 року, було започатковано Інститут фізики НАН України
Інститут фізики НАН України – провідна наукова установа з вирішення фундаментальних проблем експериментальної та теоретичної фізики.
У 1921 році при Київському управління освіти було організовано Фізичну дослідницьку лабораторію, яка у 1922 році була перетворена в Київську науково-дослідну кафедру фізики при Київському політехнічному інституті. Інститут фізики створено у 1929 році. 1 січня 1929 р. кафедру фізики реорганізовано у Науково-дослідний Інститут фізики Наркомосвіти УРСР, який з 1932 р. був підпорядкований ВУАН і в 1936 р. перейменований в Інститут фізики АН УРСР. Організатором і першим директором інституту був О. Г. Гольдман, обраний у 1929 р. академіком АН УРСР по кафедрі фізики.
1 січня 1941 року, була організована студія “Київнаукфільм”
“Київнаукфільм” – (повна назва «Київська кіностудія науково-популярних фільмів») — українська радянська державна кіностудія.
Кіностудія «Київнаукфільм» спеціалізувалася на виробництві документально-наукових (з 1941) та анімаційних (з 1959 року) фільмів.
В 1966 по вулиці Андрія Малишка, 27 (з 1971 – вулиця Кіото) був побудований сучасний комплекс з павільйонами для зйомок і звукового оформлення фільмів.
З 1972 року на студії випускалося понад 400 науково-популярних, художньо-мультиплікаційних, техніко-пропагандистських, освітніх та рекламних фільмів, але найбільше студія відома пригодницькими мультиплікаційними комедіями (серіал «Козаки» В. Дахно, «Пригоди капітана Врунгеля» та «Острів скарбів» Д. Черкаського).
У 1990—1992 роках Київнаукфільм перетворився на 2 компанії:
Укранімафільм — спеціалізується на анімаційних фільмах.
Національну кінематеку України — спеціалізується на документальних та наукових фільмах.
1 січня 1944 року, була визначена кількість населення Києва
Станом на 1 січня 1944 року в Києві проживали 250 тисяч людей, а через рік — 472 тисячі осіб.
На ілюстрації: нинішній Майдан Незалежності (тоді майдан мав ім’я Калініна). Будинки навколо повністю зруйновані чи вигоріли. На місці, де зараз знаходиться готель «Україна», ще стоїть напівзруйнована коробка будівлі – все, що залишилося від знаменитого «хмарочоса Гінзбурга».
1 січня 1952 року, відкрили Київський планетарій
Планетарій був розміщений в старовинному будинку костелу святого Олександра по вул.Костьольна, 17, зведеного 1838 року. Комуністична ідеологія тих часів вирізнялася непримиренним войовничим атеїзмом. От і планетарій розмістили під куполом храму, аби підкреслити, що релігія — «опіум для народу». Костел усередині переобладнали й перепланували до невпізнанності. Кількість посадочних місць було розраховане на 170 глядачів.
З роками старе приміщення планетарію та його обладнання застаріли. Товариство «Знання України” почало спорудження нового, спеціально для планетарію спроєктованого будинку по вул. Велика Васильківська, 57/3. Було замовлено найсучасніше на той час обладнання. Новий планетарій на площі неподалік Центрального стадіону Києва почав працювати 1988 року.
1 січня 1954 року, народився Сергій Підгорний
Підгорний Сергій Олександрович – український актор. Член Національної Спілки кінематографістів України.
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені. І. К. Карпенка-Карого (1976).
З 1976 року працював на київській кіностудії імені Олександра Довженко. Дебютував у кіно роллю Смуглянки в знаменитому фільмі Леоніда Бикова “В бій ідуть лише «старі» (1973).
До 1995 року знімався досить активно, в ролях другого плану і епізодах. До 2008 року не знімався, коли отримав роль в українському фільмі «Попелюшка з острова Джерба» (вийшов в прокат у 2009 році).
Помер 19 липня 2011 року у реанімації однієї з лікарень міста Ірпінь.
1 січня 1956 року, народився Олексій Вертинський
Вертинський Олексій Сергійович – український актор театру і кіно. Народний артист України (2015). Лауреат Премії «Київська пектораль» (1999, 2014). Кавалер Ордена «За заслуги» III ступеня (2021).
1980 року закінчив Московське естрадно-циркове училище. Раніше працював і одночасно навчався в театрі ім. Щепкіна в місті Суми, а також у театрах Новосибірська і Владивостока і концертному залі Метрополітен Хол в Києві.
З 1997 року – актор київського Молодого театру.
Співпрацює із театром «Браво».
Зайнятий у спектаклях «Жозефіна та Наполеон», «Дядя Ваня», «Синій автомобіль», оперетах «Маріца», «Тітка Чарлея» та ін.
Активно знімається в кіно.
1 січня 2005 року, був відкритий Державний музей іграшки
Державний музей іграшки — музейний заклад, що має унікальну колекцію іграшок від 30-х років минулого століття і до сьогодення. В музеї представлені історія промислової іграшки, українські народні іграшки, авторські роботи. В колекції музею понад 15 тисяч експонатів. Підпорядковується Міністерству освіти і науки України.
До уваги відвідувачів представлені технічні та конструкторські іграшки, ляльки, фігурки, м’які іграшки, унікальна колекція поліграфічних ігор, ялинкові іграшки – все, що пропонувала іграшкова промисловість України протягом 70 років.
Адреса музею: Кловський узвіз, 8.
2 січня 1975 року, народився Олександр Шовковський
Шовковський Олександр Володимирович – український футбольний тренер, колишній футболіст, воротар.
Майже всю ігрову кар’єру провів у клубі «Динамо» (Київ). Займає 7-ме місце серед футболістів, що провели найбільше матчів за національну збірну України. Один із чотирьох воротарів за всю історію футболу, які зіграли 100 та більше матчів у Лізі чемпіонів УЄФА. Один із шести футболістів, що зіграв у Лізі Європи у віці понад 40 років. Загалом у єврокубках зіграв 144 матчів, у 44-ох з яких відстояв «на нуль». Перший (до 6 грудня 2022 — єдиний) воротар, який на чемпіонатах світу з футболу не пропустив жодного м’яча в серії післяматчевих пенальті (ЧС-2006).
З 2023 року — головний тренер «Динамо» (Київ).
4 січня 1969 року, відчинив двері для перших відвідувачів Музей історичних коштовностей України
Музей є філіалом Національного музею історії України, розташований на території Києво-Печерської Лаври. Є одним із провідних музеїв України і світу, тематика експозиції — історичні і мистецькі пам’ятки з дорогоцінних металів та коштовного каміння.
Музей історичних коштовностей України та пектораль із Товстої Могили. Історія
5 січня 1939 року, народився Валерій Винарський
Винарський Валерій Абрамович – український поет-пісняр, бард, письменник, диригент хору, журналіст, інженер-будівельник, «символ Андріївського узвозу».
Отримав три вищі освіти: інженер-будівельник, інженер-землевпорядник та диригент хору. Крім цього навчався в Музичному училищі імені Глієра.
Грав на гітарі. Свою першу пісню під назвою «Дівчинка з собачкою» написав у віці 13 років. Всі свої пісні писав на власні вірші. Заснував низку музичних колективів.
Книжку власних віршів «Обман/Брехня: Миниатюры» випустив у жанрі «парної поезії» – переклад віршів з одної мови на іншу. Коментував свій задум як «з двох різних логічних сторін, двома різними мовами – до однієї думки».
Помер на 86-му році життя в Києві 28 лютого 2024 року.
6 січня 1834 року, народився Володимир Антонович
Антонович Володимир Боніфатійович – український історик, археолог, етнограф, археограф; доктор наук, професор Київського університету (з 1878), співорганізатор Київської громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, один з провідних діячів українського національного відродження другої половини ХІХ ст., лідер та ідеолог хлопоманів, організатор Старої (київської) громади.
Антонович — автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України XVI—XVIII століть.
Вченого без перебільшення можна назвати «батьком» більшості істориків України того часу: його учнями були такі вчені, як Багалій, Голубовський, Грушевський, Данилевич, Дашкевич, Довнар-Запольський, Лінніченко, Ляскоронський та ін.
Помер 21 березня 1908 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
6 січня 1901 року, народився Микола Гришко
Гришко Микола Миколайович – український ботанік, дійсний член Академії наук УРСР з 22 лютого 1939 року. Автор понад 50 праць з генетики, селекції, акліматизації та інтродукції рослин, проблем статі вищих рослин. Розробив принципи закладання колекцій Ботанічного саду АН УРСР.
У 1930-1941 викладав у Чернігівському, Глухівському та Київському сільськогосподарських інститутах. У 1939-1941 – директор Інституту ботаніки НАН України. У 1944-1958 – Директор Ботанічного саду АН України. З 1944 по 1948 рік також викладав у Київському університеті.
Помер 3 січня 1964 року у Києві.
Його іменем названо Національний ботанічний сад НАН України в Києві.
6 січня 1938 року, народився Василь Стус
Василь Семенович Стус – український поет, правозахисник, політв’язень. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1993, посмертно). Герой України (2005, посмертно).
У 1965-72 роках жив у будинку, якого вже немає, — по проспекту Перемоги, 121. Його знесли під час будівництва транспортної розв’язки над Кільцевою дорогою. 26 травня 2015 року, напередодні Дня Києва, тут, на розі проспектів Перемоги та Палладіна, відкрили сквер імені Василя Стуса.
Є у Києві і вулиця Василя Стуса. Пролягає від Біличанської вулиці до проспекту Академіка Палладіна (житловий масив Академмістечко, Святошинський район). Отримала цю назву у 2003 році.
6 січня 1939 року, у Києві народився Валерій Лобановський
Валерій Васильович Лобановський — видатний український футболіст та футбольний тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ) (1973—1982, 1984—1990, 1996—2002), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віцечемпіоном Європи 1988 року. Тренер збірної України у 2000—2001 роках. Один з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу.
Навчався у київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського. Закінчив школу зі срібною медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, де з частими перервами, академвідпустками і поновленнями вчився до 1964 року.
У травні 2002 року ім’я Валерія Лобановського було надано київському стадіону «Динамо».
“Лобановський, Блохін та інші”. Документальний фільм, 1987 рік.
7 січня 1838 року, вийшов перший номер газети “Київські губернські відомості”
Київські губернські відомості (Кіевскія губернскія вѣдомости) — офіційна урядова газета, що видавалася з 1838 по 1917 рік у Києві. Спочатку газета видавалася щотижня, а з 1866 року виходила тричі на тиждень (у вівторок, четвер і суботу). Виходила російською мовою.
Газета складалася з офіційної та неофіційної частин. В офіційній частині публікувалися розпорядження уряду і місцевої влади, різні казенні оголошення. У неофіційній частині друкувалися місцеві, всеросійські та світові новини, різні статті про історію, етнографію, археологію, економіку Київської та сусідніх губерній, повідомлення по веденню сільського і домашнього господарства, медицині, різні приватні і комерційні оголошення.
Редакція знаходилась у будівлі присутствених місць (нині площа Богдана Хмельницького).
7 січня 1860 року, була відкрита Фундуклеївська жіноча гімназія
Гімназія була заснована 1860 року. Ініціатором та головним організатором створення першої жіночої гімназії був колишній київський губернатор, відомий меценат Іван Фундуклей, який не лише пожертвував на користь гімназії власну садибу, але й виділив з власних статків щорічні кошти на її утримання. На подяку за пожертву іменем мецената була названа як сама гімназія, так і вулиця, на якій вона розташовувалася (зараз вулиця Богдана Хмельницького).
До навчання приймалися дівчатка у віці від 9 до 13 років. Повний курс становив шість років. До кінця першого навчального року було вже 75 вихованок, а 1866 року — 525 учениць.
Гімназія проіснувала до встановлення в Києві радянської влади.
Будівля що розташована на місці колишньої гімназії знаходиться за адресою: вулиця Богдана Хмельницького, 6. Зараз у ній розташований головний осідок компанії «Нафтогаз України».
8 січня 1935 року, народився Василь Симоненко
Симоненко Василь Андрійович – український поет і журналіст, шістдесятник. Автор численних статей, театральних i літературних рецензій, трьох казок для дітей та дорослих: «Цар Плаксій i Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». Збірка «Земне тяжіння» (1964) та книга «Лебеді материнства» (1981) були видані посмертно. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1995, посмертно).
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, у якому Василь Симоненко брав участь, багато їздив по Україні, виступав на творчих вечорах та диспутах. З ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському кладовищі та у Київських лісах.
1962 року поета жорстоко побили працівники міліції. 13 грудня 1963 року поет помер (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.
1999 року в Києві на честь поета було названо вулицю.
9 січня 1876 року, засновано Перший стаціонарний цирк під назвою «Цирк Бергоньє «Альказар»
До цього у місті існували лише тимчасові дерев’яні чи брезентові цирки, кожен із яких працював кілька місяців, після чого їх розбирали.
1868 року французький підданий Огюст Бергоньє купив земельну ділянку на розі вулиць Фундукліївської та Ново-Єлизаветинської (сучасні Богдана Хмельницького та Євгена Чикаленка), на місці, де розташований Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.
Директором цирку став князь Оболенський. Він поставив справу на широку ногу, вистави відрізнялися пишністю та різноманітністю — одних коней у цирковій стайні налічувалося до сорока. Виступи місцевих циркачів чергувалися із закордонними гастролями. Однак цирк у садибі Бергоньє проіснував не надто довго, ще кілька разів змінював адресу.
На ілюстрації: проект цирку «Альказар» у садибі Бергоньє на вул.Фундуклеївській.
9 січня 1924 року, народився режисер, народний артист України Сергій Параджанов
Сергій Параджанов, майже двадцять років жив і працював в Україні. 1949 року вступив на роботу асистентом режисера на Київську кіностудію імені А.А. Довженка, де й працював до 1960 року.
Своїм геніальним фільмом «Тіні забутих предків», знятим за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, митець приніс світову славу українському кіно. Серед інших фільмів, створених режисером у період роботи на Кіностудії ім. Довженка: «Думка», «Наталія Ужвій», «Золоті руки» (1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві). У 1964—1965 роках Параджанов працював над сценарієм фільму «Київські фрески», однак його зйомки були заборонені.
1992 року над входом до парадного будинку на Проспекті Перемоги, 1, де в 1962—1974 рр. жив видатний режисер, було відкрито меморіальну дошку.
1998 року на території Київської кіностудії О.П. Довженка відкрито пам’ятник Параджанову.
9 січня 1924 року, народився Василь Вінайкін
Вінайкін Василь Павлович – український радянський скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1971).
1953 року Василь Винайкін закінчив Київський державний художній інститут.
Основні твори у Києві:
– Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим, розстріляним фашистами у Дарниці. У співавторстві з В. Гречаником та архітектором К. Сидоровим (Київ, 1970);
– Монумент Батьківщина-Мати у Києві. У співавторстві з В. Бородаєм, Ф. Сагояном та архітекторами В. Єлізаровим, Г. Кислим, Н. Фещенком (Київ, 1980);
– Співавтор відновлення пам’ятника княгині Ользі на Михайлівській площі у Києві (1996) та ін.
9 січня 1924 року, народився Михайло Задніпровський
Задніпровський Михайло Олександрович – український актор, народний артист УРСР.
У 1946—1950 pp. Михайло Задніпровський навчався у Київському інституті театрального мистецтва.
1950 року прийнятий до трупи Українського драматичного театру імені І. Франка у Києві.
За тридцять років сценічної діяльності Михайло Задніпровський створив чимало глибоких і хвилюючих образів, знявшись у кількох художніх фільмах і зігравши на сцені більше ста ролей у спектаклях української та світової класики. Михайло Задніпровський грав у спектаклях «Пам’ять серця», «Загибель ескадри», «В степах України» О. Корнійчука, «Фараони» А. Коломійця, «Украдене щастя» І. Франка, «Правда і кривда» М. Стельмаха та багатьох інших.
Син – Олександр Задніпровський, Народний артист України, актор Театру імені Івана Франка. Онук – Назар Задніпровський, Заслужений артист України, актор Театру імені Івана Франка.
Помер 19 червня 1980 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
9 січня 1952 року, був створений Факультет радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Факультет радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем, ФРЕКС (колишній Радіофізичний факультет, РФФ) — організаційний і навчально-науковий структурний підрозділ Київського національного університету ім. Т. Шевченка та покликаний провадити фундаментальну підготовку спеціалістів у галузі фізики, електроніки, комп’ютерної інженерії з одного боку та математики з іншого.
Був створений Наказом Міністра вищої освіти СРСР № 18 від 09.01.1952 року для підготовки радіофізиків-дослідників для вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів, заводів, підприємств Міністерства оборони та для створення спеціальних наукових шкіл у цьому напрямку.
За роки існування факультету було випущено понад 6 тисяч кваліфікованих фахівців.
10 січня 1875 року, народився Генріх-Юліан Ґай
Генріх-Юліан Ґай – польський архітектор. Працював у Варшаві, кілька проєктів виконав для Києва. Розробляв стильові форми модерну.
За проектом Ґая (він отримав 1-у премію на конкурсі) у 1910-1912 роках у Києві, під керівництвом архітектора Михайла Бобрусова, у формах модерну спорудили Бессарабський критий ринок із торгівельною залою, перекритою арками. (Скульптори Тетяна Руденко та Олександр Теремець).
Проектував костели в Києві.
Помер 3 жовтня 1936 року у Варшаві
10 січня 1882 року, у Києві відбувся перший виступ професійного Українського театру
Цього дня у театрі Бергоньє була показана вистава «Назар Стодоля» (за твором Т.Г. Шевченка) трупи Г.А. Ашкаренко. Режисер та актор вистави – Марк Лукич Кропивницький.
Гастролі в театрі Бергоньє проходили до 7 лютого 1882. 27 жовтня 1882 року Марк Кропивницький в Єлисаветграді заснував власну трупу, до якої увійшли талановиті артисти – М.К. Заньковецька, А.П. Затиркевич, Н.К. Садовський та ін. Виступи цієї трупи високо підняли авторитет українського театру.
24 травня 1958 року на честь першого виступу Українського професійного театру на фасаді будівлі Київського академічного драматичного театру імені Лесі Українки (колишній театр Бергоньє) на вулиці Богдана Хмельницького, 5 було встановлено меморіальну дошку. Автори – скульптор І.М. Гончар, архітектор І.Л. Шмульсон.
10 січня 1899 року, відкрилася перша жіноча трикласна торгова школа ім. П.Г.Терещенко
Школа знаходилася на Подолі в одному будинку з чоловічою. Її статут та програма були такими ж, як і в чоловічій. Цукрозаводчик, благодійник та меценат Н.А.Терещенко пожертвував на її утримання 100 тис. руб., назвавши їх недоторканним капіталом імені П.Г.Терещенко (на честь померлої дружини). У грудні 1899 року міська дума відвела йому ділянку на Бульварно-Кудрявській, де за рік відомий підрядник Л.Б.Гінзбург розпочав будівельні роботи. Проект школи розробив архітектор П.І.Голландська. 7 вересня 1902 року жіноча торгова школа перейшла у власний будинок. 6 жовтня 1902 року, його було освячено.
На будівництво Н.А. Терещенко витратив, як потім підрахували, 71 тис. 714 руб. 27 коп.
Нині у будівлі колишньої школи імені П.Г. Терещенка на вулиці Бульварно-Кудрявській, 18/2 розміщується ректорат Київського університету імені Бориса Грінченка.
10 січня 1902 року, на Володимирській гірці відбулося освячення панорами “Голгофа”
Навпроти Олександрівського костелу, у створі Костьольної вулиці було споруджено 12-ти гранну в плані споруду діаметром 30 м. Знизу на третину — кам’яну, вище — дерев’яну. Спроектував та керував її будівництвом інженер В.Римський-Корсаков.
Це був художньо-виставковий павільйон для демонстрації панорамних та широкоформатних живописних полотен. Являла собою зображення біблійного сюжету про розп’яття Ісуса Христа.
У 1934 році будівлю розібрали. Полотно з панорами зберігалося у антирелігійному музеї в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, й було втрачено внаслідок підриву собору в 1941 році.
10 січня 1929 року, народився Валентин Зноба
Зноба Валентин Іванович – український скульптор, народний художник України, академік Академії мистецтв України, Почесний громадянин м. Києва, лауреат Національної премії ім Т. Г. Шевченка.
Вчився у батька, потім в 1945–1947 роках у Дніпропетровському художньому училищі.
В 1953 році закінчив Київський державний художній інститут (1953; майстерня М. Лисенко).
Найбільш відомі твори у Києві: «Загиблим» (музей ВОВ, Київ, 2000), «Архангел Михаїл» (співавт. Київ, 2001), «Козак Мамай» (у співавторстві з сином Миколою Знобом. Майдан Незалежності, Київ, 2001), Меморіальний комплекс в’язням концтаборів у Дарниці (Київ, 1969).
Його називають «хрещеним батьком» Андріївського узвозу. «Мистецька галерея просто неба» на Андріївському узвозі існує зараз багато в чому завдяки зусиллям В.І. Зноби.
Помер 7 серпня 2006 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
11 січня 1849 року, народився Богдан Ханенко
Ханенко Богдан Іванович – український колекціонер старовини й творів мистецтва, меценат, промисловець. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.
З кінця 1880-х років Богдан Ханенко оселився у Києві. Був одружений з Варварою Миколаївною Терещенко, донькою цукропромисловця Миколи Артемовича Терещенка.
Збірку археологічних знахідок й мистецьких творів передав до Музею мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей мистецтв Всеукраїнської академії наук, який потім довгий час називався як «Київський музей західного і східного мистецтва», тепер — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (знаходиться на вул. Терещенківській).
Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (офіційно відкритий в 1904 р.), основу експозиції якого склала археологічна колекція Ханенків (3145 предметів).
Помер 8 червня 1917 року. Похований в Києві на некрополі Видубицького монастиря.
11 січня 1883 року, народився Михайло Донець
Донець Михайло Іванович – український співак (бас), народний артист УРСР (з 1930). У 1913 — 1941 роках був (з перервою) одним із провідних солістів Київського театру опери та балету. Убитий в катівні НКВС.
Співу навчався у А.А. Сантагано-Горчакової та М.В. Бочарова у Києві.
У 1905-1913 pp. співав у оперному театрі С.І. Зіміна у Москві.
З 1913 року — соліст Київського оперного театру (1917—1927 рр. співав у Харкові та Свердловську).
У репертуарі Дінця були різнохарактерні партії: Тарас Бульба («Тарас Бульба» Лисенко), Карась («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Сусанін («Іван Сусанін» Глінки), Борис Годунов («Борис Годунов» Мусоргського), Додон («Золотий півник» Римського-Корсакова), Мефістофель («Фауст» Гуно) та ін.
У липні 1941 року за хибними звинуваченнями у зв’язках з петлюрівцями, антирадянською контрреволюційною діяльністю, шпигунстві на користь німців був заарештований.
Розстріляний у київській в’язниці 10 вересня 1941 року. Реабілітований у 1989 році.
1992 року на честь Михайла Івановича Донця у Києві названо вулицю.
11 січня 1889 року, було засновано Покровський жіночий монастир
Покровський жіночий монастир – гуртожитній жіночий монастир УПЦ МП (РПЦвУ) у Києві, на Кудрявці. Знаходиться у глибині кварталу, утвореного вулицями Січових Стрільців, Миколи Пимоненка, Глибочицькою та Кудрявським узвозом. До його головних воріт веде Варязький провулок.
У 1889 році паралізована та прикута до інвалідного візку внаслідок нещасного випадку велика княгиня Олександра Петрівна (яка з 1881 року мешкала у Києві) вирішила заснувати на Лук’янівці жіночий монастир і ряд благодійних закладів при ньому. За 50000 рублів у міста було викуплено дві суміжні земельні ділянки.
Проєкти церковних, житлових, лікарняних та господарчих будівель монастирського комплексу виконав архітектор В. М. Ніколаєв.
За кошти великої княгині Олександри Петрівни та царської родини протягом приблизно 20 років (1889—1911) на території монастиря було побудовано близько 30 будівель — церкви, церковно-приходська школа з гуртожитком, корпуси для сестер, золотошвейні та іконописні майстерні, готель.
Обитель була закрита у 1920-ті роки. Проте в 1941 році жіночий монастир знову відчинив двері своїх храмів і з тих пір вже не закривався.
11 січня 1891 року, народився Павло Тичина
Тичина Павло Григорович – український радянський поет, перекладач, публіцист, політик, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.
Навчався Павло спочатку у земській школі, потім у чернігівській бурсі, згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з Михайлом Коцюбинським , відвідує літературні «суботи» у його будинку, читає там свої, схвально зустрінуті вірші. Друкуватися Тичина розпочав у 1912 році, перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918 роком.
1917 року закінчив Київський комерційний інститут. Одночасно з навчанням працював на різних дрібних посадах – у конторах та редакціях газет та журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера).
У 1936—1939 pp. і 1941-1943 рр.. – директор Інституту української літератури АН УРСР, у 1943-1948 роках. – Народний комісар (з 1946 року – міністр) освіти УРСР.
Низка творів присвятила Києву, в т.ч. вірш «Київ» (1943), поетичний цикл «Вулиця Ковальська», де до 1923 року жив у будинку № 107 (не зберігся).
У 1934-1941 роках. жив на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького), 68, з 1944 по 1967 рік – на вулиці Рєпіна (тепер Терещенківська), 5.
Помер 16 вересня 1967 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
1968 року ім’ям поета було названо проспект у Києві.
27 січня 1980 року в Києві по вулиці Рєпіна, нині Терещенківській, 5, було відкрито літературно-меморіальний музей-квартира П.Г. Тичини, а на фасаді встановлено меморіальну дошку.
11 січня 1958 року, народилася Ірина Дерюгіна
Дерюгіна Ірина Іванівна – українська художня гімнастка, тренерка, суддя, заслужений майстер спорту СРСР (1977) з художньої гімнастики в індивідуальній першості. Єдина гімнастка СРСР, яка двічі була абсолютною чемпіонкою світу в 1977 і 1979 рр.
Дерюгіна Ірина Іванівна – українська художня гімнастка, тренерка, суддя, заслужений майстер спорту СРСР (1977) з художньої гімнастики в індивідуальній першості. Єдина гімнастка СРСР, яка двічі була абсолютною чемпіонкою світу в 1977 і 1979 рр.
Донька олімпійського чемпіона-п’ятиборця Івана Дерюгіна і тренерки з художньої гімнастики Альбіни Дерюгіної. У 10 років Ірина вступила до Національної вищої балетної школи. З 1976 по 1980 навчалася в Київському інституті фізичної культури.
Була у збірній СРСР з художньої гімнастики з 1972 року і до завершення спортивних виступів у 1982. У складі команди Ірина Дерюгіна стала одною з найтитулованіших гімнасток СРСР і світу за всю історію художньої гімнастики.
Після завершення спортивної кар’єри працювала тренеркою Національної збірної України.
Ірина Дерюгіна також є організаторкою і авторкою ідеї проведення в Києві щорічного міжнародного турніру з художньої гімнастики Гран-Прі «Кубок Дерюгіної-Нафтогаз».
12 січня 1929 року, народився Микола Мащенко
Мащенко Микола Павлович – український кінорежисер, сценарист, письменник, професор. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно».
1953 — закінчив Харківський театральний інститут (майстерня Мар’яненка). 1957 — почав працювати на Київській кіностудії художніх фільмів. 1989—2004 — директор, згодом генеральний директор Київської кіностудії ім. Довженка. 1996 — засновник Академії мистецтв України, а за рік — її дійсний член (академік).
Режисерські роботи: 1961 – “Радість моя”, 1963 – “Новели Червоного дому”, 1965 – “Хочу вірити”, 1966 – “Всюди є небо”, 1968 – “Дитина”, “Як гартувалася сталь”, 1979 – “Шлях до Софії” (спільно з Болгарією), 1980 – “Овід”, та ін.
Сценарист: 1965 – “Хочу вірити”, 1968 – “Дитина”, 1969 – “Комісари”, 1983 – “Паризька драма”, 1985 – “Напередодні”, та ін.
Помер 2 травня 2013 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
13 січня 1884 року, народився Семен Айзенштейн
Айзенштейн Семен Мойсейович – підприємець, радіоінженер. Один із піонерів радіотехніки в Україні.
Народився в м. Києві. Навчався в Київському та Берлінському університетах, Шарлоттенбурзькому політехнічному інституті (Берлін). Родина мешкала на нинішній вул. Саксаганського та у Музичному провулку, по сусідству з телеграфною та телефонною станціями, що, ймовірно, зацікавило допитливого підлітка.
Захоплений винахідництвом, 1901 року демонстрував у Києві радіозв’язок на короткі відстані, 1904 — одержав патент на апарат бездротового телеграфу, організував приватну лабораторію для виконання замовлень військового відомства на виготовлення радіоапаратури. Збудував експериментальні радіостанції в Києві та Жмеринці, що дозволило встановити радіозв’язок Київ – Жмеринка – Одеса – Севастополь.
З 1922 року винахідник працював в Англії, був залучений до будівництва радіотехнічних заводів у Польщі та Чехословаччині.
Помер 3 вересня 1962 року в Англії.
13 січня 1934 року, було започатковано Театр музичної комедії, нині — Київський Національний академічний театр оперети
Київський національний академічний театр оперети — оперетковий театр у Києві, розташований у будівлі колишнього Троїцького народного дому, збудованого на початку ХХ-го століття на благочинні кошти. Розташований за адресою — вул. Велика Васильківська, 53.
1934 року, після 12-річної заборони з боку радянської влади на виступи театрів оперети, колишній народний будинок передали новоствореному Театру музичної комедії.
Народження Київського театру оперети позначають двома датами 13 січня 1934 року – відкрито стаціонарний театр музичної комедії під керівництвом В. Бенедиктова (актори: Н. Родошальський, Р. Робертов, Т. Юдіна, Л. Огарьов, А. Астахов, Ю.Адинська; балетмейстер — С. Томілін та ін.) та 14 грудня 1935 року – відбулася перша прем’єра – «Летюча миша» Й. Штрауса, а незабаром світло рампи побачила вистава вперше поставлена українською мовою «Продавець птахів» К. Целлера.
14 січня 1922 року, народився Василь Гнєздилов
Гнєздилов Василь Георгійович – український архітектор і скульптор. Заслужений архітектор УРСР (1980).
У 1950 році закінчив Київський художній інститут. Учень академіка архітектури В. Г. Заболотного.
Є автором численних пам’ятників та меморіальних комплексів. Зокрема у Києві:
– Пам’ятник Миколі Лисенку (1965).
– Пам’ятник Григорію Світлицькому (1972).
– Пам’ятник Григорію Сковороді (1976).
– Меморіал радянським воїнам, викладачам і студентам Сільськогосподарської академії (1979).
Помер 8 травня 1999 року у м. Київ.
15 січня 1798 року, урочисто відкрилися перші київські контракти
До 1775 контрактовий ярмарок діяв у Львові. Після поділів Польщі в 1772, 1793 і 1795 контракти було перенесено спочатку в м. Дубно, а в 1797 (указом Павла І від 27 вересня 1797 року) — до Києва як центру економічного та культурного життя всього південно-західного регіону.
15 січня 1798 року, урочисто, з церковними служіннями та процесіями, відкрилися на Подолі перші київські контракти. Чому на Подолі? Тому що весь торг, більшість населення, купці і міщани, магістрат і вітальня — все було тут.
Перші київські контракти відбувалися у старовинній будівлі київського магістрату – ратуші. Спеціальний високий указ від 12 листопада 1797 року говорив: «бути зборам для контрактів у ратуші, як будинку громадському і пристойному». Будівля київської ратуші не лише не збереглася до наших днів — немає її зображень. Поява у Києві контрактового ярмарку мало велике значення для міста.
На фото – Ринок на Подолі, літографія М. М. Сажина, 1850-ті роки.
15 січня 1819 року, у Царському палаці (Маріїнському) сталася пожежа
Маріїнський палац одна з найяскравіших та цікавих будівель Києва, водночас одна з таємничих та не вивчених до кінця. Знаходиться біля Маріїнського парку та Верховної ради, за адресою – вулиця Михайла Грушевського, 5А.
Вогонь почався о 9-й годині ранку 15 січня 1819-го на верхньому поверсі, ймовірно, від тріщини в димарі й «настільки посилився, що миттєво обійняв весь корпус полум’ям». Головний дерев’яний корпус згорів до кам’яної основи, а кам’яні флігелі по обидва боки були врятовані.
Лише за 50 років почалося капітальне відновлення палацу. Був повністю відбудований другий поверх, але цього разу вже у цеглі. Відновлено все оздоблення фасадів та приміщень у стилі бароко. Роботами керував архітектор К.Маєвський. У відновленні палацу брав участь також архітектор А. Шиле.
15 січня 1839 року, народився Павло Чубинський
Чубинський Павло Платонович – український етнограф, фольклорист, поет, громадський діяч, автор тексту гімну України.
Навчався у 2-й київській гімназії, потім у Петербурзькому університеті.
1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Стару громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Старої громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям».
Тієї осені 1862 року Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який став текстом національного гімну українського народу. 17 січня шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.
1869 року Чубинському було запропоновано взяти на себе здійснення задуманої географічним товариством етнографічної експедиції до Південно-Західного краю. Після експедиції до Південно-Західного краю Чубинський оселився у Києві та був секретарем та віце-головою київського відділу географічного товариства.
Помер 17 січня 1884 року у рідному хуторі. На будівлі колишньої гімназії в Києві, де навчався П. Чубінський, встановлено меморіальну дошку. 2015 року в Києві з’явилася вулиця Павла Чубинського.
15 січня 1999 року, був прийнятий Закон України «Про столицю України – місто-герой Київ»
Закон визначає особливості управління та самоврядування, пов’язані з виконанням Києвом функцій столиці незалежної держави.
16 січня 1959 року, на Мангеттені у Нью-Йорку народився Марко Паславський
Марко Паславський – американський мільйонер, один із найвідоміших Героїв сучасної російсько-української війни, який віддав життя за Україну і похований на Аскольдовій могилі у Києві поряд з Героями Крут.
Ми знаємо його як американця українського походження, який був волонтером на Майдані, а згодом, у 2014 році, добровольцем пішов воювати на Схід України, і загинув, захищаючи землю своїх предків.
17-19 січня 1654 року, відбулася присяга мешканців Києва на вірність російському царю
Після Переяславської ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках Гетьманщини для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними, присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, це число завищили царські дяки. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягти московському царю численні представники козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема, Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим. Не присягла Запорізька Січ.
На фото – Боярин Бутурлін приймає присягу від гетьмана Хмельницького на московське підданство. Російська гравюра 1910 року.
17 січня 1937 року, народилася Алла Анищенко
Анищенко Алла Михайлівна – українська архітекторка, заслужена архітекторка УРСР (1985), лауреатка Державної премії УРСР в галузі науки і техніки 1982 року.
1960 року закінчила Київський художній інститут. По закінченню навчання працювала в КиївЗНДІЕП.
Самостійно та в співпраці з видатною архитекторкою Наталею Чмутіною створила численні проекти у Києві, інших українських містах.
Серед визначних проектів Алли Анищенко — криті ринки з вантовими конструкціями у Києві («Залізничний», 1973); Черкасах («Центральний», 1972); Харкові («Салтівський», 1979), Рівному (1979).
Авторка проекту готелю «Либідь» (Київ, 1970) та реконструкції Республіканського стадіону в Києві (нині Національний спорткомплекс «Олімпійський»; 1966–67, 1978–80); універсаму на Печерській площі у Києві (1984).
Пішла з життя 14 грудня 2017 року.
18 січня 1649 року, Київську митрополію очолив Сильвестр Косів
Стефан Адамович Косів також Косов, Коссов, чернече ім’я Сильвестр — Блаженійший Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі; Екзарх Вселенської патріархії. Активний противник унії Гетьманської України та Московії в 1654 році. Один із засновників Києво-Могилянського колегіуму. Письменник і теолог. Учень і соратник святителя митрополита Петра Могили. Його пастирська діяльність припала на часи Богдана Хмельницького.
З 1631 року — вчитель і префект Києво-Могилянської колеґії.
25 лютого 1647 року обраний одноголосно митрополитом Київським та Галицьким. 18 січня 1649 року відбулося патріарше твердження на митрополії Київській та призначення екзархом Константинопольського трону.
У грудні 1648 року Митрополит Сильвестр урочисто вітав Богдана Хмельницького при його в’їзді до Києва. Обстоював незалежність Української православної церкви та її перебування в юрисдикції Царгородського патріарха.
Помер 13 квітня 1657 року.
19 січня 1838 року, вийшов перший номер газети “Київські губернські відомості” (Кіевскія губернскія вѣдомости)
У першій у Києві повноцінної газети був у 1835—1838 роках був попередник — «Київські оголошення» і їх назва чітко свідчила про зміст. Це сезонне видання виходило один місяць на рік — щодня у січні, коли на Подолі збирався Київський контрактовий ярмарок, для якого газета і створювалася.
«Київські губернські відомості» виходили російською мовою раз на тиждень, а з 1866-го — тричі. Газета складалася з офіційної та неофіційної частин.
Редакція знаходилась у будівлі присутніх місць (нині площа Богдана Хмельницького).
Видавали газету понад 80 років і завершила свою діяльність у травні 1920-го.
На фото – “Київські губернські відомості” від 3 квітня 1846 року.
19 січня 2014 року, почалась гаряча фаза Революції гідності
Перехід від мирних протестів до силового протистояння з режимом Януковича був відповіддю на ухвалення 16 січня 2014-го «диктаторських законів».
19 січня частина мітингувальників вирішила пройти вулицею Грушевського до Верховної Ради. На цю спробу силовики застосували проти активістів травматичну зброю, сльозогінний газ, світло-шумові гранати і водомети, які заборонені при мінусовій температурі. А протестувальники використали коктейлі молотова та підпалили перші шини.
Події 19 січня увійшли в сучасну історію як Вогнехреща.
20 січня 1918 року, народився Академік Олександр Шалімов
Олександр Олексійович Шалімов — український хірург, один із засновників української хірургічної школи.
Шалімов провів близько 40 тисяч операцій. Був членом міжнародного союзу хірургів, Асоціації хірургів Австрії, Німеччини, Росії, України. Дійсний член Академії медичних наук України і Нью-Йоркської академії наук. Автор більше 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути — у Харкові і Києві. Почесний громадянин Києва.
Шалімов став першим лікарем, котрий провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет.
Під його керівництвом проведено першу в Україні операцію пересадки серця.
У 1998 році академіка Шалімова визнано «Людиною планети».
Помер 28 лютого 2006 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Ім’ям вченого названо інститут, який він заснував та вулицю у Києві. 14 лютого 2014 року, відкрили пам’ятник О.О. Шалімову.
20 січня 2021 року, у столиці відкрили сквер пам’яті збитого в Ірані рейсу МАУ
У річницю трагедії в Дніпровському районі Києва, у парку “Вербовий гай”, урочисто відкрили сквер пам’яті загиблих пасажирів і екіпажу авіалайнера МАУ, який був збитий військовими у небі над Іраном.
На території скверу встановлено пам’ятник жертвам трагедії.
Літака МАУ рейсу PS 752 Тегеран – Київ, що був збитий іранськими військовими 8 січня 2020 року.
На борту перебували 167 пасажирів і 9 членів екіпажу, всі вони загинули.
Літак Тегеран – Київ рейсу PS 752 авіакомпанії МАУ розбився в Ірані
21 січня 1868 року, була заснована Київська муніципальна академія музики імені Р. М. Глієра
Цього дня була освячена будівля на той час музичної школи та розпочалися заняття. Київське державне вище музичне училище імені Р.М.Глієра – перший професійний музичний навчальний заклад України.
Засноване з метою підготовки музикантів-виконавців для музичних колективів та організацій міста – Київської опери, оркестрів тощо. Перша назва навчального закладу — музична школа, з 1883 року вона має назву училища. У перший рік існування у школі навчалося 11 учнів з п’яти спеціальностей: фортепіано, скрипка, віолончель, спів та теорія музики, з обов’язковим вивченням методики викладання. Крім того, у школі існував хоровий клас, а з 1885 року — оперний клас. Згодом в училищі відкриваються відділи духових та народних інструментів, з’являються класи ансамблевої гри, симфонічний оркестр.
З 2018 року — Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра.
21 січня 1915 року, народився Петро Петрушенко
Петрушенко Петро Пилипович — український архітектор.
Після закінчення Харківського інженерно-будівельного інституту у 1941 році практично впродовж всієї своєї трудової біографії працював у київських архітектурно-проєктних установах.
Серед реалізованих проєктів у Києві — корпуси інститутів фізичної хімії (1953), гідрології та гідротехніки (нині гідромеханіки, 1955), напівпровідників (1958) АН України, житловий будинок на вулиці Хрещатик, № 25 (1954), Будинок архітектора (1959), комплекс гуртожитків торговельно-економічного інституту (1960—70), забудова житлового масиву Лісовий (1965—73), добудова до приміщення художнього музею України (1967—72), кінотеатр «Росія» (нині «Кіото», 1981).
Помер 26 липня 1994 року у Києві.
21 січня 1934 року, прийнято рішення про перенесення столиці України в Київ
Постанова про перенесення була прийнята на XII з’їзді ВКП(б)У, що проходив у Харкові (18—23 січня 1934 року).
Київ був географічним центром республіки, одним із найстаріших міст СРСР і прийняте рішення мало найважливіше економічне, політичне та міжнародне значення.
Через пів року, 24 червня, ЦК КП(б)У, РНК УРСР та ВУЦВК переїхали з Харкова до Києва.
На ілюстрації: у 1934 році, перед переїздом керівництва УРСР до Києва, Хрещатик, який був до того брукованою вулицею, заасфальтували.
21 січня 1990 року, відбувся символічний ланцюг злуки “Українська хвиля”
Подія стала чи не найбільшою в Центральній та Східній Європі масовою акцією. Організував його новостворений “Народний рух України за перебудову”.
На акцію люди прийшли із саморобними плакатами та блакитно-жовтими прапорами. “Живий ланцюг” простягався на 700 км — від Києва до Стрия на Львівщині й далі — а участь в акції взяли до 3 мільйонів людей!
21 січня 2019 року, відбулося відкриття Пам’ятної дошки Симону Петлюрі
На захід прийшли жителі столиці, представники влади, офіцери і генерали армії України. Святкову подію приурочили до 140-го ювілею Симона Петлюри і до Дня соборності України.
Меморіальна дошка Симону Петлюрі встановлена на фасаді першого будинку по однойменній вулиці, за адресою вулиця Симона Петлюри, 2/4.
22 січня 1919 року, на Софійському майдані відбулося проголошення Акту злуки українських земель
Цього дня на площі біля Святої Софії у Києві урочисто оприлюднили Універсал про створення єдиної й незалежної Української Народної Республіки, який увійшов в історію як Акт Злуки УНР і ЗУНР. Остання отримувала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).
Об’єднання двох українських республік в одну державу стало справжнім народним святом. За спогадами очевидців, у цей знаменний день на Софійському майдані зібралися десятки тисяч людей. Площа та сусідні вулиці майоріли жовто-синіми прапорами та бойовими знаменами. Всі установи, школи, підприємства, як державні, так і приватні — не працювали.
За спогадами очевидців, цей універсал був повторений одноголосно з чотирьох трибун, установлених у різних кінцях майдану і «враження було велике». У багатьох на очах були сльози.
Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад.
23 січня 1856 року, народився Едуард-Фердинанд Брадтман
Брадтман Едуард-Фердинанд Петрович – київський міський архітектор кінця XIX — початку XX століття.
У 1878 році закінчив Петербурзьку імператорську академію мистецтв. З кінця 1880-х років працював у Києві. У 1898-1915 роках обіймав посаду київського міського архітектора. З квітня 1903 року викладав архітектуру в Київському художньому училищі.
Будівлі, зведені Е.-Ф. Брадтманом:
– Готель «Континенталь» (1897 р., вулиця Городецького, № 1-3/11, співавтор Г. Шлейфер).
– Театр «Соловцов» (1898 р., співавтор Г. Шлейфер, нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка).
– Прибутковий будинок Л. Б. Гінзбурга (1901 р., вулиця Городецького, № 9, співавтор Г. Шлейфер).
– Цирк Петра Крутікова (Київ) (1903 р., вулиця Городецького, № 7, не зберігся).
– Прибутковий будинок Л. Б. Гінзбурга (1909-1910 рр. бульвар Тараса Шевченка 5), та багато інших.
Точна дата смерті та місце поховання невідомі.
25 січня 1931 року, народився Вадим Гречина
Гречина Вадим Михайлович – український архітектор, лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1985).
У 1956 році закінчив Київський державний художній інститут. З того ж року працював в інституті «Київпроєкт»; з 1971 року — головний архітектор проєктів.
Всі проєкти — у співавторстві:
– Готель «Мир» (дві черги; 1961—1978).
– Житловий будинок на вулиці Богдана Хмельницького, 39 (1960-і роки).
– Житловий будинок на вулиці Щусєва, 34/1 (1975).
– Палац урочистих подій на проспекті Перемоги, 11 (1982).
– Київський філіал Центрального музею В. І. Леніна (1982, тепер — Палац мистецтв «Український дім»).
– Готель «Турист» (1980–1984).
– Національна бібліотека ім. В. І. Вернадського (1980–1989).
– Свято-Троїцький собор (Троєщина) (1991–1997).
– Проєктування мікрорайонів житлових масивів Березняки та Вигурівщина-Троєщина.
Помер у Києві, похований на Берковецькому кладовищі.
25 січня 1932 року, народився Володимир Мельниченко
Мельниченко Володимир Володимирович – український художник, скульптор, архітектор, заслужений художник України, член Національної спілки художників України.
Володимир Мельніченко працював у творчому тандемі з Адою Рибачук. Усі спільні роботи — монументальні твори, архітектура, скульптура та фільми — підписували абревіатурою АРВМ.
Найвідоміші твори Ади Рибачук і Володимира Мельніченка:
– Серія панно в інтер’єрі центрального автовокзалу (Київ, 1960).
– Серія панно в інтер’єрі палацу дітей та юнацтва (Київ, 1963—1968).
– «Парк Пам’яті. Зали прощання. Рельєфи Стіни Пам’яті у Києві» — меморіально-обрядовий комплекс. Байкова гора. 1968—1982. Рельєфи Стіни Пам’яті знищено у 1982 році (частково відновлено).
– Міжнародний меморіальний комплекс «Биківнянські могили» (архітектор Л. Скорик). Рельєфи: «Пам’яті школи Михайла Бойчука», «На Цвинтарі розстріляних ілюзій», «Зламані крила».
Помер у Києві 19 квітня 2023 року.
25 січня 1948 року, був відкритий Пам’ятник Ватутіну
Пам’ятник Ватутіну — монумент в Києві, над могилою радянського військового діяча, Героя Радянського Союзу, генерала армії Миколи Ватутіна.
Микола Ватутін, після смертельного поранення, був похований біля Верховної Ради у Маріїнському парку (на той час Радянському) 17 квітня 1944 року.
Автори — скульптор Євген Вучетич, архітектор Яків Білопільський, мозаїка художника-монументаліста Степана Кириченка, барельєфи скульптора Петра Ульянова.
З 2017 року націоналісти періодично проводять акції з вимогою прибрати пам’ятник, відповідно до закону про декомунізацію. Неодноразово монумент був облитий фарбою та зеленкою. Була спроба його повалення, проте поліція завадила цьому.
У лютому 2020 року на сайті КМДА була зареєстрована петиція №9427 про “Демонтаж пам’ятника Ватутіну”. Вона набрала необхідні для розгляду 10000 голосів.
9 лютого 2023 року памʼятник був демонтований та перенесений до Музею авіації.
26 січня 1917 року, відбулося відкриття Петрівського залізничного мосту
Петрівський залізничний міст — залізничний міст через Дніпро і Десенку в Києві, що сполучає Рибальський острів з Воскресенкою і Русанівськими садами.
Під час відходу Червоної армії з Києва у вересні 1941 року був зруйнований, за окупації відновлений німцями, згодом знову був підірваний нацистами під час битви за Дніпро восени 1943 року. Після звільнення Києва відновлювався з липня 1944 до листопада 1945 року.
По мосту проходить лише одна залізнична колія, хоча сама Північна кільцева лінія двоколійна; роз’їзди біля моста між платформами Оболонь та Троєщина (до 2009 — Городня). Міст використовується переважно для вантажних залізничних перевезень, також по мосту проходить міська електричка.
Щоденно в ранішні та вечірні години «пік» ця ділянка використовується для внутрішньоміського залізничного сполучення міською електричкою.
27 січня 1980 року, відкрито для відвідувачів Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини
Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини — музей українського поета Павла Тичини, заснований у Києві 1979 року.
Розташований у меморіальному помешканні одного з найвідоміших українських поетів ХХ століття, мово- та літературознавця, перекладача, академіка АН УРСР, державного та громадського діяча, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Терещенківська, 5, кв. 1, 3).
27 січня 2021 року, була відкрита Інсталяція “Погляд у минуле”
Інсталяція була відкрита у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У відкритті взяв участь Президент України Володимир Зеленський.
Арт-об’єкт встановлено біля Міністерства освіти і науки України на проспекті Перемоги, 10.
Інсталяція “Погляд у минуле” – це стилізоване дерево та необроблені камені-валуни, на яких розміщуватимуться світлини часів німецької окупації Києва у 1941-1943 роках, зроблені німецьким військовим фотографом Йоганнесом Геле.
Наприкінці вересня 1941 року він зробив в українській столиці 29 фотографій, серед яких 13 – у Бабиному Яру. Ці фотографії – єдина документація Бабиного Яру в перші дні після масових розстрілів.
28 січня 1897 року, був проведений Перепис населення Російської імперії
Перепис населення Російської імперії 1897 року — всезагальний перепис населення Російської імперії (без Великого князівства Фінляндського за межами Гельсінґфорса), проведений 28 січня (9 лютого) 1897 року шляхом безпосереднього опитування всього населення в одну дату.
Перепис 1897 року виявився першим і єдиним всезагальним переписом населення Російської імперії.
Згідно з переписом населення Києва склало 247 700 осіб. Щороку на заробітки до Києва приходило близько 7 тисяч чоловік, прибувало від 50 до 80 тисяч прочан.
Місто Київ за чисельністю населення займало сьоме місце в Російській Імперії (Санкт-Петербург — 1 264 900, Москва — 1 038 600, Варшава — 683 700, Одеса — 403 800, Лодзь — 31 282 200, Київ — 247 700, Харків — 174 000).
28 січня 1920 року, відбулося відкриття Театру імені Івана Франка
Відкриття відбулося виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем’єри.
Театр імені Івана Франка було засновано у Вінниці 1920 року частиною акторів Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою та акторами Нового Львівського театру на чолі з Амвросієм Бучмою. Об’єднавшись, митці утворили театральний колектив під назвою «Новий Драматичний театр імені Івана Франка», керівником якого було обрано Гната Юру.
З 1926 року театр працює в будівлі колишнього театру Соловцова.
Будівля побудована у 1898 році на території колишньої садиби професора Ф. Мерінга. Архітектори — Шлейфер Георгій Павлович, Брадтман Едуард-Фердинанд Петрович.
Розташована — на площі Івана Франка, 3.
28 січня 1930 року, народився Анатолій Ігнащенко
Ігнащенко Анатолій Федорович – український архітектор. Почесний дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (2006). Заслужений діяч мистецтв України (2000), народний художник України (2010).
У 1953 році закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Був учнем Йосипа Каракіса.
Основні роботи у Києві:
Пам’ятники – Лесі Українці (1973); Івану Котляревському (1974); Марії Заньковецькій (1971).
Меморіальні комплекси – «Бабин Яр» (1976).
Київський метрополітен, станція «Дніпро» (1960).
Помер 5 квітня 2011 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
28 січня 2018 року, була відкрита 1-ша мініскульптурка проекту “Шукай” – Котлета по-київськи
Саме з цієї бронзової маленької скульптурки розпочався чудовий київський проект менеджера Києва Юлії Бевзенко.
Ця скульптура присвячена найвідомішій київській страві – “котлеті по-київськи”, яку навіть за межами України називають “Chicken Kyiv”.
Шукати треба бронзову міні-скульптурку котлети по-київськи за адресою: вулиця Хрещатик, 15/4, в сквері Городецького, біля ресторану Chicken Kyiv.
Скульптор – Сергій Галенко.
29 січня 1931 року, відбулося урочисте відкриття та регулярні сеанси кінотеатру “Жовтень”
Кінотеатр відкрився під назвою «Дев’яте Держкіно». Він був першим кінотеатром радянської споруди й першим — в окремому будинку. До революції невеликі кінозали розміщувалися на перших поверхах житлових будинків.
Кінотеатр «Жовтень» неодноразово було реконструйовано. Оновлювалось не лише технічне обладнання, сама будівля змінювалась кілька разів.
Кінотеатр розташований у своєму первинному приміщенні за адресою: вул. Констянтинівська, 26, біля станції метро «Контрактова площа».
29 січня 1946 року – в Києві публічно повісили нацистських злочинців, які вчинили нечувані злочини в Україні у 1941-1944 роки
Страті передував суд. Його вважали продовженням Нюрнберзького процесу, який почався в листопаді 1945-го (проходив паралельно з Київським і тривав ще понад пів року після нього). Але в Нюрнберзі судили представників керівництва III рейху, а в Києві – п’ятнадцять тих, хто особливо «відзначився» саме в Україні.
Шибеницю встановили на площі Калініна, яка тепер має назву Майдан Незалежності, ближче до нинішньої Костьольній вулиці. Зібралося близько двохсот тисяч глядачів. Ешафот оточила кінна міліція.
Натовп радів. Інваліди, які постраждали від нацистів, милицями били трупи повішених. Їх зняли тільки до вечора і повезли ховати на спецділянці МГБ.
29 січня 2018 року, був відкритий пам’ятник “Героям Крут” на Львівській площі
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути, що на Чернігівщині, між військами більшовицької Росії та добровольцями-студентами. Бій тривав до вечора, близько тридцяти юнаків потрапили у полон і були розстріляні.
Після визволення від червоних, 19 березня 1918 року, за розпорядженням українського уряду відбувся урочистий похорон полеглих у бою на Аскольдовій могилі.
Пам’ятник знаходиться навпроти Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Його відкрили до 100-річчя події.
Пам’ятник зроблений у вигляді кам’яного хреста з викарбуваними датами бою. Його виготовили у рамках проєкту «Пам’ять нації», тоді по всій Україні встановили кількасот хрестів на місці поховань героїв.
Місце розташування пам’ятника Героям Крут обрано невипадково: вважається, крутяни виходили на бій з навчального корпусу закладу, що був розташований в районі Львівської площі.
30 січня 1823 року, народився Іван Штром
Штром Іван Васильович – архітектор.
У 1838—1842 навчався у Петербурзькій академії мистецтв у В. І. Беретті. Здобув фах художника-архітектора. У 1850-х роках працював у Києві, де збудував ряд визначних споруд.
Роботи у Києві:
– Будівля Київського Кадетського корпусу на Кадетському шосе (1852—1857, нині тут Міністерство оборони);
– Присутственні місця та Старокиївська пожежна частина з каланчею (1854—1857, співавтори М. Іконников, К. Скаржинський);
– Кірха Святої Катерини (1855—1857, співавтор Павло Шлейфер);
– Проєктував Володимирський собор (1853—1859, здійснений зі змінами П. Спарро, О. Беретті та В. Ніколаєвим);
– Проєктував Міський театр (зведений у 1854—1856, згорів у лютому 1896).
Помер 30 грудня 1888 року.
30 січня 1923 року, був заснований Музей театрального, музичного та кіномистецтва України
Заснований як театральний музей при Мистецькому об’єднанні «Березіль».
ДМТМКУ — містить експонати з історії театру, музики, кіно. Підпорядковується Київській міськдержадміністрації й знаходиться на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
Розташований за адресою – м. Київ, вул. Лаврська, 21, корпус 26. (на території «Києво-Печерської Лаври», біля головного входу).
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Історія
30 січня 1930 року, народився Всеволод Нестайко
Нестайко Всеволод Зіновійович – український радянський письменник-прозаїк, класик сучасної української дитячої літератури. Найбільш відомий завдяки повісті «Тореадори з Васюківки».
1952 року закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях журналів “Дніпро”, “Барвінок”, видавництвах “Молодь”, “Веселка”.
За повість-казку «Незвичайні пригоди у лісній школі» Всеволода Нестайка було удостоєно у 1982 році премії ім. Лесі Українки.
Твори Всеволода Нестайка перекладені багатьма мовами світу, за його повістями та розповідями поставлені фільми «Одиниця з обманом», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».
Його трилогія «Тореадорі із Васюківки» внесена до Почесного списку імені Андерсена як одного з найвидатніших творів світової літератури для дітей.
Помер 16 серпня 2014 року у Києві.
31 січня 1909 року, народився Віктор Іванов
Іванов Віктор Михайлович – — український кінорежисер, сценарист, письменник.
1936 року закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (майстерня Сергія Ейзенштейна). Учасник Великої Вітчизняної війни був поранений. З 1950 року – режисер-постановник Київської кіностудії імені О. Довженка.
Режисер:
1955 – “Пригоди з піджаком Тарапуньки” (короткометражний);
1957 – “Шельменко-денщик”;
1958 – “Сто тисяч” (фільм-вистава);
1959 — «Олекса Довбуш»;
1961 – “За двома зайцями”;
1964 – “Ключі від неба”;
1967 — «Непосиди»;
1969 – “Вулиця тринадцяти тополь”;
1971 – «Веселі Жабокричі»;
1973 – “Ні пуху, ні пера”;
та ін.
Сценарист: 1957 – “Мета його життя”, 1959 – “Олекса Довбуш”, 1961 – “За двома зайцями”, та ін.
Віктор Іванов – перший та останній український комедіограф. Його легендарна кінокомедія «За двома зайцями» — нині кінокласика.
Помер 18 червня 1981 року у Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Історія, сучасність та майбутнє Києва на нашому телеграм каналі – КВІДО