Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка. Історія

З історії київських театрів – Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка.

Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка — театр опери й балету у Києві, заснований 1867 року. Театр розташований на вул. Володимирській, 50.

Попри свою відносно коротку історію, театр здобув визнання далеко за межами України. Самобутні інтерпретації класичної музичної спадщини й сучасних творів, виняткової злагодженості оркестр і хор, талановиті солісти, яскраві й самобутні виконавські традиції дозволили театру досягти мистецьких вершин і посісти важливе місце в сьогоденній музичній культурі Європи.

Постійна оперна трупа була організована у Києві влітку 1867 року. Поштовхом до створення постійно чинного театру стали успішні гастролі італійських оперних труп у 1865—1866 роках у Києві.

Трупа працювала у приміщенні Міського театру, збудованого 1856 року за проєктом архітектора Івана Штрома.

Київська опера стала поряд з театрами Москви й Петербурга однією з найкращих у Російській імперії. 8 листопада (27 жовтня за ст. ст.) 1867 року відбувся дебют на сцені нового театру з постановкою «Аскольдова могила» Олексія Верстовського, яка розповідала про легендарне минуле Києва. Подальші творчі здобутки київської оперної трупи пов’язані, перш за все, з діяльністю генія української музики, композитора Миколи Лисенка. 1874 року вперше прозвучала українською мовою його опера «Різдвяна ніч» (за режисурою Михайла Старицького).

У перші роки існування театру репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: Михайла Глинки («Життя за царя», «Руслан і Людмила»), Олександра Даргомижського («Русалка»), Антона Рубінштейна («Маккавей») та ін. Це було неодмінною умовою існування музичного театру. Проте вдавалося ставити і європейську класику, на досить високому рівні показуючи в перекладі російською мовою опери «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні, «Весілля Фігаро» Вольфганга Амадея Моцарта, «Чарівний стрілець» Карла Вебера, «Лючія ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті, а також один за одним твори Джузеппе Верді, який став улюбленим композитором киян.

За життя Петра Чайковського в Києві були поставлені його опери «Опричник» (1874), «Євгеній Онєгін» (1884), «Мазепа» (1886) та «Пікова дама» (1890). Безпосередньо за участю авторів відбулися київські прем’єри опер «Алеко» Сергія Рахманінова (1893), «Снігуронька» Миколи Римського-Корсакова (1895).

16 (4 за ст.ст.) лютого 1896 року після ранкового показу опери «Євгеній Онєгін» П. Чайковського у театрі виникла пожежа. Вогонь поширився блискавично, і вже за кілька годин на місці зведеного у 1856 році архітектором Іваном Штромом другого міського театру залишилися обвуглені стіни.

У полум’ї загинули одна з кращих в Російській імперії музичних бібліотек, костюми і декорації багатьох вистав. Але Київ уже не міг існувати без оперного театру. Якийсь час музичні вистави йшли на сценах театру Бергоньє (зараз Національний театр російської драми ім. Лесі Українки) і «Соловцов» (зараз Національний театр української драми ім. Івана Франка) і навіть у приміщенні знаменитого цирку Крутікова, де, до речі, відбулися і перші гастролі у Києві Федора Шаляпіна.

1897-го року у театрі було створено балетну трупу, що дозволило розширити афішу, збагатити вистави дивертисментами і танцями. Очолив трупу знаний польський хореограф Станіслав Ленчевський.

Кияни, які щиро любили свій затишний, усього на 849 місць театр, зажадали від «батьків міста» якнайшвидше спорудити нову будівлю. Але чекати довелося довгих п’ять років.

Після запальних диспутів і суперечок, міська дума ухвалила провести міжнародний конкурс на проект Київської опери. У ньому взяли участь три десятки архітекторів з України, Росії, Німеччини, Франції та Італії. 25 лютого 1897 р. журі оголосило результати. Кращим визнали проект головного архітектора дирекції імператорських театрів, академіка Віктора Шретера.

Невдовзі до Києва надійшла технічна документація — 280 креслень, з яких мала постати вишукана неоренесансна споруда. Підряд на будівництво від міської думи отримав відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, під керівництвом якого 1898 року і взялися до справи. Завершити планували за два роки, та, попри швидкі темпи й усі задіяні ресурси (300-500 робітників та понад 60 коней одночасно), знадобився ще один рік.

Напередодні відкриття газета “Киевляниъ” писала:

Зал оперного театру включав партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси, що вміщують близько 1650 глядачів (у партері 384 місця), загальна кубатура театру — майже 100 000 м³, площа приміщень — 40210 м². Над головним входом театру був встановлений офіційний герб Києва із зображенням архістратига Михаїла — покровителя міста, проте за наполяганням Київського митрополита Фіогноста, який вважав театр гріховним закладом, герб замінили алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. Фасад будівлі прикрашали бюсти композиторів Михайла Глинки та Олександра Сєрова, які подарували Києву артисти петербурзького Маріїнського театру. 1934 р. під час реставрації будівлі погруддя зняли.

Урочисте відкриття та освячення нової будівлі відбулося 28 (15 за ст.ст.) вересня 1901 року.

До урочистого освячення нового приміщення Київської Опери її автор Віктора Шретер не дожив лише кількох місяців. Зате його творіння вражало тогочасну уяву! 

Окрім опер російських композиторів, театрі також були поставлені опери Джакомо Пуччіні, Ріхарда Вагнера, Жуля Массне, а також опери Миколи Лисенка «Травнева ніч» (1903) та «Ноктюрн» (1914).

З 1901 року в цей період солістами були: співачки Любов Андрєєва-Дельмас, Елеонора Боброва-Пфейфер, Євгенія Бронська, Клара Брун, Катерина Воронець-Монтвід, Марія Донець-Тессейр, Софія Друзякіна, Марія Коваленко, Катерина Ковелькова, Ольга Монська, Олена Петляш-Барілотті, Зінаїда Рибчинська, Марина Скибицька, Розалія Файнберг-Горська; співаки Степан Белина-Скупевський, Антон Боначич, Олексій Борисенко, Гуальтьєр Боссе, Михайло Бочаров, Олександр Брагін, Абрам Брайнін, Михайло Донець, Оскар Каміонський, Микола Каржевін, Олександр Каченовський, Володимир Лосський, Михайло Микиша, Марія Гущина, Федір Орешкевич, Платон Цесевич, Ольга Грозовська, Іван Гриценко та ін.

14 (1 за ст. ст.) вересня 1911 року, під час вистави «Казка про царя Салтана», на якій був присутні імператор Микола II з сім’єю та наближені міністри, був смертельно поранений прем’єр-міністр Столипін, який невдовзі помер і був похований у Києві.

З 1913 року в театрі працював відомий диригент Михайло Багриновський.

У роки революції приміщення оперного театру використовувалося не тільки для мистецтва, але й для проведення з’їздів. Зокрема, 1917 року в приміщенні оперного театру проходив ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому було проголошено Перший Універсал Української Центральної Ради.

У часи Української Держави київська опера називалася як Український театр драми та опери. У серпні 1918 року були перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй». Вітчизняна преса писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із найкращих театрів свого часу, разом з тим застерігаючи, що «українська державна опера не повинна повторити історію петроградських державних театрів, котрі давали чужу людності й громадянству культуру…» Ними наголошувалося, що слід «організувати справу опери художньо сильної, національної і культурної».

З приходом радянської влади у 1919 році театр було націоналізовано і названо «Державним оперним театром ім. К. Лібкнехта», режисерами призначено Олександра Улуханова і Якова Гречнєва. У 1926 році — Київська державна академічна українська опера, а в 1934 році, з поверненням Києву статусу столиці — Академічний театр опери і балету УРСР. З відомих художників цього часу в опері працював Семен Евенбах. 1936 року театр був нагороджений орденом Леніна, а в 1939 році театрові було присвоєне ім’я Тараса Шевченка.

Декрет раднаркому 1926 року передбачав виконання усіх опер українською мовою, що мало велике значення для утвердження повновартісності української культури й української мови. Ця традиція протрималася до початку 1990-х років.

У 1930-ті роки обговорювався проєкт соціалістичної перебудови приміщення київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». Проте перебудова торкнулася лише зняття бюстів російських композиторів та зведення прибудови до тильної сторони будівлі двоповерхового приміщення репетиційних залів. В ці роки репертуар театру збагатився операми «Золотий обруч» та «Щорс» Бориса Лятошинського, «Борис Годунов» Модеста Мусоргського та іншими.

Суттєва реорганізація трупи була проведена у зв’язку із перенесенням у 1934 році столиці України до Києва. У колектив влилася велика група солістів із Харківської опери, було значно розширено склад хору, оркестру, балетної трупи. За своїм статусом Київський театр опери і балету був прирівняний до найбільших театрів Радянського Союзу — Великого у Москві і Кіровського у Ленінграді.

В роки німецько-радянської війни театр було евакуйовано в Уфу, потім в Іркутськ, де театр працював до 1944 року. В той же час частина трупи, а також значна частина декорацій залишалися у Києві, і театр продовжував працювати в умовах німецької окупації. Очільником театру був призначений німецький ставленик Брюкнер, що найменував театр «Великою оперою», заборонив виконання російської музики, проте окрім німецьких опер (мовою оригіналу), ставив також італійські опери в українському перекладі Дмитра Ревуцького, і навіть деякі твори українських авторів дорадянського періоду. Напередодні відвоювання Києва, 8 травня 1943 року під час вистави «Лоенргіну» у приміщення театру влучила бомба, що спричинила загибель 4-х німецьких офіцерів. Вона, пробивши дах і підлогу в партері, загрузла в піску, яким було заповнено цоколь, й, на щастя, не вибухнула.

Повернувшись із евакуації, київський оперно-балетний колектив розпочав свою діяльність на рідній сцені 28 жовтня 1944 року прем’єрою опери «Наймичка» М. Вериківського. Попри важкі воєнні й повоєнні труднощі колектив швидко відновив свій репертуар, почав поповнювати його новими виставами.

У повоєнні роки репертуар театру поповнювався творами радянських композиторів, значна частина яких були присвячені подіям становлення радянської влади. У ці роки в театрі працювали видатні артисти — диригенти Арій Пазовський, Натан Рахлін, Веніамін Тольба, Костянтин Сімеонов, Степан Турчак, вокалісти Борис Гмиря, Михайло Гришко, Арнольд Азрікан, Зоя Гайдай, Лілія Лобанова, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Лариса Руденко, Єлизавета Чавдар, виступав у театрі і Федір Шаляпін.

Починаючи з кінця 1950-х років, за свідченням Івана Гамкала, театр переживав поступове «падіння творчої дисципліни і художнього рівня спектаклів», причиною чому була некомпетентність у питаннях культури його керівництва. Так, наприкінці 1950-х років київський театр змушені були покинути Борис Гмиря та Веніамін Тольба, а на початку 1970-х років — Степан Турчак і Костянтин Симеонов. Незважаючи на це театр мав окремі успішні постановки, зокрема серед визначних здобутків слід виділити постановку «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича, що була нагороджена Державною премією ім. Т. Шевченка (1975).

У 1984 – 1987 рр. здійснили капітальну реконструкцію. Пошкоджена під час воєнного лихоліття споруда вимагала великої роботи, що тривала п’ять років. Свій 120-й сезон 1988 р. Київська опера відкрила оновленою.

Реставратори не тільки зберегли чудовий зовнішній декор театру та партеру, ще й суттєво збагатили його. Оновили фоє, холи, перенесли дерев’яні гардероби до цокольного поверху, внесли зміни за лаштунками. Стало більше репетиційних залів, гримувальних кімнат, обладнали спеціальний хоровий клас. Збільшили  сцену: з 17-ти до 20-ти метрів углиб та з 23-х до 27-ми метрів угору. Це дозволило швидко змінювати декорації не тільки в антракті між діями, але й під час самої вистави. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв.м. Її оснастили найновішими на той час механізмами, електронікою, освітленням.

Під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Переобладнали й оркестрову яму, в якій нині одночасно можуть розміститися 100 музикантів. Після реставрації загальна площа театру збільшилася на третину і становить нині 60 тис. кв. м. Виставу одночасно можуть дивитися 1304 глядачі.

У 1991—1999 роках генеральним директором Національної опери був Анатолій Мокренко. В цей час театр поступово починає відмовлятися від україномовних перекладів, що сам А. Мокренко пояснював економічними труднощами і необхідністю гастрольної діяльності заради виживання артистів.

З 1992 по 2000 рік балетну трупу Національної опери України очолював Анатолій Шекера, з ім’ям якого пов’язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ століття. Окрім класичних вистав — «Лебедине озеро» і «Лускунчик» Петра Чайковського, «Раймонда» Олександра Глазунова, «Коппелія» Лео Деліба — він здійснив постановки багатьох сучасних творів, зокрема, «Спартака» Арама Хачатуряна, «Ольги» Євгена Станковича, «Легенди про любов» Аріфа Мелікова, привнісши на балетну сцену поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету «Ромео і Джульєтта», здійснена 1971 року, вже понад 40 років не сходить зі сцени. Вистава була показана в багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація прокоф’євського твору.

З 1999 незмінним генеральним директором театру є Петро Чуприна (з 2002 по 2011 рр. та з 2018 р.– генеральний директор-художній керівник театру). У 2011—2018 роках посаду художнього керівника обіймав композитор Мирослав Скорик.

Чимало артистів київської опери успішно ведуть артистичну діяльність за кордоном. Зокрема в найкращих театрах Європи і світу співають Анатолій Кочерга, Людмила Монастирська, Вікторія Лук’янець, Володимир Гришко, Михайло Дідик, Дмитро Попов, Ольга Микитенко, Оксана Дика, Євген Орлов, Ірина Дворовенко впродовж багатьох років була солісткою Американського театру балету (АBT), Іван Путров — балетної трупи театру «Ковент Гарден». Олексій Ратманський очолював Датську Королівську хореографічну трупу, згодом — балетну трупу Большого театру Росії, а з 2009 року — хореограф Американського театру балету.

У 2017 році на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 150 років з часу заснування Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка в місті Києві (1867).

До кола сучасних українських композиторів, чиї твори включались до репертуару театру, входять Мирослав Скорик (опера «Мойсей», балет «Каприси»), Герой України Євген Станкович (балети «Ніч перед Різдвом», «Володар Борисфену»), народний артист України М. Чембержі (балет «Даніела». До кола українських авторів радянської епохи, твори яких представлені в репертуарі театру, входять Костянтин Данькевич (балет «Лілея»), Михайло Скорульський (балет «Лісова пісня») та Георгій Майборода (опера «Ярослав Мудрий»).

Слава про оперне мистецтво України, її видатних співаків, про київський балет уже давно сягнула за межі України і навіть Європи. Національна опера України активно, а головне, дуже успішно інтегрується у світовий музичний процес, про що свідчать її гастролі в багатьох країнах світу, участь у найпрестижніших музичних фестивалях.

Сайт національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка – opera.com.ua