Петро Вескляров, той самий «Дід Панас»
З історії видатних киян – Вескляров Петро Юхимович.
Петро Юхимович Вескляров (Пінхас Хаїмович Вескляр; 9 червня 1911, Тальне, Черкащина — 5 січня 1994, Київ) — український актор і телеведучий. Заслужений артист України (1973). Більш відомий під творчим псевдонімом «Дід Панас».
Петро Юхимович Вескляров народився 09 червня 1911 року в райцентрі Тальне, що на Черкащині. Крім нього в сім’ї було ще двоє братів – старший загинув під час Громадянської війни, а молодший в 1942 році під Сталінградом. Батьки загинули під час Голокосту.
Прізвище батька згадане в списку людей юдейського віросповідання, які мешкали в Тальному на початку ХХ сторіччя, але відсутнє в списку євреїв-виборців на виборах до Думи 1906 року. Сім’я, отже, була незаможною.
“Місто мого дитинства – Тальне, – розповів Дід Панас кореспондентові “Черкаської правди” у вересні 1983-го. – Батько був муляром”.
З настанням радянської влади Векслери чи не найпершими вступили до комуни “Вулик і Бджола” – кілька родин власноруч збудували двоповерховий будинок і замешкали там. Кожна мала свою кімнату, все майно було спільним. Харчувалися разом у спільній їдальні.
“З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи”, – розповідав артист. Хлопець тоді мав 10 років. “Після трудового дня, – продовжував, – збиралися в хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка”.
1932—1940 — актор Черкаського робітничо-селянського театру, начальник та художній керівник клубу на станції Гребінка.
Пишався своїм козацьким, українським корінням. Коли діти на вулицях питали його: «Дідусю, а Ви козак?» Він ствердно відповідав: «Так, дитинко – я, мій дід, всі ми козаки, бо походимо з Коліївщини».
У роки Великої Вітчизняної війни опинився в полоні, де і змінив ім’я і прізвище, ставши з Вескляр Вескляровим, втік з табору в окупований Київ. Влаштувався на роботу на залізницю. Там же організував драматичний гурток і аж до звільнення міста в 1943 році ставив вистави. Після звільнення був змушений покинути Київ і влаштувався в Луцьку артистом Волинського українського музичного театру ім. Т. Шевченка, де працював в період 1946 – 1959 років. Там же, в Луцьку, познайомився з майбутньою дружиною Галиною, яка працювала секретарем театру, тут народився його син Богдан, який також став актором. Виховував дочку свого брата Аллу. Там було зіграно чимало ролей: Миколу Задорожнього з «Украденого щастя», Командора з «Камінного господаря», Монтанеллі з «Овода» тощо.
Життя актора змінилося 1958-го, коли київський кінорежисер Віктор Іванов приїхав до Луцька в пошуках артистів для фільму “Олекса Довбуш”. Запросив Весклярова на Кіностудію ім. Довженка – хотів спробувати його на роль діда Петрія. Акторські проби пройшли вдало, Вескляров дебютував у кіно.
Поява в знімальному павільйоні колоритного чоловіка з Волині не пройшла непоміченою: режисер Віктор Івченко запропонував велику роль у фільмі “Іванна”, дія якого теж відбувається на Західній Україні.
Загалом 1959 року Вескляров знявся в п’яти картинах Кіностудії ім. Довженка! Йому запропонували перейти в штат кіностудії.
І тут розігралася драма – дружина була категорично проти переїзду до Києва… Після довгих вагань, сімейних суперечок і сварок актор ухвалив їхати до столиці. Шлюб розпався.
Він оселився на кіностудії – в гуртожитку. Роботи вистачало: в наступному 1960 році знявся в п’яти фільмах, в 1961-му – в чотирьох. І далі грав по 2-3 ролі на рік. Загалом відзнявся у близько 50 фільмах.
Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка до 1982 року.
Доленосним для Петра Весклярова став 1962 рік. Українське радіо шукало заміну літньому Габріелю Нелідову, який з 1954-го вів вечірню передачу “Казки дідуся Панаса” (до речі, найпершу в СРСР вечірню казку для дітей – її московський аналог “Спокойной ночи, малыши” з’явився лише 1964-го, одразу в телевізійному варіанті).
На конкурс подалися, як розповідали, близько 200 осіб – Вескляров серед них. Насамперед він шукав підробіток, адже утримував ще й родину свого брата, який загинув під Сталінградом, а також мав допомагати синові, що залишився з мамою в Луцьку.
На прослуховуванні Вескляров зачарував комісію тембром голосу і манерою розповідати. І – переміг, ставши другим (після Нелідова) дідусем Панасом. Мав 51 рік. Саме ця роль стане його головною і найуспішнішою в житті.
За сім років керівники Держтелерадіо УРСР постановили перенести вечірню казку для дітей з радіоефіру на телевізійний екран. Петро Вескляров одяг вишиванку (власну, не з реквізиту) й театральну сиву перуку (сховав лисину), сів за стіл ніби в сільській хаті, оздобленій вишитими рушниками – і став телеведучим.
Дід Панас розповідав казки, які по ходу нерідко ілюстрував. Сценарії писав сам, казки розповідав напам’ять. Його традиційне звернення «Добрий вечір вам, Малятка, любі хлопчики й дівчатка!» запам’яталося кільком поколінням маленьких глядачів.
Його п’ятнадцятихвилинна програма “На добраніч, діти!” виходила щоп’ятниці о 20.45 протягом 17 років (!).
Після кожного випуску редакція одержувала стоси листів – малеча надсилала малюнки, запитання, віршики, а батьки – слова подяки. Дитячі листи адресувалися саме йому: «Індекс: 252001 Куди: Київ, 1, Хрещатик 26, телебачення; Кому: Дідусю Панасу»
Одного разу посеред програми Дід Панас закашлявся – програми йшли наживо, – за кілька днів пошта доставила до телецентру десятки тисяч посилок з медом, малиною, травами, щоб улюблений казкар лікувався.
Колосальний успіх, на жаль, не означав гідної оплати. За кожен випуск культовий ведучий, кумир мільйонів глядачів, одержував стандартну ставку – 8 рублів. Плюс за репетицію, плюс за ефір – всього, за словами режисера тієї програми Олени Сторожук, виходило 16 рублів. На місяць, отже, 64 рублі. Стільки ж на телебаченні одержувала прибиральниця.
У вільні дні Вескляров їздив по селах з творчими зустрічами. Це теж приносило копійчину. Жив з новою дружиною Лілею та її донькою Тетяною в скромній однокімнатній квартирі навпроти Кіностудії ім. Довженка.
Лише 1988 року переїхав з сім’єю до середмістя, одержавши простору квартиру в будинку по вул. Саксаганського, 24, де мешкали відомі кінематографісти.
Українська вишиванка Весклярова часом дратувала керівництво телебачення, його подекуди звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів, які засипали студію Довженка та дирекцію УТ листами з проханнями повернути дідуся Панаса на екран і він повертався. Відданий українець, який ніколи не зраджував своєї мови та вишиванки неодноразово звинувачувався у націоналізмі.
Значного поширення набула легенда про те, що, будучи ведучим дитячої програми «На добраніч, діти», яка йшла у прямому ефірі, дід Панас завершив програму такою реплікою: «Отака хуйня, малята…». Речових доказів про те, що таке сталося, немає (з архівів телебачення вдалося зберегти лише одну плівку), свідчення ж свідків є суперечними. Наприклад, колишній колега Весклярова з телебачення журналіст Володимир Заманський цей факт заперечував, а диктор УТ Світлана Білоножко — підтверджує, але вже після ефіру, хоча сама особисто свідком цього не була. Цілком ймовірно, що це була чергова спроба партійних функціонерів дискредитувати Весклярова, щоб в такий спосіб посунути відомого українського діяча з центрального телебачення.
Інколи стверджують, що артист не знав російської мови… Правильніше сказати: не користувався нею в побуті. Але володів, бо під час війни виступав з фронтовим театром на передовій, по війні знімався за межами України.
Телевізійна кар’єра діда завершилася 1988-го не через переслідування за націоналізм, як дехто каже.
Він став забувати текст, паузи в ефірі тривали інколи 40 секунд. Траплялося, плутав казки – починав розповідати одну, перескакував на іншу…
Звільнили його некрасиво, не по-людськи. Вескляров прийшов на ефір і почув: “Ви тут уже не працюєте”. Образився. Більше не приходив до телецентру, а на телефонні дзвінки відповідав коротко і швидко закінчував розмову.
Петро Юхимович помер 5 січня 1994 році, прах похований у колумбарії Байкового цвинтаря міста Києва. Вдова виїхала до США, перед тим передавши кіноплівки з записами «діда Панаса» братам Капрановим.
