Історії Київської моди

Київська мода в радянський період.

Київський будинок моделей

Перший в Україні Будинок моделей одягу відкрився в Києві в 1944 році. Уявіть, звільнений Київ лежить в руїнах. Красивого одягу немає як такого. Взагалі, ніякого немає – кияни ходять у військовій формі і довоєнному одязі. Міністерство легкої промисловості УРСР приймає рішення: людей потрібно одягнути, – розповідає “КП” в Україні “засновник Фонду історії моди України 2-ї половини ХХ століття ім. Герца Мепена Тетяна Бобченко-Небіерідзе.

Ми п’ємо каву в одному зі столичних кафе на Подолі. Навколо маса дівчат модельної зовнішності з горезвісними “90-60-90”. Але 72 роки тому, коли на вулиці Горького відкрився Будинок моделей, підібрати відповідні кадри було дуже складно – дівчата були нижче і повніше.

Приносили свої машинки і праски

Перший час Київський будинок моделей одягу існував більш ніж скромно – займали пару кімнат. Там зібралися ентузіасти – кравці працювали на власних швейних машинках і зі своїми прасками. Але з часом тут зібралися кращі конструктори і модельєри, була створена єдина на всю Україну, Росію і Білорусь текстильна лабораторія з найсучаснішим обладнанням. Головним завданням, яке поставив уряд, була розробка всього асортименту моделей одягу для швейних фабрик України і Молдови.

А попутно – і пропаганда радянської моди. Вже в 1950-х роках підприємство брало участь у міжнародних виставках і ярмарках.

– Головним художнім керівником в той час був Лазовский – блискучий модельєр і конструктор, який здобув освіту в Парижі. Головним конструктором став Гінзбург, – розповідає Тетяна Бобченко-Небіерідзе.

Вся країна ходила в “трьох фасонах”

У 1950-х роках Будинок моделей перебрався в велике приміщення на вулицю Леніна (зараз – Богдана Хмельницького).

Зараз в цьому приміщенні офіс “Нафтогазу”. Ми тоді займали весь перший поверх будівлі – з затишним демонстраційним і виставковим залами, з розкішними дзеркалами в рамах з різьбленням і меблями, обтягнутою оксамитом. У демонстраційному залі ще була невелика сцена, а за нею – робоче місце для манекенниць. Дівчата там гримировались, обідали, переодягалися, проводили примірки, – розповідає Тетяна Бобченко-Небіерідзе.

В цьому ж будинку знаходилося і кілька пошивочних цехів.

В нас вони називалися “перший” і “другий” цехи. У першому шили пальта і костюми – верхній одяг. У другому – сукні та костюми з легких тканин: шовку, крепдешину, бавовняних тканин і т.д. Коли я прийшла в Будинок моделей, це був великий колектив професіоналів: 20 художників-модельєрів і 50 конструкторів найвищого класу, – розповідає мистецтвознавець. – Будинок моделей мав свою міні-фабрику – “дослідне виробництво”, яке тиражувало одяг з наших колекцій. Наряди продавали в магазині “Новинка” на площі Толстого.

Пізніше, 1980-х роках, для Будинку моделей побудували семиповерхову будівлю на вул. Шота Руставелі, 16. Його зводили півтора року, і обійшлася будівля у два з половиною мільйони радянських рублів. На той момент на підприємстві працювали близько 500 осіб, і щоб прискорити процес, кожен відпрацював на будівництві 30 годин. Там були виставкові зали, подіуми, цехи, шилися так звані промислові колекції (1200 одиниць на рік) і виставкові колекції (300 одиниць).

За кожним великим Будинком моделей України були закріплені різні регіони республіки зі своїми швейними фабриками. Для них створювали спеціальні колекції, які ми називали “промисловими”. Фабрики не завжди могли точно відтворити наші моделі через низький технологічний рівень, застарілого обладнання і величезного плану, який потрібно було виконувати. І весь СРСР ходив в “трьох фасонах пальто і трьох фасонах спідниць”. А в будинку моделей створювали прекрасні колекції. Тому розмови про те, що в СРСР моди не було, не вірні, – впевнена Тетяна Бобченко-Небіерідзе.

Серед клієнтів – дружина Щербицького

У Київському будинку моделей одягалися і перші леді республіки. Модні покази відвідували дружини перших секретарів ЦК КПУ Іраїда Шелест, Рада Щербицька, співачка Євгенія Мірошниченко, заступник голови Радміну УРСР Марія Орлик, заступник голови Київради Галина Менжерес, бувала і Раїса Горбачова.

– Наші модельєри отримували з Всесоюзного будинку моделей буклети, в яких вказувалися основні тенденції на рік: стиль, основні силуети, конструкції. І оскільки у нас були керівники зі зв’язками, то ми отримували журнали мод з-за кордону, – розповідає Тетяна Бобченко.

Щорічно в Москві проходила естетична нарада з питань моди, де збиралися представники всіх провідних Будинків моделей країни. Кілька днів слухали лекції, переглядали колекції і показували свої. Знайомилися з перекладами з різних зарубіжних журналів і отримували брошури-керівництва до основних тенденцій на майбутній рік.

У Києві в Будинку моделей бували Еміліо Пуччі і П’єр Карден. Кутюр’є високо оцінив українські колекції і навіть запропонував провести спільні покази в Європі. Але справа до цього так і не дійшла.

Запрошували до Києва і Славу Зайцева, який після скандалу з колекцією “Червоний вихід” потрапив в опалу, і він навіть погодився на переїзд до Києва, але влада в Москві одумалася і не відпустила модельєра.

Манекенниці часом шукали на вулицях

У манекенниць був дуже напружений графік роботи. Дефіле проводили по середах, четвергах і п’ятницях. У залі на 200 людей на вулиці Богдана Хмельницького, а пізніше – і на 400 осіб на Шота Руставелі вільних місць не було, – розповідає Тетяна Бобченко-Небіерідзе.

Ціна квитка – два рублі. Для прикладу: квиток в ложу Київського оперного театру коштував 2,50. Після перегляду глядачі могли перейти в виставковий зал, де на манекенах висіли наряди, тут же продавалися замальовки з викрійками.

У штаті Київського будинку моделей працювали всього десять манекенниць.

– Ми давали оголошення в “Вечірній Київ” про набір в Будинок моделей. На відбір приходили кілька сотень дівчат, траплялося, не підходив ніхто. Деяких знаходили на вулицях – буквально висмикували з натовпу. Середній зріст дівчини в ті роки був до 165 см, а потрібно – 175, а краще – вище, – згадує Тетяна Бобченко-Небіерідзе. – Природно, що крім зросту манекенниця повинна була бути привабливою, стрункою, худорлявої, вміти триматися на сцені. Наші манекенниці були кілька об’ємніше, ніж закордонні. У показах брали участь моделі від 38-го до 56-го розміру і самого різного віку. Коли до нас приїжджали з колекцією зарубіжні дизайнери, вони не завжди могли демонструвати їх одяг. Моду в ті роки намагалися наблизити до звичайних людей, які не завжди молоді і стрункі.

Крім того, біографія повинна була бути кришталево чистою до третього коліна. Інакше за кордон не випускали.

Заробляли манекенниці не багато – всього 90 рублів. Для прикладу: зарплата інженера була 120, а майстри на заводі – 350 рублів. Але ніхто не скаржився – життя дівчат була наповнена подорожами, зйомками і цікавими знайомствами.

Джерело – “КП” в Україні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest