Театр “Соловцов”. Історія

13.09.2021 kyivpastfuture 1258 Views 0 Comments Театри

З історії київських театрів – театр «Соловцов».

13 (1 за ст. ст.) вересня 1891 року було започатковано постійний російський драматичний театр у Києві. В той день в приміщенні театру А. Бергоньє на вулиці Фундуклеївській (тепер театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького) давали комедію М. Гоголя “Ревізор”. Її ставило Київське драматичне товариство під керуванням Миколи Миколайовича Соловцова, який виконував головну роль – городничого Сквозник-Дмухановського.

Микола Миколайович Соловцов (справжнє прізвище Федоров) народився 15 травня (3 за ст. ст.) 1857 року в сім’ї дворянина Орловської губернії. З юних років він виявив тягу до сцени і брав участь в учнівських спектаклях. Після закінчення гімназії у 1875 році вперше виступив у м. Орлі на професійній сцені, хоча і залишався протягом сезону на положенні любителя. У наступному році Соловцов вже грав в Ярославлі, а потім пішла звичайне кочове життя артиста – Оренбург, Саратов, Ростов-на-Дону, Тамбов, Полтава, Харків, Казань, Петербург, Нижній Новгород, Москва.

У Києві артист вперше гастролював у 1879 році, висунувшись на провідні ролі “перших коханців”. Вдруге приїхав у 1886 році, а потім у 1888-1891 рр. щовесни, вже в якості режисера, привозив трупу Московського товариства акторів. Вистави мали великий успіх і давали повні касові збори. Соловцов грав Гамлета, Отелло, Івана Грозного, створив багато яскравих образів в п’єсах вітчизняних та зарубіжних авторів.

І ось у неділю 13 (1 за ст. ст.) вересня 1891 року створене Соловцовим спільно з Т. Чужбіновим, Е. Недєліним і Н. Пєсоцьким «Товариство драматичних акторів» відкрило в Києві сезон 1891-1892 рр. Протягом його зимової частини, що закінчилася 15 лютого, було дано 138 вечірніх та 34 ранкових вистави, їх відвідали 68 549 осіб.

У 1893 році дороги московських артистів-засновників розійшлися, і київська театральна трупа перейшла під одноосібне керівництво Соловцова, яке він і здійснював до кінця життя.

Сезон 1897-1898 рр. в будинку спадкоємців Бергоньє став для трупи останнім. Свій наступний, восьмий сезон, театр “Соловцов” відкрив 23 (11 за ст. ст.) жовтня 1898 року вже в новому приміщенні – на Миколаївській (І. Франко) площі. Вона й оточуючі її вулиці ще кілька років до цього називалися не інакше як Мерінгівським садом. А раніше тут, в центрі міста, припускали влаштувати ботанічний сад університету св. Володимира, але потім відвели йому землю на Бульварній вулиці, за університетом.

Федір Федорович (Фрідріх Фрідріхович) Мерінг (1822-1887), популярний в Києві професор-терапевт, почав купувати землю для садиби у 1855 році і через 18 років володів вже всією територією між Хрещатиком, Інститутською, Банковою та Лютеранською вулицями. Однак землевласник не відгороджувався від жителів міста, і кияни вільно приходили в його сад і навіть каталися взимку на ковзанці, у який перетворювався наявний в садибі ставок.

Через чотири роки після смерті Ф. Ф. Мерінга його сини звернулися в міську думу з наміром поділити Мерінгівський сад на окремі ділянки і прокласти вулиці. При цьому за представленим планом підлягали забудові більш восьми гектарів землі. Раніше те ж саме планував зробити і сам Федір Федорович, але міська дума відмовила, обгрунтувавши своє рішення тим, що не слід позбавляти Хрещатик “резервуара свіжого повітря”, яким є сад. Не отримали дозволу на перепланування з першої спроби і спадкоємці.

У кінці 1894 року вони знову подали прохання – просили дозволити прокладку чотирьох вулиць за новим проектом архітектора В. В. Городецького. Йшлося про серйозне перепланування центру міста, а тому для розгляду уточнених пропозицій дума створила комісію на чолі з членом міської управи цивільним інженером Г П. Шлейфером.

На цей раз дозвіл було дано, і садибу Мерінга викупило акціонерне Київське домобудівне товариство, створене, як вказувалося в затвердженому в жовтні 1895 року статуті для зведення нових будівель і перебудови існуючих. Протягом двох-трьох років акціонери на чолі з директором правління Шлейфером проклали і забудували п’ять нових вулиць. Ось так з’явилися Миколаївська (Карла Маркса, Архітектора Городецького), Мерінгівська (Фірдоусі, Заньковецької), Нова (Станіславського) і Ольгинська.

А там, де раніше був ставок розпланували Миколаївську площу (Спартака, І. Франко). Тут і вирішили будувати театр. Певною мірою це була відповідь на пожежу, яка знищила 4 лютого 1896 року міський театр на Володимирській вулиці. Антрепризу тут протягом 1874-1881 рр. і з 1892 року тримав співак і антрепренер Йосип Сєтов (1826-1893). Преса відгукувалася про цей час як про “самим блискучим в історії Київської опери”. Вже 14 (2 за ст. ст.) червня 1896 року вдова Сєтова Пальміра Францівна, колишня циркова наїзниця, уклала з домобудівним товариством угоду на будівництво театру для неї.

Відповідно до проектів Е. П. Брадтмана і Г П. Шлейфера чотириярусне театральне приміщення повинно було вмішати 1800 осіб, в тому числі в партері мати 520 місць. Сєтова побажала влаштувати партер так, щоб він міг перетворюватися в циркову арену. Будували дуже швидко, і 3 листопада газета “Киевлянинъ” писала, що “будівля театру П. Ф. Сєтової вже зведено майже під дах установка якого може бути проведене навіть на початку зими”. Але 13 (1 за ст. ст.) грудня було повідомлено, що формальний договір між домобудівниками і Сєтовою не укладено і будівля залишається у власності Товариства. Тут же Соловцов висловив бажання орендувати його і в результаті не тільки на 9 років зняв новий театр з щорічною орендною платою 17,5 тис. рублів, а й залишив за собою театр Бергоньє.

Розповідаючи про нову споруду і пам’ятаючи про пожежу в міському театрі, довідники та путівники по Києву підкреслювали пожежну безпеку театру Соловцова, ширину коридорів і велику кількість дверей в ньому.

Будівля була освячена 22 (10 за ст. ст.) жовтня 1898 року, а на наступний день відбулося урочисте відкриття театру. На ньому вся трупа, хор і два оркестри виконали Урочисту увертюру А. Рубінштейна, потім дали уривки опери А. Сєрова “Рогнеда”, з “Горя от ума” А Грибоєдова і “Ревізора” Н. Гоголя, картинку російського весілля кінця XVI століття з піснями й танцями та іншими виставами.

Газета “Киевлянинъ” у 1901 році писала:

“Соловцов не только поставил свою труппу на такую высоту, что она занимает в России одно из первых мест, но кроме того проявил бескорыстие и отзывчивость к воспитанию учащегося юношества. На устраиваемые им по праздникам дневные спектакли он рассылает бесплатные билеты для учащейся молодежи и тем дает ей возможность насладиться искусством. Театр, привлекая в Киев посетителей из других местностей и городов, тем самым способствует процветанию города”.

На 23 (10 за ст. ст.) січня 1902 року були призначені великі урочистості з нагоди 25-річчя артистичної діяльності та 10-річчя роботи Миколи Соловцова в Києві. Перед цим він виїхав на гастролі до Одеси, але прибувши туди 2 січня (20 грудня), відчув нездужання. Через чотири дні вирішив повернутися до Києва, але йому стало погано і 14 (1 за ст. ст.) січня лікарі визначили черевний тиф. 20 (7) січня консиліум визнав стан хворого дуже серйозним, а в ніч на 25 (12 за ст. ст.) січня Соловцов помер.

Напередодні нездійсненої ймовірної урочистості був випущений багатосторінковий “Ювілейний альбом”, присвячений діяльності М. М. Соловцова. У ньому були поміщені біографія, розповідь про творчий шлях ювіляра, найдокладніші статистичні дані за кожен з десяти сезонів трупи Соловцова в Києві. Наприклад, такі: дано 1 509 вистав, на яких було 889 110 відвідувачів; крім того, проведено 115 вистав для учнів, 14 безкоштовних та 77 благодійних вистав, безкоштовно роздано 37 370 квитків.

В альбом увійшли тексти привітань ювіляру, що надійшли в листопаді-грудні 1901 року, а 25 січня у надруковані екземпляри книги був вклеєний некролог. У ньому говорилося:

“Діяльність Соловцова становить блискучу сторінку в літописах російського драматичного театру. Вся Росія збиралася вшановувати М. М. в день його ювілею, з усіх боків виходили вітальні телеграми, адреси та святкові вінки, яким тепер судилося стати надгробними вінками. Радісна ювілейна урочистість перетворилася в сумний обряд похорону, а наш “ювілейний альбом” є вже тепер “альбомом, присвяченим пам’яті передчасно померлого незабутнього Миколи Миколайовича Соловцова”.

Він був похований у каплиці-усипальниці на Аскольдовій могилі, і тут же в 1919 р упокоїлася його дружина актриса Марія Глєбова. У 1938 році, після ліквідації кладовища, їх прах був перенесений на Звіринецьке, а в 1971 році на Байкове кладовище.

Вже в березні 1902 року Київське домобудівне товариство виставило будівлю театру “Соловцов” на аукціон і його придибав цукрозаводчик Лев Бродський. Воно належало йому до вересня 1918 року, і було продано групі підприємців.

У 1919 році театр “Соловцов” був націоналізований і названий Другим театром Української Радянської Республіки ім. Леніна. 31 липня 1919 року після вступу у Київ військ Денікіна театр припинив роботу і знову відкрився 8 січня 1920 року. Навесні 1924 театр ім. Леніна дав останню виставу в колишньому будинку Соловцова, відзначивши 26 річницю перебування на цьому місці, і був закритий. Восени того ж року рішенням Київського окрвиконкому на його основі організовано Російську державну драму, 15 жовтня театр відкрив свій перший сезон в колишньому театрі Бергоньє, де знаходиться і зараз. Приміщення ж колишнього «Соловцова» було передано «Березіль» Л. Курбаса.