Березень у київській історії
Календар історії Києва
Березень
1 березня 1872 року, розпочав роботу Київський водопровід
В цей день жителі Києва почали отримувати воду з Дніпра. Газети повідомили, що «відкрилося постачання води з міського водопроводу по вулицях Олександрівській, Хрещатику, Васильківській (до вулиці Шулявській) і Бібіковським бульваром». Для користування водопроводом на вулицях встановили п’ять перших водорозбірних кранів.
Через п’ять років до водопроводу під’єднали вже 270 садиб, розташованих практично на всіх центральних вулицях Києва.
На фото – Машинне відділення водопроводу на Набережному шосе (1906 рік).
1 березня 1938 року, народився український актор Борислав Брондуков
Закінчив Київський будівельний технікум. Працював виконробом на будівництві, потім на заводі «Арсенал», де грав у народному театрі. Там його зауважив ректор Театрального інституту ім.І. Карпенка-Карого, який запропонував Брондукову вступити до інституту. При здачі документів у ВНЗ Брондукову було брутально відмовлено: «Знаєте, з такою зовнішністю, як у вас, виконробом працювати треба, а не в театральний проситися». Але за 23-річного Борислава заступився ректор інституту Микола Задніпровський, який сказав: «Ви чого його женете?! Та він відомим артистом стане! Я бачив, як він у заводському народному театрі грає. Ану беріть у нього документи!».
Як кіноактор Борислав Брондуков дебютував у 1962 році у фільмі Сергія Параджанова «Квітка на камені».
Зіграв понад 160 ролей у кіно.
Після тривалої хвороби пішов з життя 10 березня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.
1 березня 1977 року, був відкритий пам’ятник Григорію Сковороді
Пам’ятник великому українському філософу та просвітителю Григорію Сковороді встановлено на Контрактовій площі перед будівлею Києво-Могилянської академії, де він навчався з 1738 по 1750 рік, співав у хорі, а потім і викладав.
Сковорода зображений ніби повертається до своєї альма-матер. За задумом автора скульптури, Івана Кавалерідзе, він мав бути босим, з Біблією під пахвою та хрестиком на шиї, але на вимогу партійного керівництва філософа взули в постоли, а християнську символіку прибрали.
Пам’ятник Сковороді став талісманом студентів Києво-Могилянської академії. За традицією, щороку на день академії 14 жовтня пам’ятник миють, а 28 червня у день вручення дипломів на голову Сковороді одягають бонет – чорну шапочку випускників. Також це традиційне місце для зустрічей неформальної молоді.
1 березня 1997 року, розпочав роботу київський ринок “Петрівка” (“Почайна”)
Один з найбільших в Україні та найбільший у Києві книжковий ринок. Попередником ринку було неформальне об’єднання «чорних книготорговців» по вул. Фрунзе (біля нинішнього нічного клубу FREEDOM), що існувало з 1989 року.
Офіційне перенесення ринку в район залізничного вузла Петрівка та однойменної станції метро відбулося 1 березня 1997 року.
На 2024 рік через декомунізацію та перейменування відповідної станції метро місцева влада називала ринок «Почайна».
Поруч із книжковим ринком знаходиться блошиний і речовий ринок. На Петрівці можна знайти книги будь-яких жанрів та галузей знань: від романів до професійної літератури вузького профілю. Крім того, на книжковому ринку представлений широкий асортимент канцтоварів, а також аудіо-відео продукції та програмного забезпечення як ліцензійної, так і порушуючої авторські права.
1 березня 1996 року, було розпочато мовлення радіо “Голос Києва”
Радіостанція “Голос Києва” Київської державної регіональної телерадіокомпанії — державний регіональний радіоканал, який висвітлює багатогранне життя столичного регіону, здійснює мовлення на Київ та Київську область.
Радіо «Голос Києва» було створено наказом Державного комітету телебачення та радіомовлення України від 12 грудня 1995 року № 147 шляхом об’єднання в один колектив Головної редакції радіомовлення на Київ та Головної редакції радіомовлення на Київську область.
Під цим логотипом та з широко відомими позивними «Як тобі не любити, Київ мій» радіо розпочало регулярне мовлення 1 березня 1996 року.
19 січня 2017 року шляхом реорганізації Національної телекомпанії, Національної радіокомпанії та обласних (регіональних) державних телерадіокомпаній України було створено публічне акціонерне товариство Національна суспільна телерадіокомпанія України (скорочено — НСТУ). КДРТРК, яка втратила статус самостійної юридичної особи, стала відокремленим структурним підрозділом – філією ПАТ «НСТУ».Через півроку, 31 липня 2017 року правління ПАТ «НСТУ» ухвалило рішення про ліквідацію цієї філії. Це рішення також торкнулося радіо «Голос Києва» — воно втратило статус державного регіонального радіоканалу, влившись на правах звичайної редакції до складу ТО «Новий формат» Українського радіо.
Наразі під оновленим логотипом «UA: Українське радіо — Голос Києва» мовить на частоті 105 FM.
1 березня 2020 року відбувся урочистий захід із започаткування традиції несення Почесної варти Національної гвардії біля Парламенту України
Керівник Апарату Верховної Ради Вячеслав Штучний оголосив про початок несення Почесної варти.
Церемонія супроводжувалася урочистою зміною караулу, підняттям Державного прапора України, виступом оркестру та Спеціального батальйону «Почесна варта» Національної гвардії України.
З 10-00 до 18-00 у вихідні та святкові дні зі щогодинною зміною караулу нести службу буде Спеціальний батальйон «Почесна варта» Національної гвардії України.
Біля будівлі Верховної Ради України започаткували традицію несення Почесної варти
2 березня 1891 року, народився Амвросій Бучма
Бучма Амвросій Максиміліанович – український радянський актор і режисер.
Бучма — один із перших будівельників українського радянського театру. 1920 року він брав участь у створенні Театру імені І. Франка (Вінниця; з 1926 року в Києві). У 1922-1926, 1930-1936 гг. – актор театру «Березіль» (Київ; з 1933 року – Харківський театр імені Т.Г. Шевченка).
1936 року повернувся до Театру імені І. Франка.
На сцені цього театру Бучма створив видатні сценічні образи, виконані великою драматичною силою: Терентій Пузир («Хазяїн» І. Карпенко-Карого), Микола Задорожний («Вкрадене щастя» І. Франка), тв ін.
З 1924 року Амвросій Бучма знімався у кіно.
Створив трагедійні образи Гордія Ярощука («Нічний візник»), Тараса («Нескорені») та ін.
Вів педагогічну роботу у Київському інституті театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого.
Помер 6 січня 1957 року у Києві.
1967 року в Києві ім’ям великого артиста названо вулицю в Києві.
2 березня 2009 року, відкрився музей Шолом-Алейхема
Музей Шолом-Алейхема відкрито до 150-річчя народження видатного письменника. Музей розташовано в ТРЦ «Арена Сіті» по вул. В.Васильківська, 5а, побудованому на місці будинку, в якому мешкав Шолом-Алейхем з 1896 до середини 1903 року.
Експозиція київського Музею включає як життєвий та творчий шлях видатного письменника, а й знайомить із багатогранною культурою єврейського народу.
3 березня 1866 року, заснована Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого
За розпорядженням царського уряду 3 березня 1866 р. створено Київську російську публічну бібліотеку. Засновниками її виступили відомі громадські діячі, представники київського дворянства та купецтва: граф О. О. Бобринський, книготорговці В. Г. Барщевський та С. І. Літов, колишній київський губернатор І. І. Фундуклей, відомий поміщик-українофіл Г. П. Галаган, купці І. М. Бродський, М. І. Горовіц, Ф. П. Ліббе та ін. Основою фонду стали приватна книгозбірня письменника і книговидавця В. Г. Барщевського та пожертви киян. На момент відкриття фонд бібліотеки налічував 319 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань.
У 1911 р. на кошти, зібрані жителями міста через розповсюджену спеціальну облігаційну позику, для бібліотеки було зведено спеціальну будівлю (архітектор З. Клаве). Вона є найдавнішою київською спорудою такого призначення, що увійшла до переліку пам’яток архітектури початку ХХ ст.
3 березня 1917 року, був знесений Пам’ятник Столипіну
Пам’ятник був закладений влітку 1912 року, а вже у вересні 1913 року, до дворічної річниці вбивства Столипіна, був урочисто відкритий біля Київської думи (зараз Майдан Незалежності).
Автором проекту пам’ятника був італійський скульптор Етторе Ксіменес. Скульптор живим бачив Столипіна тільки один раз – в театрі у момент вбивства. Архітектурну частину проекту розробив київський архітектор Іполит Ніколаєв.
Бронзова статуя зображувала Столипіна в повний зріст, в форменому сюртуку. Висота пам’ятника становила 12 аршинів (близько 8,5 м).
Пам’ятник Столипіну простояв всього чотири роки. Перед знесенням революціонери організували над пам’ятником захисника самодержавства «народний суд», а для знесення було використана споруда, що нагадує шибеницю.
Через два роки після руйнування пам’ятника Столипіну на тому ж місці був споруджений гіпсовий пам’ятник Карлу Марксу, який незабаром був зруйнований денікінцями.
4 березня 1881 року, народився Павло Альошин
Альошин Павло Федотович – український радянський архітектор і педагог, дійсний член Академії архітектури УРСР (1945—1958), почесний член Академії будівництва та архітектури УРСР (з 1958), доктор архітектури (з 1946), професор (з 1946).
Автор понад десяти архітектурних шедеврів класичної архітектурної школи, модерну та конструктивізму, серед яких:
– будівля колишнього Педагогічного музею (1909-1911);
– колишньої Ольгинської гімназії (вул. Богдана Хмельницького № 15, 1914—1927);
– особняк Ковалевського на вул. Пилипа Орлика № 1/3 (1911-1913);
– перший житловий будинок лікаря на вул. Великій Житомирській, 17 (1928—1930) та ін.
Помер 7 жовтня 1961 року. Похований на Лук’янівському кладовищі.
1982 року в Києві на фасаді будинку №17 по вулиці Великій Житомирській, де в 1930—1961 рр. жив архітектор, було встановлено меморіальну дошку — бронзу, горельєф; скульптор В.М. Клоков, архітектор О.Ф. Ігнащенко.
4 березня 1903 року, народився Олексій Тацій
Тацій Олексій Олександрович – український архітектор.
У 1929 році закінчив Харківський технологічний інститут. У 1934 році переїхав до Києва і працював в «Цивільпроекті». Одночасно у 1934–1941 роках викладав в Київському інженерно-будівельному інституті. У повоєнні роки працював заступником начальника Управління в справах архітектури при Раднаркомі УРСР, директором інституту «Діпросільбуд».
Серед київських робіт:
– Житловий будинок на вул. Симона Петлюри, 3/25 у Києві (1935);
– Житловий будинок на вул. Грушевського, 9 у Києві (1935; у спів. з О.Бекетовим);
– Кінотеатр «Київ» (1946–1952);
– Будинок ветеранів сцени у Пущі-Водиці, Київ (1956–1959);
– Будинок проєктних організацій на бульварі Лесі Українки, 26 у Києві (1960–1962; у співавторстві з Борисом Ведерниковим та Михайлом Іванюком).
Помер 13 березня 1967 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.
4 березня 1928 року, на екрани вийшов перший фільм Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка
Кіностудія імені Олександра Довженка – державна кіностудія в Києві.
Рішення про збудування в Києві кінофабрики було прийнято 12 лютого 1926 року на засіданні Президії київського окрвиконкому. Проект усіх будов фабрики належить київському архітекторові професору Валеріану Рикову. Кіностудія була збудована на тодішній околиці Києва всього за один рік.
4 березня 1928 року на екрани вийшов перший фільм Київської кінофабрики режисера Акселя Лундіна «Ванька і месник», який ночами знімався в недобудованому павільйоні, бо вдень вирувало будівництво. У 1928 році було знято ще дві короткометражні художньо-документальні стрічки – «Ясла» Михайла Кауфмана та «Одинадцятий» Дзиги Ветрова.
4 березня 1950 року, народився Андрій Халпахчі
Халпахчі Андрій Якович – знавець кіно, голова Української кінофундації. Основний керівник (генеральний директор) Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» (з 1992 р.).
Закінчив Автодорожний інститут (1972 р.), аспірантуру Київського інженерно-будівельного інституту (1977 р.). Кандидат технічних наук, працював у цьому інституті доцентом.
Від 1992 року очолює київський Міжнародний кінофестиваль «Молодість».
Від 28 липня 2023 року в складі комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
5 березня 1856 року, народився Михайло Врубель
Врубель Михайло Олександрович – російський художник-символіст, поляк за походженням. Визначний майстер акварельного і олійного малярства. Робив ілюстрації до книжок, монументальні роботи, портрети, захоплювався сценографією. У кожній з галузей мистецтва залишив шедеври.
Михайло Врубель закінчив курси у Петербурзькому університеті, а потім вступив до Академії Мистецтв.
У Києві жив (з перервами) з 1884 до 1889 року, працюючи на запрошення Адріана Прахова над розписами Кирилівської церкви. Врубель мав написати лише чотири образи для іконостасу, але Прахов, переконавшись у таланті живописця, довірив йому виконання головних настінних розписів.
Пензлі Врубеля належать: «Архангел Гавриїл» (у другому ярусі ліворуч від вівтаря), «В’їзд до Єрусалиму» (над правим стовпом), «Надгробний плач» (в аркосолії праворуч від входу), а також розписи на хорах – “Зіслання святого Духа” (на склепіння), “Космос”, “Мойсей” та “Ангели з лабарами” (у бічному вівтарі). Над образами іконостасу («Христос», «Афанасій», «Кирило» та уславлена «Богоматір») художник працював в Італії.
Паралельно з роботою в Кирилівській церкві Врубель брав участь у відновленні живопису в Софійському соборі (написав три постаті архангелів у куполі).
Розробив частину орнаментів для Володимирського собору.
У Києві Врубель написав картини «Дівчинка на тлі перського килима» (1886) та «Східна казка».
Помер Михайло Врубель 1 квітня 1910 року у Санкт-Петербурзі.
5 березня 1870 року, народився Євген Патон
Видатний український вчений у галузі зварювання, засновник вітчизняного мостобудування, заслужений діяч науки України, професор, академік, фундатор і перший керівник Інституту електрозварювання АН України.
Євген Оскарович Патон все своє життя присвятив будівництву мостів. Видатний вчений, який мав блискучий інженерний талант, створив унікальну українську школу мостобудування.
Всього за проектами академіка Патона було споруджено понад 50 клепаних і 100 зварних металевих мостів, більшість з яких служить людям і донині.
Вінцем його інженерної діяльності, його останнім творінням, став унікальним на той час суцільнозварний міст через Дніпро у Києві, будівництво якого було завершено вже після смерті вченого. Євген Патон три місяці не дожив до відкриття мосту, який тепер за правом носить його ім’я.
6 березня 1887 року, було затверджено статут Київського Яхт-клубу
У 1887 році на Трухановому острові, на північ від корабельних майстерень, розташувався яхт-клуб. Цьому передувало захоплення у 1880-ті роки активним відпочинком на воді. 29 серпня завершилося влаштування пристані. Ідея організації яхт-клубу належала Подільському та Волинському генерал-губернатору князю Дондукову-Корсакову, а ініціаторами виступили Рінек, професор університету Св.Володимира, та інженер шляхів сполучення Максимович, які згодом стали командором та віце-командором клубу.
Першу навігацію та гонки шлюпок й байдарок було організовано у 1888 році. Другі гребні перегони відбулися в червні цього ж року. Переможці отримали грошові призи: перший -15 рублів сріблом, другий – десять рублів.
Упродовж перших 10 років існування клубу було виготовлено 110 судів різних типів.
Сполучення між київським берегом та садибою клубу здійснювалося на власному паровому катері.
6 березня 1939 року, відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку
Пам’ятник знаходиться в центрі парка ім.Шевченка, який займає квартал між вулицями Володимирською, Гетьмана Павла Скоропадського, Терещенківською та бульваром Шевченка. Він знаходиться на головній осі головного (Червоного) корпусу Національного університету ім.Т.Г.Шевченка (вул.Володимирська, 60).
До цього було п’ять невдалих спроб встановити у місті пам’ятник Шевченку за часів Російської імперії та УНР. Усі ці проєкти або так і не були реалізовані, або монументи простояли недовго. Врешті встановити повноцінний пам’ятник Кобзарю вдалося лише за радянських часів.
Монумент відкрили до 125-річчя з дня народження поета. З цієї ж нагоди самому університету присвоїли ім’я Тараса Шевченка.
Постать поета висотою 6,45 метра відлили з бронзи за моделлю скульптора Матвія Манізера. Пам’ятник встановили на п’єдестал з червоного граніту заввишки 7,3 метра.
7 березня 1895 року, народився Максим Рильський
Рильський Максим Тадейович – український радянський поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із «неокласиків», літературознавець.
Навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Друкувався з 1907 року.
У 1920-і роки Рильський належав до об’єднання «неокласиків», яке зазнало офіційних переслідувань за відірваність від проблем соціалізму.
Протягом десятиліття вийшло 10 поетичних збірок, зокрема, «Синя далечінь» (1922), «Поемі» (1925), «Криз бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін».
1931 року Рильського було заарештовано і майже рік провів у Лук’янівській в’язниці.
Після звільнення з в’язниці, 1931 року М.Ф. Рильський змінив напрямок творчості. У збірці «Знак терезів» (1932) він продемонстрував активне ухвалення радянської дійсності.
Помер 24 липня 1964 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
У 1965 році на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві.
7 березня 1932 року, народився Володимир Дахно
Дахно Володимир Авксентійович – український режисер, художник-мультиплікатор, сценарист, лавреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988), Народний артист України (1996). Відомий як автор всенародно улюблених мультфільмів, зокрема серіалу «Як козаки …».
1955 року закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Працював архітектором у Києві. З 1960 року – художник, з 1967 року – режисер Творчого об’єднання студії «Київнаукфільм».
Володимир Дахно – автор понад 20 мультфільмів і найбільш відомий створенням персонажів трьох запорізьких козаків Ока, Тура та Грая, головних героїв серіалу мультиплікаційних фільмів “Як козаки…” та мультфільму “Енеїда”.
Помер 29 липня 2006 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
8 березня 1940 року, народився Леонід Осика
Осика Леонід Михайлович – український режисер, сценарист. Один із представників хвилі «українського поетичного кіно». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1988). Народний артист України (1998).
Закінчив Одеське театрально-мистецьке училище, потім ВДІК. Директор кіностудії імені О. Довженка Василь Цвіркунов покликав його назад до Києва.
З іменами цих трьох режисерів пов’язане народження, становлення та кульмінація естетичної школи, відомої у світі як «українське поетичне кіно». Основними «стовпами», на яких тримається ця школа, стали три фільми, зняті цими режисерами: «Тіні забутих предків» Параджанова, «Джерельце для спраглих» Іллєнко та «Кам’яний хрест» Осики.
“Кам’яний хрест” (1968) – сувора, витримана в аскетичних чорно-білих тонах метафорична екранізація двох новел Василя Стефаника. Картину, яка стала світовою класикою, Леонід Осика зняв у 27-річному віці.
Помер 16 вересня 2001 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
9 березня 1774 року, народився Кіндратій Лохвицький
Лохвицький Кіндрат Андрійович – археолог, пам’яткознавець, музейний діяч.
З 1824 жив у Києві, започаткував систематичні археол. дослідження в історичній частині міста, атрибуцію, вивчення і збереження знайдених матеріалів.
Досліджував залишки Десятинної церкви (1824), Золотих воріт (1832), Ірининської церкви й невідомого храму, який вважав Іллінською церквою (1833), спостерігав за роботами з укріплення та консервації Золотих воріт.
Укомплектував першу збірку археологічних матеріалів про особливості будівництва і архітектури столиці Київської Русі, про розвиток ремесел і побут її мешканців. Передав ці матеріали київському Університету св. Володимира.
Став фундатором і першим завідувачем музею київських старожитностей при Київському університеті (1836—37; це була перша музейна установа в Києві).
Помер 11 вересня 1849 року у Києві.
На фото – перші обмірні креслення руїн Золотих воріт, виконані К. Лохвицьким (1832).
9 березня 1862 року, народився Микола Пимоненко
Пимоненко Микола Корнилович – український художник-живописець, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.
Микола Пимоненко отримав початкову (мабуть, і основну) художню освіту (1876—1882) у Київській школі для малювання Н.І. Мурашка. Викладав у Київській рисувальній школі М.І. Мурашка та Київському художньому училищі.
Теми для своїх побутових картин він бере з навколишнього життя. Цікавим є перелік назв його картин на щорічних академічних виставках: «Засватана» (1886), «У Чистий четвер», «У розлуці», «На канікулах», «Художник» (усі — 1887), «Святкове ворожіння» (1888), «Афанасій» (1889).
Картини художника охоче купуються колекціонерами, і навіть Лувр поспішає стати власником однієї з картин живописця — 1909 року він купує «Гопак» Н.К. Пимоненко.
Помер 13 березня 1912 року у Києві, похований на Лук’янівському цвинтарі.
1959 року в Києві ім’ям художника було названо вулицю.
9 березня 1884 року, народився Олексій Шовкуненко
Шовкуненко Олексій Олексійович – український маляр-аквареліст, майстер пейзажу і портрета, педагог.
Олексій Шовкуненко навчався в Одеському художньому училищі (1901-1908) у К.К. Костанді та в Петербурзькій Академії Мистецтв (1909-1917). Працював у техніці акварелі.
Шовкуненко — автор численних портретів письменників Юрія Яновського, Павла Тичини, Максима Рильського, Івана Ле, Леоніда Первомайського, акторів Марії Литвиненко-Вольгемут, Бели Руденко, Наталії Ужвій у ролі Раневської, архітекторів Євгена Катоніна, Володимира Заболотного, скульпторів Миколи Лисенка, Бориса Яковлева, академіка Олега Богомольця, генерала Сидора Ковпака тощо.
Педагог, з 1935 року – професор Київського художнього інституту.
Помер 14 березня 1974 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Імʼям художника у Києві 1984 року названо вулицю.
9 березня 1889 року, народився Олександр Вертинський
Олександр Миколайович Вертинський — естрадний артист, кіноактор, композитор, поет та співак.
Навчався у Першій Київській гімназії, але через два роки був виключений за неуспішність та погану поведінку та переведений до Четвертої Київської гімназії. Тут він захопився театром. 1913 року переїхав до Москви.
Виступав на естраді, створив сценічний образ П’єро.
Вів спосіб життя богеми, зловживав кокаїном.
Під час Першої світової війни стає медбратом у санітарному ешелоні. Після Жовтневої революції емігрував із Росії через Константинополь.
З 1923 по 1927 рік він жив у Польщі та їздив із гастролями по всій Європі. З Польщі Вертинський переїхав до Франції, а потім до США.
Олександр Вертинський багато разів просив дозволу повернутися до СРСР, 1943 року дозвіл було отримано.
Артист помер 21 травня 1957 року. Похований у Москві.
У Києві на фасаді будинку на вулиці Володимирська, 43, де народився О.М. Вертинський було встановлено меморіальну дошку.
9 березня 1934 року, засновано видавництво “Веселка”
Національне видавництво дитячої літератури «Веселка» — українське видавництво літератури для дітей.
Видавництво було засноване в Харкові як Дитвидав ЦК ЛКСМУ (Видавництво дитячої літератури ЦК ЛКСМУ). З 1938 р. працювало в Києві. Під час Другої світової війни з 22 червня 1941 припинило свою діяльність. Відновило роботу 1956 на базі редакції літератури для дітей видавництва «Молодь» під назвою Дитвидав УРСР (Державне видавництво дитячої літератури УРСР). У 1964 отримало свою сучасну назву “Веселка”.
За роки своєї діяльності «Веселка» випустила у світ понад 10 тисяч назв видань загальним тиражем 1 мільярд 131 мільйон примірників. Це фольклор та художня література — українська і народів світу, науково-художні, пізнавальні та довідкові видання.
Знадиться по вул. Юрія Іллєнка, 63.
10 березня 1842 року, народився Микола Лисенко
Лисенко Микола Віталійович — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору та громадський діяч. Класик української музики.
Його принциповою позицією була підтримка всього українського попри те, що в часи Російської імперії діяла заборона на вживання та використання української мови.
Композитор першим відкрив в Києві заклад вищої музичної освіти, в якому навчали за програмою консерваторії – Музично-драматичну школу.
Оперна творчість композитора знаменує собою появу українського національного музичного театру. М. Лисенко – автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці».
Помер 22 жовтня 1912 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.
10 березня 1918 року, народився Авраам Мілецький
Мілецький Авраам Мойсейович – український архітектор, член спілки архітекторів СРСР, почесний член Академії архітектури України. Один з найважливіших архітекторів Києва другої половини XX століття. Пропонент нео-модернізму.
У 1941 році здобув вищу освіту у Київському інженерно-будівельному інституті, навчався у Йосипа Каракіса, керівником диплому у Мілецького був Володимир Заболотний.
Серед багатьох робіт у Києві:
– Парк Вічної Слави воїнам Великої Вітчизняної війни з обеліском Невідомому солдату (1957);
– «Готель Україна» у співавторстві;
– Центральний автовокзал у Києві (1957—1961) у співавторстві;
– Палац піонерів і школярів (1959—1963) у співавторстві. За проєкт отримав державну премію СРСР у 1967 році;
– Готель «Салют» на площі Слави (1984) у співавторстві;
– Пам’ятник поету Павлу Тичині;
– Пейзажна алея.
Через антисемітську кампанію і блокування реалізації проєктів емігрував у 1991 році в Ізраїль і помер у Ашкелоні 16 червня 2004 року.
10 березня 1936 року, було відкрито Український наково-дослідний інститут клінічної медицини, нині — Національний науковий центр «Інститут кардіології імені академіка М.Д.Стражеска» НАМН України
Його очолив ініціатор створення цієї установи академік Н.Д.Стражеско, ім’я якого носить сучасний Інститут кардіології АМН України.
Відкриття інституту було логічним продовженням та важливим етапом розвитку української, зокрема київської, терапевтичної школи.
У 1952 році інституту було присвоєно ім’я його засновника, а 1978 року на новій території інституту відкрито пам’ятник академіку М.Д.Стражеско.
10 березня 2011 року, встановили памʼятник страховим агентам
Бронзова скульптурна композиція у вигляді пари стертих та витоптаних черевиків, які, за словами скульпторів, страховий агент підірвав у гонитві за інтересами встановлена по вулиці Білоруська, 3, біля метро Лук’янівська.
Автори композиції – члени Національної спілки художників України Андрій та Петро Озюменко. За задумом скульпторів, черевики, які в довжину становлять 80 сантиметрів, що відповідає приблизно 92 розміру взуття, зроблені так, що їх можна приміряти. Вага бронзових черевиків – 180 кг.
«Ця композиція може бути присвячена не лише страховому агенту, а й усім тим людям, яким довелося стоптати свої черевики до дірок, оббиваючи пороги бюрократів, просуваючи та втілюючи в життя свої ідеї, проекти та бізнес, а ця тема в Україні з роками не втрачає своєї актуальності», – зазначили скульптори.
Фото – Шукач.
11 березня 1900 року, народився Іван Козловський
Козловський Іван Семенович – український співак, народний артист СРСР (1940), Народний артист України (1993), лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1990).
У сім із половиною років син селянина співав у хорі Свято-Михайлівського монастиря у Києві, а з 15-ти брав участь у виставах Товариства українських акторів. Закінчив київський Музично-драматичний інститут.
Дебютував на професійній сцені у театрі Садовського у партії Андрія в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».
1926 року Івана Козловського запросили до Великого театру у Москві.
Серед найкращих робіт Козловського фахівці виділяють партії Юродивого («Борис Годунов»), Герцога («Ріголетто»), Лоенгріна («Лоенгрін»), Дубровського («Дубровський»), індійського гостя («Садко»), Ленського («Євгеній Онєгін»).
До Києва приїжджав на гастролі.
Помер 24 грудня 1993 року в Москві
У Києві ім’ям співака названо провулок Івана Козловського (Печерський район).
12 березня 1911 року, зник 13-річний Андрій Ющинський, жертва у справі Бейліса
“Справа Бейліса” – судовий процес, який відбувався у Києві з вересня по жовтень 1913 року проти київського міщанина єврейського походження Менахема Менделя Бейліса, звинуваченого в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського. Спроба звинувачення в особі Бейліса всього юдаїзму була сфабрикована царською юстицією з метою гальмування у країні демократичних реформ і мобілізації реакційно-консервативних кіл – на кшталт справи Дрейфуса у Франції. Сфабриковані звинувачення мобілізували на їх відсіч широкі кола української та російської демократичної громадськості.
Процес проходив з 23 вересня (5 жовтня) по 28 жовтня (11 листопада) 1913 року і супроводжувався, з одного боку, активною антисемітською кампанією, а з іншого — громадськими протестами всеросійського та світового. Було проведено 34 засідання суду, внаслідок яких Бейліс було виправдано.
13 березня 1961 року, сталася Куренівська трагедія
Одна із наймасштабніших техногенних катастроф України. Гігантська хвиля відходів цегельного виробництва, які зливали у Бабин Яр, прорвала дамбу і за лічені хвилини затопила столичну Куренівку. Лише за офіційною інформацією – поховала заживо 145 людей. Зараз деякі українські історики стверджують, що загиблих було значно більше.
Вал, висотою у чотири метри та двадцять завширшки, руйнував все на своєму шляху: знищував будинки, перевертав автобуси, затоплював підприємства й лікарні, вбивав людей. 30 гектарів площі Куренівки виявилися затопленими рідкою грязюкою.
Грязьовий вал повністю знищив 68 житлових і 13 адміністративних будівель, а також поруйнував близько 300 квартир та будинків. За лічені хвилини без даху над головою опинилися майже 1300 киян.
Радянська влада піддавала суворій цензурі будь-які згадки про катастрофу.
14 березня 1998 року, відбулося урочисте відкриття відновленої Центральної синагоги Києва
Синагога Бродського — центральна синагога Києва. Знаходиться за адресою – вулиця Шота Руставелі, 13.
У 1890-х роках у власника декількох цукрових заводів і мецената Лазаря Бродського назріла ідея будівлі своєї власної хоральної синагоги. Її відкрили 24 серпня 1898 року, до п’ятдесятиріччя з дня народження Бродського.
Зведена була синагога за проектом інженера Георгія Шлейфера.
У 1926 році синагогу закрили, будинок став клубом. У 1955 році приміщення надали Київському академічному театру ляльок. Після цього з фасаду приміщення були зняті усі релігіозні орнаменти, які б нагадували жителям міста, що це синагога.
У 1997 році після клопотань Всеукраїнського єврейського конгресу і його керівника Вадима Рабіновича — ляльковий театр переселили.
14 березня 1998 при участі численних гостей відбулося урочисте відкриття відновленої Центральної синагоги Києва. У 2008 році єврейська громада святкувала 110 років синагоги.
15 березня 1919 року, радянська влада націоналізувала театри Києва
У цей день “Всеукраїнська рада мистецтв” прийняла рішення про націоналізацію театрів Києва. У постанові, зокрема, було сказано: «З 15 березня 1919 року всі театри міста Києва оголошуються націоналізованими. Все майно, яке належить як цим театрам, так і всяке майно приватних осіб, а саме: театральна костюмерна, театральні бібліотеки, бутафорія, реквізит, театральна перукарня, театральні майстерні тощо, переходять у державну власність. Усі артисти, які перебувають у момент націоналізації на службі у київських театрах, вважаються на службі Української Радянської Республіки лише до закінчення цього сезону, тобто. до 1 травня 1919 року…».
На фото – Київський міський оперний театр, 1911 рік.
16 березня 1932 року, народилася Альбіна Дерюгіна
Дерюгіна Альбіна Миколаївна – українська тренерка з художньої гімнастики.
Закінчила Дніпропетровський технікум фізичної культури та Київський інститут фізичної культури.
Вже до початку 1970-х років вона змусила з повагою ставитись до Київської школи художньої гімнастики. Спочатку у складі збірної СРСР з’явилися її учениці, що представляють групові вправи, потім суттєвих результатів досягли одиночниці і перша серед них — Ірина Дерюгіна, дочка Альбіни Миколаївни.
До 1992 року – старший тренер збірної СРСР у цьому виді спорту. Після 1992 року – старший тренер збірної України, член виконкому Національного Олімпійського комітету України. З 1986 – президент Федерації художньої гімнастики.
У Києві Альбіною Дерюгіною було організовано школу художньої гімнастики, яка набула світової популярності.
Померла 28 березня 2023 року. Похована на Байковому кладовищі.
17 березня 1937 року, народився Сергій Данченко
Данченко Сергій Володимирович – український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України (1997—2001), народний артист УРСР (1977), професор. Здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном.
1965 року Сергій Данченко закінчив Київський театральний інститут, з 1979 року — його викладач.У 1978-2001 pp. очолював Київський (нині Національний) український драматичний театр ім. І. Франка.
Поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу: «Украдене щастя» Івана Франка (1979), «Дядя Ваня» Антона Чехова (1980), «Візит старої дами» Фрідріха Дюрренмата (1983), «Енеїда» Івана Котляревського (1986), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» Вільяма Шекспіра (1996—1997), «За двома зайцями» Михайла Старицького (2000), та інші.
Помер 20 серпня 2001 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Малій сцені театру ім. І. Франку присвоєно ім’я видатного режисера.
17 березня 1972 року, засновано Музей книги та друкарства України
Головні приміщення закладу розташовані в будинку друкарні Києво-Печерської Лаври, заснованої 1615 року.
Відкриття експозиції відбулось 23 квітня 1975 року. У травні 2000 р. завершили ремонтно-реставраційні роботи вперше після 1975 року. Загальна експозиційна площа музею тепер — 930 м². А двох виставкових сягає 300 м².
В колекції Музею зібрані скарби книжкової культури українського народу. Фондова колекція нараховує понад 50000 одиниць збереження основного фонду та близько 10000 одиниць науково-допоміжного фонду.
18 березня 2008 року, відбувся урочистий пуск оновленого реактора Інституту ядерних досліджень
Київський ядерний реактор був запущений 12 лютого 1960 року. ВВР-М – реактор басейнового типу потужністю 10 МВт з максимальним потоком нейтронів в активній зоні до 1,2 ⋅1014 н/см2 с. Конструктивно реактор має 27 вертикальних та 10 горизонтальних технологічних каналів для проведення наукових та прикладних досліджень.
У 1990-х роках дослідницький реактор не працював цілих п’ять років, адже вимоги до безпеки після Чорнобиля посилили. Коли за допомогою американців вчені-ядерники встановили сучасні системи охорони (вона називається системою фізичного захисту) та пожежогасіння, влада дозволила експлуатувати установку.
Принципове рішення про подальшу долю реактора, що знаходиться в Києві, уряд ухвалив у 2005 році: продовжити експлуатацію.
2008 року, після модернізації відбувся пуск оновленого реактора Інституту ядерних досліджень. Його модернізація коштувала більш ніж 11 мільйонів гривень.
19 березня 1911 року, народилася Ольга Альошина
Альошина Ольга Павлівна – українська архітекторка, донька архітектора Павла Федотовича Альошина.
У 1929–1934 роках навчалася в Київському інженерно-будівельному інституті.
Архітектурна творчість у Києві:
– побудова та реконструкція будівлі Інституту фізики (1936, співавтор);
– проект житлового будинку Наркомзему на вулиці Франка (1936, співавтор);
– житловий будинок на 70 квартир заводу №300, площа Урицького (Соломʼянська) (1946, спільно з архітектором П.А. Геккера);
– ремісниче училище заводу №300 (1947, автор);
– клуб-їдальня заводу № 300 на вулиці Судоверфній (1949, автор проекту, будівництво спільно з архітектором П.А. Геккера, 1950);
– комплекс Академмістечка з житловим масивом в Жовтневому районі (проект 1960-1962; побудовано в 1963; співавтор з архітектором К.Ф. Єжов).
Померла 11 лютого 1984 року. Похована в Києві на Лук’янівському кладовищі.
19 березня 1918 року, відбулося урочисте перепоховання Героїв Крут на Аскольдовій могилі
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року на залізничній станції Крути, що на Чернігівщині, між військами більшовицької Росії та добровольцями-студентами. Бій тривав до вечора, близько тридцяти юнаків потрапили у полон і були розстріляні.
Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну.
У березні 1918 року, після підписання Берестейського миру, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій Могилі в Києві.
19 березня о 14:00 колона візників із 26 трунами вирушила з вокзалу в бік Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада. Там відбувся траурний мітинг, на якому виступали Михайло Грушевський, Аркадій Степаненко та інші політики, відбулася громадська жалоба.
19 березня 1930 року, народилася Ліна Костенко
Ліна Василівна Костенко — українська поетеса-шістдесятниця, письменниця (історичний роман, твори для дітей), дисидентка. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), Ордену Почесного легіону (2022).
1967 року разом з Павлом Тичиною та Іваном Драчем номінована на Нобелівську премію з літератури.
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок 2011 року[7].
Найвідоміші твори — «Берестечко» і «Маруся Чурай».
Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського й Чернівецького університетів.
19 березня 2012 року, у Театрі Франка розпочала свою діяльність Камерна сцена, імені Сергія Данченка
Сергій Володимирович Данченко очолював театр у 1978-2001 роках. У цей час в акторському складі працюють Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Лариса Кадирова, Лесь Задніпровський, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко Василь Мазур, Людмила Смородіна, Станіслав Станкевич, Лесь Сердюк, Михайло Крамар, Ніна Гіляровська та багато інших.
20 березня 1809 року, народився Микола Гоголь
Гоголь Микола Васильович – російський письменник українського походження з відомого українського роду Гоголів-Яновських. Вважається класиком російської літератури, найвизначнішим з представників її «української школи». Окрім внеску в російську літературу, Гоголь також справив вплив і на українську літературу й українську культуру загалом, а також займався збиранням українського фольклору.
Письменник неодноразово бував у Києві.
Київська тематика присутня у його повістях «Страшна помста» (видана у збірці «Вечори на хуторі біля Диканьки», 1831), «Тарас Бульба» та «Вій» (обидві — видано у збірці «Миргород», 1835).
Документальні відомості про приїзди Гоголя до Києва розпочинаються лише з 1835 року. Проте зовсім не виключено, що й перед тим, як почати працювати над «київськими творами», письменник (або, можливо, ще тільки майбутній письменник) робив не такі вже й далекі поїздки до берега Дніпра — щоб поклонитися святиням Києво-Печерської лаври або поринути в комерційно-розважальний розгул Контракту. Поділ якось по-особливому виразно увійшов до гоголівської прози.
Помер 21 лютого 1852 року у Москві.
1902 року в Києві ім’ям письменника було названо вулицю.
13 серпня 1982 року у Києві було відкрито пам’ятник Миколі Васильовичу Гоголю. Скульптор О.П., Скобліков ; архітектори К.А. Сидоров та І.М. Іванов.
20 березня 1959 року, у Києві народився Анатолій Дяченко
Про Анатолія Миколайовича Дяченко, українського актора, шоумена і ведучого, знають не тільки в Києві, де він народився, а й далеко за межами рідного міста і своєї країни.
Дяченко закінчив Київський театральний інститут. Був одним із провідних гумористичного клубу «Золотий гусак» та ведучим програми «3х4, найкумедніше домашнє відео» на телеканалі «Інтер». Знявся у багатьох українських художніх і телевізійних фільмах, серед яких «Нероби», «Жіноча інтуїція», «На полі крові» та ін.
Трагічно загинув в автокатастрофі 13 липня 2005 року близько сьомої години вечора на дорозі через дамбу Вишгородської ГЕС, що під Києвом. За однією з версій, причиною аварії став серцевий напад, що трапився з актором під час керування автомобілем.
Поховано Анатолія Дяченка 15 липня 2005 року на Байковому цвинтарі Києва.
20 березня 2019 року, була відкрита 13-та мініскульптурка проекту «Шукай» – Київський комп’ютер
13-та мініскульптурка проекту «Шукай» присвячена першому київському комп’ютеру.
Як відомо, перший у континентальній Європі комп’ютер, МЕОМ (Мала електронна обчислювальна машина), був створений у Києві в Інституті електротехніки АН України під керівництвом академіка Сергія Олексійовича Лебедєва.
Шукати треба бронзову мініскульптурку київського компʼютеру за адресою: вулиця Ярославів Вал, 23.
Автор проекту “Шукай” – Юлія Бевзенко.
Скульптор – Дарія Вовк.
21 березня 1909 року, засновано Київський зоопарк
Цього дня зоопарк отримав територію для розміщення у ботанічному саду Університету Святого Володимира (нині Ботанічного саду ім. академіка О. В. Фоміна) та дозвіл збирати гроші на утримання звірів.
Зоопарк було створено з ініціативи професорів Університету Святого Володимира та Політехнічного інституту, викладачів гімназій, лікарів, громадських діячів та взагалі любителів живої природи, які були членами Київського товариства любителів природи.
На кінець 1909 року колекція налічувала 115 видів хребетних загальною кількістю 398 примірників.
У квітні 1914 року відчинилися двері нового зоопарку на Брест-Литовському шосе, (нинішня адреса: проспект Берестейський, 32).
На фото – Зоологічний сад Товариства любителів природи, 1910 рік.
22 березня 1914 року, народилася Марія Капніст
Капніст Марія Ростиславівна – українська актриса театру і кіно, заслужена артистка УРСР, шляхтянка, донька графа; праонука українського поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Капніста. Жертва сталінського терору і в’язень ГУЛАГу.
Зіграла у понад 120 художніх фільмах — грала графинь, літніх дам, монахинь, відьом, циганок, чарівниць.
На будинку № 27/5 по вулиці Василя Липківського до століття від дня народження Марії Капніст, встановлена меморіальна дошка, присвячена акторці.
22 березня 2013 року, в Києві пройшов рекордний снігопад
Снігопад розпочався в ніч з 22 на 23. Протягом доби випала місячна норма опадів — близько півметра снігу. Негода паралізувала рух транспорту в столиці, затримувалися авіарейси та потяги.
Міська влада оголосила надзвичайний стан. Обмежили вʼїзд фур та вантажівок у столицю, через що почалися перебої з продуктами. Комунальники разом із рятувальниками та військовими кілька днів розчищали вулиці та витягали БТРами застряглі автобуси, тролейбуси й авто. Кияни пробиралися крізь замети, дехто катався на лижах і сноубордах.
23 березня 1963 року, народився Олексій Богданович
Богданович Олексій Володимирович – український актор театру і кіно. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996), Народний артист України (2006).
1984 року закінчив Київський театральний інститут ім. І.К. Карпенка-Карого (майстерня Л.А. Олійника). З цього року працює в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Володар чотирьох премій «Київська пектораль» у категорії «За краще виконання чоловічої ролі»:
за роль Чичикова — вистава «Брате Чичиков», реж. Олександр Дзекун (2000)
за роль Івана Карамазова — вистава «Брати Карамазови», реж. Юрій Одинокий (2004)
за роль Федора Протасова — вистава «Живий труп», реж. Роман Мархоліа (2014)
за роль Альфреда — вистава «Візит», реж. Давид Петросян (2023)
Володар премії «Людина року»-2004.
24 березня 1889 року, народився Євген Катонін
Катонін Євген Іванович – радянський архітектор, дійсний член Академії архітектури УРСР (1948–1956), потім Академії будівництва і архітектури УРСР (1956–1963).
З 1948 року переїхав до Києва, викладав у Київському державному мистецькому інституті, був керівником навчально-мистецької майстерні архітектурного проектування.
Брав участь у створенні станції метро «Вокзальна» Київського метрополітену (у співавторстві з І. Г. Шемседіновим, В. І. Єжовим, В. К. Скугарєвим, художником О. В. Мизіним, 1960).
Багато працював художником-графіком.
Помер 27 лютого 1984 року у Києві.
25 березня 1961 року, народилася Олена Насирова
Насирова Олена Мухтарівна — головний редактор видавництва «ВАРТО».
Живе у Києві з 1969 року. За освітою філолог.
Викладала російську мову та літературу у київській ЗОШ №88.
Редакційно-видавничою діяльністю почала займатися з 2000 року. Працювала літературним редактором у видавництві “BHV”, потім головним редактором видавництва “Скай Хорс”.
З 2007 року Олена Насирова захопилася історією Києва та у 2008 році створила з партнерами видавництво «ВАРТО», яке спеціалізується на випуску книг та мультимедійної продукції про Київ та Україну.
26 березня 1944 року, була створена Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного
Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного – єдина бібліотека державного значення з будівництва та архітектури. Бібліотека створена як Наукова бібліотека при Президії Української філії Академії архітектури СРСР.
В бібліотеці є багато матеріалів з архітектури таких відомих архітекторів як: Володимир Заболотний, Йосип Каракіс, Анатолій Добровольський, Павло Альошин, Авраам Мілецький та інших. Бібліотека підпорядкована Міністерству розвитку громад, територій та інфраструктури України.
Розташування бібліотеки:
1944-1985 рр. – Митрополичий будинок Софійського заповідника (вул. Володимирська, 24);
1985-2014 рр. – Гостинний двір (Контрактова площа, 4);
c 2014 – Проспект Перемоги, 50 (Станція метро «Шулявська»).
27 березня 2017 року, були відкриті меморіальні дошки народним артистам України Маргариті Кринициній і Бориславу Брондукову
Меморіальні дошки встановлено на будинку, в якому мешкали знамениті українські актори, за адресою: м. Київ, бульвар Амвросія Бучми, 8 (масив “Березняки”).
Брондуков проживав у цьому будинку з 1970 по 1985 рік, а Криницина – з 1970 по 2005 рік. Багато місцевих жителів досі пам’ятають акторів і горді, що вони жили в цьому будинку. Таблички виготовили за допомогою меценатів.
27 березня 1993 року, відбулась перша церемонія нагородження лауреатів премії «Київська пектораль»
Київська пектораль – премія України в галузі театрального мистецтва, заснована 1992 року Спілкою театральних діячів України та Головним управлінням культури міста Києва. Безпосередніми засновниками «Київської Пекторалі» були Микола Губенков, Микола Рушковський, Михайло Чембержі, за участю Тімура Ібраімова.
За традицією церемонія нагородження приурочена до святкування Міжнародного дня театру. Лауреат нагороджується золотою статуеткою, почесною грамотою та грошовою премією.
Урочиста церемонія нагородження до 2014 року відбувалася в приміщенні Національного драматичного театру імені Івана Франка. Остання церемонія відбулася 9 вересня 2021 у Сквері біля пам’ятника Лесю Курбасу.
Через повномасштабне російське вторгнення в Україну 2022 року премія більше не проводилась.
28 березня 1925 року, народився Дмитро Гнатюк
Гнатюк Дмитро Михайлович – видатний український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Заслужений артист УРСР (1958). Народний артист України (1999). Почесний громадянин Києва (1997), Герой України (2005). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Перший виконавець хітів 1960-х — пісень «Два кольори», «Пісня про рушник» та «Києве мій».
Закінчив Київське музичне училище, у 1951 — Київську державну консерваторію. З 1951 року — соліст Київського театру опери і балету ім. Т. Шевченка. У 1979—1980 роках — директор, в 1980—1988 — режисер, в 1988 -2011 — художній керівник і головний режисер (понад 20 постановок), з 2011 — режисер театру.
Викладав у столичній консерваторії (Національній музичній академії імені Петра Чайковського).
За час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок.
Помер 29 квітня 2016 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
28 березня 1932 року, був знесений Ірининський стовп
Щоб увіковічнити пам’ять про Ірининський храм заснований в 1030-х роках та руйнований 1240 року під час монголо-татарської навали, у 1853 році було вирішено зберегти один стовп храму. Його було оздоблено давньоруською цеглою та увінчано невеликим куполом із хрестом. Відтоді за цією пам’яткою закріпилася назва стовпа Св. Ірини або Ірининського пам’ятника.
Стовп розташовувався майже посеред Володимирської вулиці, біля сучасної будівлі СБУ.
На жаль, ця унікальна пам’ятка все не пережила 1930-ті роки. 1932 року керівництво «Київоблкомунбуду» видало розпорядження про знищення пам’ятки під приводом, що стовп «перешкоджає руху автотранспорту».
Увечері 28 березня 1932 року пам’ятник було зруйновано. Точність часу руйнування збереглася завдяки щоденниковому запису Федора Ернста: «Ввечері 11-12 год. бачив, як кінчають руйнувати Оринин пам’ятник».
29 березня 1902 року, народився Михайло Гречина
Гречина Михайло Гнатович – український радянський архітектор, автор наукових праць з питань архітектури й будівництва. Член Спілки радянських архітекторів УРСР з 1935 року.
1930 року Михайло Гречина закінчив архітектурний факультет Київського художнього інституту.
Проекти у Києві:
– Житловий будинок, кін. 1930-х рр., Костьольна вул., 10;
– Стадіон “Динамо” (1937; реконструкція 1956-1958, 1978-1979);
– Центральний стадіон (будівництво та реконструкція 1937-1941, 1966-1967, 1978-1980);
– Палац спорту (1958-1980);
– Північно-Броварський житловий масив (1963);
– Будинок Торгово-промислової палати (1964);
– Готель «Русь» (1965—1979);
– Тенісні корти та відкритий плавальний басейн Центрального стадіону (1957), та ін.
Помер 21 червня 1979 року у Києві.
30 березня 1912 року, народився Олексій Мішурін
Мішурін Олексій Олександрович – український кінорежисер, кінооператор.
Навчався у художньо-індустріальній профшколі у Києві. 1936 року закінчив операторський факультет Київського кіноінституту. У 1936-1982 роках працював на Київській студії художніх фільмів. У більшості фільмів Олексія Мішуріна можна побачити Київ.
Режисер фільмів: «Пісні над Дніпром» (1956), «Врятуйте наші душі» (1960), «Королева бензоколонки» (1962), «Зірка балету» (1964), «Абітурієнтка» (1973), «Переходимо до кохання» (1975) “Дипломати мимоволі” (1977).
Оператор фільмів: «Макар Нечай» (1940), «Чудова скрипка» (короткометражний) (1942), «Маяк» (1942), «Бойова кінозбірка №9» (1942), «Чарівний кристал» (1945), «У далекому плаванні» (1942) «Максимка» (1952), та ін.
Сценарист фільму “Пісні над Дніпром” (1956).
Помер 17 жовтня 1982 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
30 березня 1948 року, заснований Київський національний лінгвістичний університет
Київський національний лінгвістичний університет є правонаступником Київського державного педагогічного інституту іноземних мов, заснованого наказом Міністерства освіти УРСР № 524/69.
У 1948/1949 навчальному році на перший курс трьох факультетів (англійської, французької та іспанської мов) Київського державного педагогічного інституту іноземних мов було зараховано 238 студентів, з якими працювало 19 штатних викладачів та 11 сумісників.
За роки незалежності України КНЛУ доклав значних зусиль щодо практичної реалізації важливого державного завдання — підготовки висококваліфікованих фахівців з іноземних мов (викладачів та перекладачів) для забезпечення потреб не тільки України, але і багатьох країн світу.
30 березня 1963 року, народився Олексій Михайличенко
Михайличенко Олексій Олександрович – український футболіст. Після завершення ігрової кар’єри — український тренер і футбольний функціонер. Заслужений майстер спорту СРСР (1988), Заслужений тренер України.
Вихованець київської СДЮШОР «Динамо».
Виступав за команди “Динамо” Київ (1981-1990), “Сампдорія” Генуя, Італія (1990-1991), “Глазго Рейнджерс” Глазго, Шотландія (1991-1996). За збірну СРСР/СНД зіграв 41 матч, забив 9 голів. За Олімпійську збірну СРСР зіграв 14 матчів, забив 7 голів.
Олімпійський чемпіон 1988 року у складі збірної СРСР та срібний призер чемпіонату Європи 1988 року (єдиний гравець, який виступив у складі збірної СРСР на цих двох турнірах). У 1992 році став першим у світі футболістом, якому вдавалося вигравати чемпіонати трьох різних країн поспіль.
Потім він став тренером, почавши з посади помічника тренера київського «Динамо» у штабі Валерія Лобановського.
31 березня 1922 року, було засновано мистецьке об’єднання «Березіль»
«Березіль» — український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році у Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І. Франка під керівництвом Гната Юри (нині це будівля Харківського Українського академічного Драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка). Нині назву «Березіль» має мала сцена Харківського Українського академічного Драматичного Театру імені Т. Г. Шевченка.
Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня.
Першу виставу «Березоля» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у тодішній столиці Харкові. Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період — філософським.
31 березня 2011 року, на Дарницькому залізнично-автомобільному мості відкрито автомобільний рух з правого берега на лівий
Дарницький залізнично-автомобільний міст, також відомий як міст Кірпи — комбінований залізнично-автомобільний міст через р. Дніпро в Києві, який було споруджено у 2004—2011 роках.
Дарницький залізнично-автомобільний міст або міст Кірпи. Історія
Історія, сучасність та майбутнє Києва на нашому телеграм каналі – КВІДО
