Київ під час Голодомору

Як жив Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.

Голодні українці, у багатьох випадках разом із дітьми, намагалися за будь-яку ціну дістатися великих міст, незважаючи на численні міліцейські кордони, перед якими стояло завдання стримувати їхній наплив.

У містах голод не так гостро відчувався, як в селах. Робітники, хоч і недоїдали, проте отримували картки на харчування, завдяки яким принаймні можна було отримати мінімальну для виживання кількість калорій.

Звичайні кияни отримували за картками на день 300 г кукурудзяного хліба та 200 г борошна. Робочим давали більше – 600 та 500 грамів відповідно. Крім того, робітники мали можливість обідати у заводській їдальні. Наприклад, на заводі “Арсенал”. Арсенальці часто з’їдали лише юшку, а другу страву забирали додому – дітям. Для інженерів на “Арсеналі” було організовано окрему їдальню – там годували краще. Робітників туди не пускали. Інженери так само з’їдали свій супчик, зате шматочок м’яса чи котлетку, ще й картоплину та трохи хліба несли додому. Це була їжа сім’ї на цілий день.

Чиновники, парткомівці, міліціонери, залізничники отримували продуктові набори – так звані “пайки” (800 грамів хліба на день, 4,4 кілограма м’яса на місяць тощо). Їхні родини не бідували. У вузах та школах заняття не припинялися.

Студентам наливали порожню юшку в студентській їдальні на вулиці Леонтовича. Цього не вистачало – іноді від голоду вони непритомніли прямо на лекціях. У школах учнів годували сніданками – але за гроші. Наприклад, у школі №57, яка знаходилась у центрі міста, годували борщем, пшоняною кашею або гречаним кулішем. Але, як згадували тодішні вихованці, кухарі теж мали дітей, тому вони крали продукти й несли їх додому. Шкільна їжа була несмачною, борщ рідким. Навіть у таких умовах діти примудрялися щось економити та забирати додому, де чекали сестричка чи братик дошкільного віку. Голодних учнів заїдали воші. Вийшов наказ – всіх підстригти під нуль. Тому всі київські школярі – хлопчики, дівчатка – ходили бритоголові.

У містах продовжували функціонувати ринки й різноманітні магазини, де втридорога можна було купити трохи продуктів. Тому у свідомості голодних українців місто давало надію на отримання хоч якогось “кусня хліба”, який в той час міг врятувати життя. Не був винятком і Київ. Безперервний потік змучених від тривалого недоїдання й супутніх хвороб людей тягнувся до Києва з усіх куточків не лише Київської області, а й загалом УРСР. 

Яскравий і водночас моторошний опис процесу руху українців до Києва залишив письменник Василь Гроссман, який одним із перших у своїх творах заторкнув суворо заборонену в СРСР тему Голодомору. Зокрема, у його повісті “Все тече” читаємо такий опис тих жахливих подій: 

“А з села повзе селянство. На вокзалах оточення, всі потяги обшукують. На дорогах скрізь застави — війська енкаведе, а все одно добираються до Києва — повзуть полем, цілиною, болотами, лісочками, тільки б застави оминути. На всій землі застави не поставиш. Вони вже ходити не можуть, а тільки повзуть”.

Зі свого боку Ганна Кочубей, яка в роки Голодомору проживала в Києві, залишила свій, зовсім не літературний, спогад про жахіття на київських вулицях.

“Я бачила велику масу голодуючих селян, — згадувала Ганна Кочубей, — які з останніх сил йшли до Києва. Вони чомусь прагнули потрапити до центру, їх багато було на таких вулицях, як Червоноармійська, Ленінська. Я вставала рано і вже о 7-й йшла у своїх справах. Бачила, як мертві пухлі люди лежали на вулицях, у них була водянка, з трупів сочилася вода, біля них було багато мух. Приїжджала вантажівка — “тритонка”, трупи грузила в кузов і кудись везла. Це я бачила власними очима не раз. Потім на околицях Києва поставили застави, які не пускали людей з сіл до міста, і вже не так багато стало на вулицях голодуючих, які просили хліба, чи померлих з голоду. Але все одно вони йшли до міста і йшли…“

Водночас дістатися до Києва залізницею для українців було ще важче, аніж пішки. Комуністична влада, аби спинити притік голодуючих до Києва, видавала різноманітні розпорядження, відповідно до яких заборонялося продавати квитки особам без документів. Це було напряму спрямовано проти українців — жителів сіл, які були позбавлені права мати паспорт й інші типи посвідчення особи.

Для прикладу, 10 квітня 1933 року постановою бюро Київського обкому КП(б)У наказувалося:

“вважати за необхідне ввести продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінка, а також проміжних, до Києва. Таке регулювання встановити по водному шляху від найближчих до Києва пристаней”.

Ті українці, яким все ж таки вдавалося різними правдами і неправдами потрапити до Києва саме залізницею й вийти з приміщення вокзалу, часто потрапляли в руки міліцейських патрулів. З цього приводу киянин В.Г. Садковський засвідчив наступне:

“…переходячи привокзальну площу, я став свідком іншої, не менш жахливої сцени. У кільці, утвореному міліцією, перебувала група молодих людей на межі виснаження — вони нагадували скелети, на яких обвисав порваний забруднений одяг, виснажені обличчя, до дивного тонкі руки”. 

Деякі взагалі одразу помирали в тяжких муках у приміщенні вокзалу й на привокзальній площі. Киянка Тамара Білоконь зауважувала, що:

“…вся площа перед вокзалом була заповнена опухлими від голоду людьми. Вони лежали прямо на бруківці, деякі були зовсім байдужі, інші ж, лежачи, простягаючи руки, просили милостиню”.

У той час на вокзалі і в його околицях спостерігалася значна кількість безпритульних дітей, батьки яких померли або полишили їх у місті, щоб дати шанс вижити. Їх була така кількість, що міська влада вирішила організувати на станції Київ-Пасажирський спеціальний вагон-приймальник, працівники якого, разом з так званими громадськими бригадами, мали займатися боротьбою з безпритульністю в районі вокзалу.

В архівному документі вказано, що за період з 1 червня по 1 серпня 1932 року через цей вагон пройшло 358 безпритульних, в основному дітей з села. Працівники вагону проводили опитування дітей, надавали їм медичну допомогу, одяг, а також мінімальне харчування. Після цього більшу частину дітей відправляли додому, інших, хто не мав куди повертатися, направляли до київських дитячих будинків, звідки вони масово тікали, не витримуючи тамтешніх умов існування.

Українці, яким пощастило оминути міліцейські загони і вирватися з привокзальної площі, як правило, прагнули дістатися численних київських ринків, де можна було купити їжу, обміняти привезений крам або спробувати домовитися і знайти роботу. Найближчим до вокзалу торговищем був Галицький ринок на місці сучасної площі Перемоги або, як його ще називали кияни, Євбаз (Єврейський базар). На Євбазі, за свідченнями багатьох очевидців, юрмилися маси знесилених від голоду людей і безпритульних дітей.

Безпосередньо на ринку розташовувалася й втрачена унікальна Залізна церква (Церква Іоанна Златоуста), де голодні українці мали надію отримати милостиню.

Киянка В. Левітська свідчила:

“Жила моя родина тоді біля Галицького базару, зараз це площа Перемоги. Пригадую: натовпи голодних, опухлих людей з села, вони на ходу помирали і трупи валялися скрізь — люди похилого віку, дорослі і діти. Пам’ятаю: безпритульні діти виривали хліб з рук, отриманий по картках”.

Через середмістя Києва пролягав так званий “шлях жебраків”, який сполучав міські ринки. Від Євбазу шлях багатьох голодуючих українців вів до Сінного або Лук’янівського ринку, а звідти вони могли спуститися до Житнього ринку на Подолі.

Так, киянка Інна Кульська, яка в той час працювала викладачем української мови та літератури в одному з київських медичних технікумів на Лук’янівці, згадувала, що коли вона щоранку йшла по вулиці Дорогожицькій на роботу, бачила на Лук’янівському базарі багато тіл померлих від голоду.

Іноді важко було визначити чи жива людина або просто спить. Міліціонери відганяли киян: “Ну що ви тут дивитеся? Погано людині стало, проходьте”. Пояснювали: це ліниві, вони не хочуть йти в колгосп, не хочуть працювати.

У той же час, на Житньому ринку були випадки торгівлі людським мясом. У цій справі була навіть заарештована група злочинців.

Ще одним місцем, де часто-густо юрмилися голодуючі, були церкви, які у всі часи надавали прихисток знедоленим і тим людям, що втратили надію. Для багатьох українців київські храми й монастирі ставали останнім притулком. Однією з церков, куди з усього Подолу звозили мертвих і напів притомних людей була Воскресенська, що розташовувалася у провулку Хорива (зруйнована більшовиками в 1935 році).

Цей факт підтверджується свідченнями багатьох очевидців, зокрема, за словами Галини Афанасьєвої, яка пережила Голодомор у Києві:

“мертвих і ще живих звозили до церкви, що знаходилася на Хоревій, в якій склали нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква”.

Поет Наум Коржавін, тоді семирічний київський хлопчик на все життя запам’ятав померлу жінку біля їхнього будинку:

“Досить скоро зупинилася вантажівка, накрита брезентом. Вискочили два хлопці, вправними, звичними рухами відкинули брезент, і очам відкрився шар трупів, майже скелетів. Стало ясно, що під ним, перекриті брезентом, другий, третій – кілька шарів. Труп швидко закинули, накрили брезентом, сіли в кабіну і поїхали. Повсякденність цієї картини вразила мене”.

Траплялося, що разом із мерцями вантажили ще живих. Одна людина, кажуть, просила: “Що ж ви робите? Що ви мене тягнете до мертвих? Я ще живий!” А вони відповіли: “Ти все одно помреш. Що ж, нам тоді за тобою ще раз приїжджати?”

Тіла численних померлих від голоду українців кожного дня підбирали на вулицях міста, возами звозили на київські кладовища, де скидали у спільні могили: 

“Голодні люди по хатах не ходили. Якщо із сіл приходили, то на вулицях просили. Впав — і його або її нема. Переважно чоловіки не витримували. Було так, що стоїш на вулиці і бачиш, як підвозять двуколку, в яку запряглись люди, кладуть мертву людину і везуть на цвинтар. Скидали на Байковому кладовищі”, — згадувала киянка-свідок Голодомору Євгенія Ямкова.

“Рано вранці вози, запряжені кіньми, проїжджали до Лук’янівського кладовища. На возах лежали навалом купи небіжчиків, підібраних на вулицях міста”, — розповідав свідок Голодомору Садковский В.Г.

“В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли так можна назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили і напівживих, що вже там помирали”, — свідчив про ті моторошні роки киянин Андрій Опанасенко.

Водночас з вищезазначеним у 1932-1933 роках весь Київ потерпав від різкого зростання кількості безпритульних і підкинутих дітей. Юрми цих голодних бродили по ринках, київських вулицях і вокзалах у надії знайти хоч якісь харчі.

Надзвичайна комісія по боротьбі з дитячою безпритульністю, що діяла в Києві протягом 1932-1933 років, лише за вересень-листопад 1932 року вилучила з вулиць міста 2368 безпритульних. Для їхньої ізоляції й подальшого розподілу по дитячих будинках міська влада відкрила по Києву низку так званих колекторів-карантинів. Згідно з Постановою президії Київської міської ради XI скликання від 3 лютого 1933 року 68% усіх безпритульних по Києву становили саме діти, які прибули в Київ з периферії. Переважна більшість цих дітей через систематичне недоїдання мала серйозні проблеми зі здоров’ям: хворіли на різні форми тифу, дистрофію, були завошивленими. 

Як видно з листа санінспектора міста Києва до Президії міськради від 21 березня 1933 року епідемічний стан міста у 1932 році значно погіршився у порівнянні з 1931 роком. У зв’язку з прибуттям у Київ великої маси голодуючих, а також через жалюгідне харчове забезпечення власне киян, відбулося загрозливе збільшення епідемічних захворювань, зокрема, висипного тифу та кишкових інфекцій. 1931 рік: висипний тиф – 593 випадки, черевний тиф – 1659, дизентерія – 172; 1932 рік: висипний тиф – 836, черевний тиф – 2601, дизентерія – 1057. На початку 1933 року захворюваність сягнула ще більших масштабів. 

Місця утримання дітей були в жахливому стані й вони ставали ще одним місцем загибелі. Одним із таких карантинів-приймальників, де у 1932-1933 роках перебували безпритульні дітей, був карантин на Вознесенському узвозі, 4.

Під час огляду цього карантину спеціальною комісією в лютому 1932 року: 

“…було виявлено, що санітарний стан цього колектора жахливий. Безпритульні в кількості 160 осіб розташовані в двох кімнатах…У приміщені нема природнього світла… У передній, у вікнах вибито шибки…Безпритульні скупчені в різних темних кутках, роздягнені, брудні, не стрижені, завошивлені. Серед них не провадиться ніякої санобробки. Частина з безпритульних лежала на брудній підлозі безпосередньо, а для другої частини є суцільні нари; нари без ліжкового приладдя. Повітря таке важке, що не можна дихати”. 

З часом карантин став настільки переповненим, що тогочасна міська влада дала розпорядження перемістити понад 30 безпритульних з Вознесенського узвозу в інший карантин-колектор, що розташовувався в центрі Києва за адресою Хрещатицький провулок, 2. 

Весною 1933-го в магазинах з’явився комерційний хліб – його можна було купити за завищеними цінами, без карток. Чергу займали звечора, проте міліція розганяла людей. Тому покупці домовлялися між собою – кожен отримував свій номер. Далі всю ніч ховалися від міліції бічними вулицями. А близько 6-ї ранку утворювали реальну чергу, яка розтягувалася на кілька кілометрів. Магазини відкривалися о 7:00, тоді ж привозили хліб. Біля дверей магазину люди міцно тримали один одного за пояс.

Траплялося, що 15-20 безпритульних підлітків робили своєрідний наліт, розриваючи ланцюг, самі ставали в чергу – звідти їх уже було не викинути. Але пустити їх у чергу означало залишитися без хліба: вони могли скуповувати пів магазину. У них водилися гроші, бо займалися шахрайством та пограбуваннями. Формально діяло правило: один буханець в одні руки. Але цих “урок” боялися і відпускали, скільки скажуть. Вони потім перепродували добичу спекулянтам на ринку.

Комерційний хліб – за формою “цеглинка” – був як тирса. Хтозна, що в нього підмішували. Але його вважали за щастя. Дітей та селян міліціонери виганяли з черги. Дітей – тому що натовп може зім’яти дитину, задушити її. Були такі випадки. А селян, бо мали наказ. Щоправда, деяким селянам вдавалося купити комерційний хліб. Вони, зголоднілі, опухлі, одразу сідали біля магазину і жадібно починали їсти. Зупинитися не могли й… помирали від завороту кишок.

1933-го влада дозволила відкрити мережу торгових точок “Торгсин” – магазини з такими вивісками з’явилися у 36 містах України. Полиці аж прогиналися від ковбас, шинки, олії, борошна, цукру, різних круп. Київський “Торгсин” знаходився на Хрещатику навпроти Бессарабки. Голодні кияни юрмилися біля входу, розглядаючи крізь вітрини свою продовольчу мрію. Їх ганяла міліція. Річ у тому, що в “Торгсині” (Всесоюзне об’єднання з торгівлі з іноземцями.) не можна було купувати за радянські рублі. Приймали або долари, або коштовності – золото, срібло, діаманти.

Ті, хто мав сімейні запаси “на чорний день” – з часів НЕПу або царської епохи – несли в “Торгсин” кільця, сережки, ланцюжки, натільні хрестики, золоті монети Російської імперії, срібний посуд тощо. Приймачі все це скуповували за безцінь – як лом. Пробу золота визначали “на око”. Найбільше грошей давали за діаманти. В обмін на здані цінності оформляли товарні ордери на суму.

Номінал торгсинівських ордерів становив від 1 копійки до 25 рублів. На кожному стояв рожевий штамп “Київ”. Отже, отоварити ордер, дозволялося лише у Києві – протягом певного часу. Якщо термін спливає, а потрібного товару на полицях немає, купуй, що є. Або обмінюй на радянські гроші. Також ордер можна було продати на “чорному ринку”: за 1 торгсинівський карбованець давали 55-60 радянських! Але за таку угоду можна було опинитися за ґратами.

Як би не було “Торгсини” врятували багатьох киян від голодної смерті, давши можливість протриматися додатково кілька місяців. А вже влітку 1933-го стало набагато легше.

Виходити з того, що станом на осінь 1931 року населення Києва становило 586 тисяч, а на початку 1934-го – 510 тисяч, то з урахуванням народжуваності за цей період втрати серед киян становили – понад 100 тисяч людей.

Отже, історія Голодомору-геноциду відкриває перед нами нові, досі невідомі факти, місця, історії людей. Незважаючи на тисячі праць, присвячених цій темі, досі залишаються білі плями, однією з яких і є життя Києва та взаємодія між містом і селом у роки геноциду.

Повне, ґрунтовне дослідження всіх аспектів Голодомору відкриває можливості для осмислення минулого та виведення висновків, необхідних для запобігання подібного в майбутньому.