Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»

З історії видатних киян – Вескляров Петро Юхимович.

Петро Юхимович Вескляров (Пінхас Хаїмович Вескляр; 9 червня 1911, Тальне, Черкащина — 5 січня 1994, Київ) — український актор і телеведучий. Заслужений артист України (1973). Більш відомий під творчим псевдонімом «Дід Панас».

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»

Петро Юхимович Вескляров народився 09 червня 1911 року в райцентрі Тальне, що на Черкащині. Крім нього в сім’ї було ще двоє братів – старший загинув під час Громадянської війни, а молодший в 1942 році під Сталінградом. Батьки загинули під час Голокосту.

Прізвище батька згадане в списку людей юдейського віросповідання, які мешкали в Тальному на початку ХХ сторіччя, але відсутнє в списку євреїв-виборців на виборах до Думи 1906 року. Сім’я, отже, була незаможною.

“Місто мого дитинства – Тальне, – розповів Дід Панас кореспондентові “Черкаської правди” у вересні 1983-го. – Батько був муляром”.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Синагога в Тальному, яку відвідувала родина Векслерів. Фото 1914 року.

З настанням радянської влади Векслери чи не найпершими вступили до комуни “Вулик і Бджола” – кілька родин власноруч збудували двоповерховий будинок і замешкали там. Кожна мала свою кімнату, все майно було спільним. Харчувалися разом у спільній їдальні.

“З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи”, – розповідав артист. Хлопець тоді мав 10 років. “Після трудового дня, – продовжував, – збиралися в хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка”.

1932—1940 — актор Черкаського робітничо-селянського театру, начальник та художній керівник клубу на станції Гребінка.

Пишався своїм козацьким, українським корінням. Коли діти на вулицях питали його: «Дідусю, а Ви козак?» Він ствердно відповідав: «Так, дитинко –  я, мій дід, всі ми козаки, бо походимо з Коліївщини». 

У роки Великої Вітчизняної війни опинився в полоні, де і змінив ім’я і прізвище, ставши з Вескляр Вескляровим, втік з табору в окупований Київ. Влаштувався на роботу на залізницю. Там же організував драматичний гурток і аж до звільнення міста в 1943 році ставив вистави. Після звільнення був змушений покинути Київ і влаштувався в Луцьку артистом Волинського українського музичного театру ім. Т. Шевченка, де працював в період 1946 – 1959 років. Там же, в Луцьку, познайомився з майбутньою дружиною Галиною, яка працювала секретарем театру, тут народився його син Богдан, який також став актором. Виховував дочку свого брата Аллу. Там було зіграно чимало ролей: Миколу Задорожнього з  «Украденого щастя», Командора з «Камінного господаря», Монтанеллі з «Овода» тощо.

Життя актора змінилося 1958-го, коли київський кінорежисер Віктор Іванов приїхав до Луцька в пошуках артистів для фільму “Олекса Довбуш”. Запросив Весклярова на Кіностудію ім. Довженка – хотів спробувати його на роль діда Петрія. Акторські проби пройшли вдало, Вескляров дебютував у кіно.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Петро Вескляров (праворуч) в образі діда Петрія – дебют в кіно. Кадр з фільму В. Іванова “Олекса Довбуш” (1959)

Поява в знімальному павільйоні колоритного чоловіка з Волині не пройшла непоміченою: режисер Віктор Івченко запропонував велику роль у фільмі “Іванна”, дія якого теж відбувається на Західній Україні.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
У фільмі В. Івченка “Лісова пісня” (1961) Петро Вескляров зіграв дядька Лева

Загалом 1959 року Вескляров знявся в п’яти картинах Кіностудії ім. Довженка! Йому запропонували перейти в штат кіностудії.

І тут розігралася драма – дружина була категорично проти переїзду до Києва… Після довгих вагань, сімейних суперечок і сварок актор ухвалив їхати до столиці. Шлюб розпався.

Він оселився на кіностудії – в гуртожитку. Роботи вистачало: в наступному 1960 році знявся в п’яти фільмах, в 1961-му – в чотирьох. І далі грав по 2-3 ролі на рік. Загалом відзнявся у близько 50 фільмах.

Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка до 1982 року.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
У фільмі М. Ільїнського “Довіра” (1972) Петро Вескляров, виглядав приблизно так, як у житті

Доленосним для Петра Весклярова став 1962 рік. Українське радіо шукало заміну літньому Габріелю Нелідову, який з 1954-го вів вечірню передачу “Казки дідуся Панаса” (до речі, найпершу в СРСР вечірню казку для дітей – її московський аналог “Спокойной ночи, малыши” з’явився лише 1964-го, одразу в телевізійному варіанті).

На конкурс подалися, як розповідали, близько 200 осіб – Вескляров серед них. Насамперед він шукав підробіток, адже утримував ще й родину свого брата, який загинув під Сталінградом, а також мав допомагати синові, що залишився з мамою в Луцьку.

На прослуховуванні Вескляров зачарував комісію тембром голосу і манерою розповідати. І – переміг, ставши другим (після Нелідова) дідусем Панасом. Мав 51 рік. Саме ця роль стане його головною і найуспішнішою в житті.

За сім років керівники Держтелерадіо УРСР постановили перенести вечірню казку для дітей з радіоефіру на телевізійний екран. Петро Вескляров одяг вишиванку (власну, не з реквізиту) й театральну сиву перуку (сховав лисину), сів за стіл ніби в сільській хаті, оздобленій вишитими рушниками – і став телеведучим.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»

Дід Панас розповідав казки, які по ходу нерідко ілюстрував. Сценарії писав сам, казки розповідав напам’ять. Його традиційне звернення «Добрий вечір вам, Малятка, любі хлопчики й дівчатка!» запам’яталося кільком поколінням маленьких глядачів.

Його п’ятнадцятихвилинна програма “На добраніч, діти!” виходила щоп’ятниці о 20.45 протягом 17 років (!).

Після кожного випуску редакція одержувала стоси листів – малеча надсилала малюнки, запитання, віршики, а батьки – слова подяки. Дитячі листи адресувалися саме йому: «Індекс: 252001 Куди: Київ, 1, Хрещатик 26, телебачення; Кому: Дідусю Панасу»

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»

Одного разу посеред програми Дід Панас закашлявся – програми йшли наживо, – за кілька днів пошта доставила до телецентру десятки тисяч посилок з медом, малиною, травами, щоб улюблений казкар лікувався.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Петро Вескляров та внук Андрій

Колосальний успіх, на жаль, не означав гідної оплати. За кожен випуск культовий ведучий, кумир мільйонів глядачів, одержував стандартну ставку – 8 рублів. Плюс за репетицію, плюс за ефір – всього, за словами режисера тієї програми Олени Сторожук, виходило 16 рублів. На місяць, отже, 64 рублі. Стільки ж на телебаченні одержувала прибиральниця.

У вільні дні Вескляров їздив по селах з творчими зустрічами. Це теж приносило копійчину. Жив з новою дружиною Лілею та її донькою Тетяною в скромній однокімнатній квартирі навпроти Кіностудії ім. Довженка.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Петро Юхимович, його невістка Весклярова Уляна Павлівна та внук Андрій

Лише 1988 року переїхав з сім’єю до середмістя, одержавши простору квартиру в будинку по вул. Саксаганського, 24, де мешкали відомі кінематографісти.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Будинок за адресою Саксаганського, 24 у Києві, в якому мешкав Петро Вескляров

Українська вишиванка Весклярова часом дратувала керівництво телебачення, його подекуди звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів, які засипали студію Довженка та дирекцію УТ листами з проханнями повернути дідуся Панаса на екран і він повертався. Відданий українець, який ніколи не зраджував своєї мови та вишиванки неодноразово звинувачувався у націоналізмі.

Значного поширення набула легенда про те, що, будучи ведучим дитячої програми «На добраніч, діти», яка йшла у прямому ефірі, дід Панас завершив програму такою реплікою: «Отака хуйня, малята…». Речових доказів про те, що таке сталося, немає (з архівів телебачення вдалося зберегти лише одну плівку), свідчення ж свідків є суперечними. Наприклад, колишній колега Весклярова з телебачення журналіст Володимир Заманський цей факт заперечував, а диктор УТ Світлана Білоножко — підтверджує, але вже після ефіру, хоча сама особисто свідком цього не була. Цілком ймовірно, що це була чергова спроба партійних функціонерів дискредитувати Весклярова, щоб в такий спосіб посунути відомого українського діяча з центрального телебачення.

Інколи стверджують, що артист не знав російської мови… Правильніше сказати: не користувався нею в побуті. Але володів, бо під час війни виступав з фронтовим театром на передовій, по війні знімався за межами України.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
У фільмі В. Денисенка “Сон” (1964) Петра Весклярова в гримі не впізнати (в центрі, в ролі придворного)

Телевізійна кар’єра діда завершилася 1988-го не через переслідування за націоналізм, як дехто каже.

Він став забувати текст, паузи в ефірі тривали інколи 40 секунд. Траплялося, плутав казки – починав розповідати одну, перескакував на іншу…

Звільнили його некрасиво, не по-людськи. Вескляров прийшов на ефір і почув: “Ви тут уже не працюєте”. Образився. Більше не приходив до телецентру, а на телефонні дзвінки відповідав коротко і швидко закінчував розмову.

Петро Юхимович помер 5 січня 1994 році, прах похований у колумбарії Байкового цвинтаря міста Києва. Вдова виїхала до США, перед тим передавши кіноплівки з записами «діда Панаса» братам Капрановим.

Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
Пам’ятна дошка актору в м. Тальне

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest