Микола Олялін
З історії видатних киян – Олялін Микола Володимирович.
Микола Володимирович Олялін (22 травня 1941, село Опіхаліно, Вологодська область, СРСР – 17 листопада 2009, Київ, Україна) – радянський та український кіноактор, кінорежисер та сценарист, лауреат премії комсомолу УРСР (1972), народний артист Української РСР (1979).
Микола Олялін народився 22 травня 1941 року у селі Опіхаліно Вологодської області. Батько – Володимир Олялін, кравець, воював у фінську, отримав тяжке поранення. Микола був молодшим із трьох синів. Як розповідав актор, його враження про війну склалося вже після її закінчення – коли через Вологду проїжджало безліч демобілізованих фронтовиків. У дитинстві займався у самодіяльному театральному гуртку при місцевому Будинку офіцерів, куди вирушив за старшим братом.
1959 року вирушив до Ленінграда — вступати до військово-топографічного училища, як хотів його батько. Однак він спеціально провалив вступні іспити, щоб випробувати себе у театральному. І з першого разу вступив до ЛГІТМіКу, на курс Олексія Яна.
Успішно закінчивши інститут, артист був направлений до Красноярського театру юного глядача, на сцені якого за кілька років переграв безліч різнопланових ролей, серед них — городовий Свистунів у спектаклі «Ревізор» М.В. Гоголя. Але стосунки з керівництвом театру зіпсувалися із самого початку. Причиною цього стала образлива епіграма, яку молодий актор склав про головного режисера.
Дебютував у кіно 1966 року в ролі льотчика-винищувача Миколи Болдирєва у фільмі «Дні льотні». До речі, разом із ним у цій стрічці дебютувала Віра Алєнтова.
Через рік його запросив режисер Юрій Озеров, на одну із провідних ролей у кіноепопеї «Визволення» на роль артилериста капітана Цвєтаєва, яка принесла актору всесоюзну популярність. Головний герой «Визволення» – капітан-артилерист Сергій Цвєтаєв – у виконанні Миколи Оляліна вийшов настільки переконливим, що в його реальність повірили навіть справжні фронтовики – вони казали, що впізнавали себе в ньому. Один із них підійшов до актора після прем’єри і сказав: «Милий, мій рідний, адже я там, на Курській, разом з тобою був!». Ці слова для Оляліна були вищими за всіх похвал і зворушили його до сліз. Фільм показали у 115 країнах світу, його творців удостоїли Ленінською премію.
Після першого успіху актора запросили працювати на кіностудію ім. О. Довженка, і він переїхав до Києва.
Запам’ятався трисерійним телефільмом «Назад дороги немає» про партизанів, у якому актор зіграв майора Топоркова, який втік з концтабору. Яскравою стала роль відомого Крапіліна у фільмі «Біг».
1970-го на екрани вийшов фільм «Секундомір», у якому він виконав роль Сергія Лаврова — знаменитого футболіста, який змушений через вік залишати спорт. Успішною стала роль Андрія Клименка у військово-пригодницькому фільмі «Зухвалість».
1971 приніс актору ще одну роль у картині, що стала культовою. Йдеться про «Джентльмени удачі», де Миколі Володимировичу дістався образ полковника міліції. Зірковий «букет» артистів, чудові сценарій та режисура зробили свою справу: комедія і сьогодні залишається однією з найулюбленіших у глядачів.
Серед інших помітних робіт радянського періоду — Берт Сімпсон у «Скаженому золоті», золотошукач Силантій у «Зниклій експедиції» та «Золотій річці», Молчан у «Росії молодій».
Цікаво, що режисер Леонід Биков запрошував Оляліна на роль старшого лейтенанта Скворцова у фільмі «У бій ідуть лише старі». Проте актор заявив, що хотів би зіграти самого капітана Олексія Титаренка. В результаті автор картини взяв для зйомок Володимира Талашка, зовні дуже схожого з Миколою Володимировичем. Після виходу картини багато глядачів вітали з успіхом стрічки саме Оляліна.
У 1985 році, готуючись до зйомок фільму «Береги в тумані», де він зіграв Врангеля, артист перечитав багато матеріалів про свого героя – барона Петра Врангеля. Це допомогло йому виявити факти, що йдуть урозріз із «класичними». Виконавець поділився цим із колегами, про це стало відомо вищим органам, і артиста мало не зробили «антирадянщиком», що могло коштувати кар’єри в кіно. За словами Оляліна, врятувати ситуацію йому допоміг знайомий генерал КДБ.
У своїх фільмах актор сам виконував усі трюки, хвацько скакав на коні, віртуозно володів зброєю та фехтував.
1990 року Микола Олялін за своїм сценарієм поставив мелодраму «Невідстріляна музика», одну з головних ролей у якій виконав сам.
У 1995-1996 роках Микола Володимирович взяв участь у «Російському проекті», зіграв комбайнера у двох епізодах «Все у нас вийде», які запам’яталися глядачам питанням: «До дощу заберемо?». Сценарії для роликів “Російського проекту” писав Петро Луцик. Пізніше він запросив Миколу до своєї картини «Окраїна».
Серед його ролей цього періоду – інквізитор у «Нічній варті» (2004) та «Денній варті» (2005), Самохін в «Єсеніні» (2005). Останніми ролями знаменитого актора стали Сан Санич у «Ведмежому полюванні» і батько Ольги в «Презумпції провини» (2007).
Від багатьох ролей Олялін відмовлявся: “Кіно зараз не творче, а матеріальне. Погоду замовляють малорозуміючі в мистецтві пани, які іменують себе продюсерами, для них головне — отримати гроші. А кіно їм любити чи бодай знати зовсім не обов’язково. Іти на поводу у такої «методи» я не можу». Довгі роки актор взагалі не знімався у кіно. Микола Володимирович писав нариси про колег, пробував себе як сценарист.
Особисте життя в біографії актора склалося щасливо. Майбутню дружину Неллі Микола зустрів у Красноярську. Красива дівчина працювала у райкомі комсомолу та відповідала за організацію культурно-масових заходів. Вперше вони зустрілися на вечорі, де Олялін читав вірші. Неллі запросила його почитати поезію на святковому концерті, присвяченому жовтневим святам. Так почалося знайомство, яке переросло в палкий роман. Молоді люди незабаром одружилися.
У 1966 році у них народився первісток – син Володимир. 1973 року на світ з’явилася і дочка Ольга. Популярність актора у протилежної статі була величезною – фото білявого красеня на той час були у багатьох жінок. Шанувальники постійно докучали сім’ї, але саме не їх Неллі вважала загрозою: Микола Володимирович був дуже вірною людиною та чудовим сім’янином. Проблеми були пов’язані з пристрастю виконавця до алкоголю.
1973 року Неллі наполягла на проходженні чоловіком курсу лікування в наркологічній клініці. Після цього артист назавжди позбувся згубної пристрасті, проводив більше часу з дітьми та дружиною. Спадкоємці не пішли стопами батька, а онук Олександр став мультиплікатором.
Жив актор у будинку на проспекті Перемоги, 31.
У актора було хворе серце. 1997 року Миколі Васильовичу знадобилася термінова операція на серці. Однак усі заощадження сім’ї були заморожені на ощадній книжці. Частину необхідних коштів виділили київські підприємства, а основну суму зібрав друг Оляліна, головком ВПС Дейнекін. Проведену операцію з шунтування аорти було зафіксовано на плівку — передбачалося, що вона стане сюжетом для телефільму про медиків у клініці Амосова. Однак завершити проект Миколі Володимировичу не вдалося: оператор передав відзнятий матеріал на телебачення, і акторові не вдалося довести свої права на нього.
Незадовго до смерті актора почали мучити постійні болі, які він приймав за загострення давнього гастриту. Однак з’ясувалося, що так давали про себе знати хронічні проблеми із серцем.
Помер Микола Володимирович Олялін у Києві 17 листопада 2009 року у віці 68 років від інфаркту. Похований 19 листопада 2009 року на Байковому цвинтарі у Києві (дільниця № 49а) — неподалік Леоніда Бикова та Борислава Брондукова.
Олялін нагороджений званням Народного артиста України у 1979 році. Лауреат Республіканської премії ім. М. Островського у 1973 році. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.
У вересні 2008 року Миколі Оляліну розпорядженням Президента України Віктора Ющенка було призначено державну стипендію як видатного діяча культури та мистецтва.
