Київська історія Столипіна

Як в Києві вбили Столипіна.

Понад сто років тому в Києві було скоєно найгучніше політичне вбивство для Російської імперії, Радянського Союзу і пострадянського простору у ХХ столітті. Жертвою його став прем’єр-міністр Росії Петро Столипін.

Петро Аркадійович Столипін (14 [2] квітня 1862, Дрезден, Саксонія – 18 [5] вересня 1911 Київ) – державний діяч Російської імперії, прем’єр-міністр 1909-1911 рр.

Столипін увійшов в історію Російської імперії як видатний реформатор: проведені ним реформи дозволили країні напередодні Першої світової війни за короткий термін вийти на п’яте місце у світі за темпами економічного зростання, створити сприятливий інвестиційний і податковий клімат для промисловості та підприємництва.

Він проводив жорстку політику на зміцнення самодержавства, розпустив Думу, увів військово-польові суди, обмежував політичні свободи. Будучи російським націоналістом, вів боротьбу з національними автономіями. Переслідуючи українську мову і культуру, Столипін розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з «ідеєю відродження старої України й устрою на національно-територіальних засадах». Почав аграрну реформу, яка не була доведена до кінця. Правління Столипіна зазначалося жорстокими репресіями.

У радянській історії його ім’я асоціювали з «столипінською краваткою» – шибеницею, на якій страчували революціонерів-терористів під час революції 1905-07 років. Ще в історії залишився «столипінський вагон» – так в СРСР називали вагони, в яких перевозили в’язнів. Хоча в оригіналі столипінський вагон не мав решіток і був призначений для перевезення селянських сімей на схід. Це велике переселення було частиною головної столипінської реформи, яка повинна була створити в Російській імперії масовий шар заможних селян – на думку Столипіна, йому призначалася роль рятівника імперії від революції.

Замах на Столипіна

В кінці серпня 1911 року імператор Микола II з сім’єю і наближеними, в тому числі й зі Столипіним і зарубіжними гостями (в їх числі спадкоємець болгарського престолу Борис) перебували в Києві з нагоди відкриття пам’ятника Олександру II у зв’язку з 50-річчям скасування їм кріпосного права. 

14 (1 за ст. ст.) вересня 1911 року імператор, його дочки та наближені міністри, Столипін в їх числі, були присутні на виставі «Казка про царя Салтана» в міському оперному театрі (нині Національна опера України) Києва. На той момент у шефа охоронного відділення Києва була інформація про те, що в місто прибула терористка з метою вчинити напад на високопоставленого чиновника, а можливо і на самого царя. Дана інформація була отримана від Дмитра Богрова.

Під час другого антракту вистави «Казка про царя Салтана», Столипін розмовляв у бар’єра оркестрової ями з міністром двору бароном В. Б. Фредеріксом і земельним магнатом графом І. Потоцьким. Несподівано до Петра Столипіна наблизився Богров і вистрілив з браунінга двічі: перша куля потрапила в руку, друга в живіт, зачепивши печінку. Від миттєвої смерті Столипіна врятував хрест Св. Володимира. Роздрібнивши його, куля змінила прямий напрямок в серце. Цією кулею виявилися пробиті грудна клітка, плевра, і печінка. Київський губернатор А.Ф. Гірс, свідок цієї сцени, писав:

«Петро Аркадійович ніби не відразу зрозумів, що сталося. Він нахилив голову і подивився на свій білий сюртук, який з правого боку під грудною кліткою вже заливався кров’ю. Повільними і впевненими рухами він поклав на бар’єр кашкет і рукавички, розстебнув сюртук і, побачивши жилет, густо просочений кров’ю, махнув рукою, ніби бажаючи сказати: «Все скінчено». Потім він важко опустився в крісло і ясно і чітко, голосом, чутним всім, хто знаходився недалеко від нього, вимовив: «Щасливий померти за царя». Побачивши государя, що вийшов в ложу і став попереду, він підняв руки і став робити знаки, щоб государ відійшов. Але государ не рухався і продовжував на тому ж місці стояти, і Петро Аркадійович на очах у всіх благословив його широким хрестом»

Той хто вчинив замах був негайно ж схоплений і жорстоко побитий публікою. Насилу вирвавши його з рук натовпу, чини правопорядку впізнали в ньому секретного співробітника Київського охоронного відділення Дмитра Богрова (агентурний псевдонім «Аленський»).

Столипіна через 15 хвилин після пострілів винесли із залу і поклали на невеликий диван в кінці холу поруч з касами, де лікарі зупинили кровотечу. Тим часом до театру під’їхала карета швидкої допомоги. Було вирішено відвезти пораненого в клініку Ігнатія Маковського на Малій Володимирській, 33 (Олеся Гончара).

Одна з куль, що потрапила в руку Столипіна, пройшла навиліт і потім поранила скрипаля оркестру Антона Берглера. Потім судовій владі довелося вести з останнім довгу переписку, оскільки скрипаль заявляв з повною упевненістю, що здійснювали замах саме на нього, а Голова Ради міністрів Російської Імперії П. А. Столипін просто випадково опинився поруч.

Після замаху на П. А. Столипіна, збереглася банкнота Царської Росії, номіналом 25 рублів (серія БН 943297, за підписом Керуючого А. Коншина і касира Софронова) яка в момент замаху була у внутрішній кишені П. А. Столипіна.

Смерть Столипіна

Через два дні у Володимирському соборі був відслужений урочистий молебень про одужання Столипіна. Собор був переповнений, багато хто плакав. 16 (3 за ст. ст.) вересня в клініці з’явився імператор, однак дружина Столипіна Ольга Борисівна не дозволила турбувати хворого. Режим в клініці був створений максимально сприятливий для лікування: бруківку на Малій Володимирській навіть застелили соломою, щоб проїжджаючий транспорт не створював шуму. Кулю вилучили, але виявилося, що фатальну роль зіграв орден, осколки якого разом з кулею вразили печінку.

Наступні дні пройшли в тривозі, лікарі сподівалися на одужання, але 17 (4 за ст. ст.) вересня ввечері стан Столипіна різко погіршився, він почав втрачати сили, пульс почав слабшати й близько 10 години вечора 18 (5 за ст. ст.) вересня він помер. Столипін провів останні дні життя і помер у клініці братів Маковських на Малій Володимирській вулиці (будинок зберігся; сучасна адреса – вулиця Олеся Гончара, будинок № 33).

Похорон Столипіна

У розкритому заповіті Столипіна, написаному задовго до смерті, в перших рядках було наказано: «Я хочу бути похованим там, де мене вб’ють». Вказівку ​​Столипіна було виконано його близькими: місцем вічного його спочинку було обрано Києво-Печерську лавру.

Микола II на поховання не залишився – відстоявши 18 вересня панахиду у Володимирському соборі, він на наступний день відбув до Севастополя.

22 вересня 1911 року (9 по ст. ст.) Столипін був похований в лаврі. Трапезна церква, де проходило відспівування, була заставлена ​​вінками з національними стрічками, зібрався Уряд, представники армії й флоту і всіх цивільних відомств, багато членів Державної ради й Державної думи, приїхало більше сотні селян з найближчих сіл.

Надгробок з могили Столипіна на початку 1960-х років було знято і довгі роки зберігався в дзвіниці на Дальніх печерах. Місце могили було заасфальтовано. Надгробок відновлено на колишньому місці у 1989 році, за сприяння художника Іллі Глазунова.

Розслідування

Ще в студентські роки Богров був замішаний у революційній діяльності, кілька разів був арештований, але швидко отримував звільнення, завдяки впливу свого батька, вхожого у вищі міські кола. У розпал бунтівних хвилювань в Києві був членом Революційної ради студентських представників і одночасно вів агентурну роботу. За свідченням начальника охоронного відділення Кулябко, Богров видав багато революціонерів, попередив терористичні акти й тим заслужив довіру.

Після замаху, прямо з театру Богров був відправлений в «Косий капонір» Нової Печерської фортеці, де був ув’язнений в одиночну камеру.

Протягом декількох днів вбивцю Столипіна допитували у Косому капонірі. А вже 22 (9 по ст.ст.) вересня відбулося засідання військово-польового суду, який засудив його до смертної кари через повішення. Богрова визнали винним за двома статтями – приналежність до революційної партії й замах на вбивство. За спогадами очевидців, Богров поводився спокійно і лише поскаржився на те, що його погано годують.

Увечері 23 вересня вирок був затверджений, але його виконання відклали ще на добу: була ніч з суботи на неділю, а стратити напередодні неділі в православній Росії вважалося неприпустимим. Але в ніч з 24 на 25 вересня не заважало вже нічого. На території Лисогірського форту була споруджена шибениця і вирита яма. На місце страти Богрова привезли в кареті. Крім офіційних осіб, на нього вже чекали близько 30 членів чорносотенного Союзу російського народу, які боялися, що засудженого підмінять. Тому відразу після виходу Богрова з карети йому освітлили ліхтарем лице.

Богров поводився на рідкість холоднокровно. Коли вже під шибеницею на нього наділи саван, він запитав: «Голову вище підняти, чи що?». Більше йому нічого сказати не дали: в 3.02 ночі 25 (12 за ст. ст.) вересня вирок був приведений у виконання. Тіло закопали тут же. А мотузку, на якій повісили вбивцю Столипіна, чорносотенці розрізали на частини й взяли як сувеніри.

Історія цієї надзвичайної справи досі таїть масу неясностей. Жодна політична партія не взяла на себе відповідальність за це вбивство. Найпоширеніша версія була така: агент охранки після викриття революціонерами був змушений піти на вбивство Столипіна. Про це також побічно свідчать відомості які потрапили в друк про появу в Києві напередодні вбивства Троцького.

Разом з тим обставини замаху говорять про те, що воно стало можливим завдяки недбалості охранки, котра схожа на злий намір.

За однією з версій, замах був організований за допомогою охоронного відділення. На це вказують багато фактів, наприклад, квиток в театр був виданий Богрову начальником Київського охоронного відділення Н. Н. Кулябко за згодою П. Г. Курлова, А. І. Спиридовича і М. Н. Верігіна, при цьому до Богрова не було приставлено спостереження.

За іншою версією, Кулябко був введений в оману Богровим: він розповів йому, що увійшов у довіру до нікого «Миколі Яковичу», який збирається вчинити замах на Столипіна, щоб не викликати підозр у «М. Я.» Богрову необхідно бути присутнім на місці замаху. При цьому з боку Кулябко не було застосовано заходів для перевірки легенди Богрова. За спогадами київського губернатора Гірса, охорона Столипіна в місті була організована погано.

Для розслідування обставин справи було призначена сенаторська ревізія, яку очолив сенатор М. І. Трусевич. На початку 1912 року результати комісії, які зайняли 24 томи, були передані до Державної ради.

Несподівано на початку 1913 року справу було закрито за дорученням Миколи II.

Пам’ятник Петру Столипіну

Незабаром після смерті Петра Столипіна, київська міська дума прийняла рішення встановити пам’ятник в його честь. Спочатку планувалося поставити його навпроти будівлі Опери, однак проти цього виступила вдова покійного. Тоді міська влада вирішила встановити пам’ятник перед будівлею Міської думи. Завдяки пожертвам було зібрано близько 120 тисяч рублів, з них 20 тисяч вніс асигнаціями особисто імператор Микола II. Гроші, які залишилися після спорудження пам’ятника, були спрямовані на допомогу вдовам і сиротам.

Пам’ятник був закладений влітку 1912 року, а вже 19 вересня 1913 року (6 вересня по ст. ст.), до дворічної річниці вбивства Столипіна, був урочисто відкритий.

Автором проекту пам’ятника став італійський скульптор Етторе Ксіменес, який спорудив також пам’ятник Олександру II в Києві. Скульптор живим бачив Столипіна тільки один раз – в театрі у момент вбивства. За роботу скульптор гроші не взяв. Архітектурну частину проекту розробив київський архітектор Іполит Николаєв.

Бронзова статуя зображувала Столипіна в повний зріст, в форменому сюртуку. Висота пам’ятника становила 12 аршинів (близько 8,5 м). П’єдестал, на якому була розташована фігура Столипіна, був зроблений з світло-сірого граніту. По правій і лівій сторонам пам’ятника розташовувалися алегоричні фігури: Мощі (російський витязь) і Скорботи (російська жінка). На кожній стороні п’єдесталу був напис. На передній стороні пам’ятника було написано (ориг.): «Петру Аркадьевичу Столыпину — русскie люди». З лівого боку, над фігурою жінки (ориг.): «Твердо верю, что затеплившійся на западе Россіи светъ русской національной идеи не погаснетъ и вскоре озаритъ всю Россію». З правого боку, над фігурою витязя (ориг.): «Вамъ нужны великія потрясенія, — намъ нужна великая Россія». Напис на задній стороні п’єдесталу свідчила (ориг.): «Родился 2-го апреля 1862 года въ Москве. Жизнь посвятилъ служенію родине. Палъ от руки убійцы 1-5-го сентября 1911 г. въ Кіеве».

Пам’ятник Столипіну простояв всього чотири роки і був демонтований після Лютневої революції 16 (3 за ст.ст.) березня 1917 року. Перед зняттям революціонери організували над пам’ятником захисника самодержавства «народний суд», а для знесення було використана споруда, що нагадує шибеницю. Цікаво, що святкували звільнення від імперії, а знесли пам’ятник прем’єру, хоча монументи Миколі I і Олександру II продовжували стояти в Києві – їх знесли більшовики в 1919-му.

Статуя деякий час пролежала на заводі Арсенал, перш ніж була переплавлена. Скульптури «Витязя» і «Росіїської жінки», що прикрашали п’єдестал пам’ятника, також потрапили на завод «Арсенал», пізніше було прийнято рішення передати їх до Лаврського музейного заповідника, де вони безслідно зникли.

Через два роки після руйнування пам’ятника Столипіну на тому ж місці був споруджений гіпсовий пам’ятник Карлу Марксу, який незабаром був зруйнований денікінцями. У 1922 році в стороні від місця колишнього пам’ятника був споруджений новий пам’ятник Карлу Марксу в стилі кубізму.

Колишня вулиця і вкрадена меморіальна дошка Столипіну

Крім монумента на Думській площі, Столипін був увічнений в Києві вулицею: Столипінською стала та сама Мала Володимирська, на якій він провів останні дні свого життя. На відміну від пам’ятника, назва вулиці пережила 1917-й і впала в 1918-му: її перейменували в часи УНР, назвавши на честь члена Центральної Ради Івана Стешенка.

У 1919-му в місто прийшли більшовики і дали вулиці нову назву. У їх вирішенні присутній чорний гумор: вулиця отримала ім’я есера-терориста Григорія Гершуні, у 1903-му арештованого в Києві. Ця назва протрималася 17 років. У 1936-му радянська мода на терористів пройшла, і Гершуні змінив один з головних українських більшовиків Павло Постишев. Але через рік він був оголошений ворогом народу і був замінений грузинським більшовиком Ладо Кецховелі. Але і ця назва трималася лише два роки: у 1939-му вулиця отримала ім’я Валерія Чкалова.

Парадокс, але ім’я прем’єра-націоналіста вулиці повернули німці в 1941-му. Однак разом з радянською владою в 1943-му повернувся в свої права і Чкалов. Він зберігав їх аж до 1996 року, коли поступився померлому класику української літератури Олесю Гончару.

18 вересня 2011 року, на будівлі, де розташовувалася клініка Маковського, по вулиці Гончара, 33, куди Столипіна привезли після замаху і де він помер, відкрили меморіальну дошку. Відкриття меморіальної дошки було приурочено 100-й річниці від дня його смерті.

У ніч на 21 листопада 2011 року невідомі пошкодили барельєф Столипіна на меморіальній дошці. А 29 липня 2013 року, напередодні святкування 1025-річчя Хрещення Русі дошка була вкрадена.

Використано матеріали – Вікіпедія, сайт «Життя в подорожах», Київський календар