Олександрівська лікарня та Михайлівська церква. Історія

З історії найстарішого медичного закладу та храмів Києва – Олександрівська клінічна лікарня.

Центральна міська клінічна лікарня м. Києва («Олександрівська лікарня») (ЦМКЛ м. Києва) — заклад охорони здоров’я, пам’ятка архітектури, історії та культури Києва. На території споруджена Свято-Михайлівська церква — новозбудована православна церква Української православної церкви Московського патріархату.

Олександрівська лікарня

У XIX столітті в Києві часто спалахували епідемії інфекційних хвороб, від яких вмирали тисячі городян. Ще в 1844 році обговорювалося питання будівництва міської лікарні не тільки для надання медичної допомоги, але й для навчання лікарів, але держава не виділяла на це коштів. Нарешті в 1870 році імператор Олександр ІІ затверджує Міську реформу, яка дозволяє владі Києва самостійно розпоряджатися коштами та майном. В січні 1873-го новий склад міської думи вирішує будувати лікарню. Почався збір коштів.

Київська влада пропонує назвати лікарню на честь цесаревича Олександра Олександровича — майбутнього імператора Російської імперії. Проте місце для медзакладу знайшли не відразу. Муніципальна комісія обрала ділянку у центрі, на території колишнього казенного Шовковичного саду, на схилі Кловського плато. Навколо були вільні землі, що давало можливість розширити лікарню в майбутньому. Єдина проблема, що обрана територія мала власника: раніше Міністерство державного майна подарувало ці землі Київському благодійному товариству. Тому місту довелося викупити 8 десятин землі за 17 тисяч рублів. Перед будівництвом ділянку освятили, а влітку 1874 року провели церемонію закладення майбутніх корпусів.

Будували її на кошти, зібрані городянами, а також на пожертвування київського купецтва. Автором проєкту лікарні став київський архітектор Володимир Ніколаєв, а хід робіт особисто контролював міський голова Павло Демидов. Першу чергу будівництва закінчили за рік. Лікарня мала два дерев’яні корпуси (бараки) на 65 ліжок та декілька господарських будівель — кухню, аптеку, приміщення для працівників, також звели морг.

5 грудня (23 листопада за ст.ст.) 1875 року, відбулося освячення та відкриття Олександрівської лікарні Києва. Спочатку працювало всього три лікарі та 15 сестер милосердя, але надавали стаціонарну, амбулаторну та швидку медичну допомогу. На утримання лікарні щорічно виділяли 15 217 рублів. Першим директором закладу став професор Юлій Мацон, він запроваджує в Києві статистичні таблиці смертності та народжуваності населення.

У 1877 році почалася російсько-турецька війна. Товариство піклування про хворих та поранених воїнів та меценати брати Микола і Федір Терещенко дають кошти на будівництво чотирьох бараків для шпиталя. Після війни міській владі доводиться викупати ці будівлі, щоб облаштувати в них терапевтичне відділення Олександрівської лікарні.

В 1883 році лікарня стає базою медичного факультету університету святого Володимира. В цьому ж році починають зводити цегляні корпуси, які збереглися до нашого часу. Новий міський голова Густав Ейсман розпоряджається зробити закладку будівлі в день коронування Олександра ІІІ. У першому цегляному корпусі на двох поверхах розмістять клініки пропедевтики внутрішніх і нервових хвороб. Другий будують в пам’ять про трагічну загибель Олександра ІІ — притулок для людей похилого віку на 40 місць. Проєкти обох споруд знову робив архітектор Володимир Ніколаєв. Будівництво поспішають закінчити до 1885 року, адже тоді до Києва мав приїхати Олександр ІІІ. Міська влада дуже хотіла показати новому імператору лікарню, що носить його ім’я.

Наступного року біля нового цегляного корпусу будують аудиторії, де видатні лікарі могли б читати лекції студентам. Цей проєкт розробив архітектор Андрій Краусс, до нашого часу будівля не збереглась.

У 1889 році будується дитячий корпус. Кошти, які княгиня Олена Демидова-Сан-Донато пожертвувала на нього ще у 1874-му, лежали в банку, завдяки відсоткам сума збільшилася майже вдвічі. Міська влада додала ще 57 тисяч рублів, а архітектор Адольф Геккер розробив проєкт трьохповерхового цегляного корпусу. Будівництво завершили в 1891 році, а одну з палат назвали на честь померлого сина княгині. Очолив дитячу лікарню професор Василь Чернов, він вважається засновником дитячої хірургії в Україні.

У 1892 році на базі лікарні відкрили перший в Києві пологовий будинок. Проєкт разом розробили Адольф Геккер та Іполіт Ніколаєв — син першого архітектора закладу. Знову будівництво присвячують Олександру ІІІ — на честь 24-річчя його одруження. Проте імператор так і не побачив новий корпус — його відкрили в 1895 році, через рік після смерті монарха. На той час лікарня мала 190 ліжок, не рахуючи 63 додаткових на випадок епідемії.

В 1898 році завідувач хірургічного відділення Микола Волкович вперше застосував косий розріз черевної стінки на операції з видалення апендициту, цей спосіб оперування назвали в честь лікаря.

У 1889 році в Олександрівській лікарні на базі прозекторського відділення з’являється перша лабораторія.

До 1900 року в лікарні з’являються ще два нових корпуси, розроблені за проєктом Іполіта Ніколаєва. Будівлі робили з високоякісної цегли, фасади прикрашали візерунками з кладки і не оштукатурювали їх.

На цей час в лікарні було 335 ліжок, проте лише 116 — безкоштовні. Розцінки були такі:

1 рубль/доба – ліжко в окремій кімнаті;
80 копійок/доба – ліжко в загальній для приїжджих;
30 копійок/доба – ліжко в загальній для киян.

40 безкоштовних ліжок призначалися бідним міщанам, але витрати повинна була відшкодовувати міщанська управа.

У 1909 році лікарі Олександрівської Василь Образцов та Микола Стражеско вперше у світі поставили прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця. У 1903—1918 роках при лікарні працював навчальний заклад, де готували повитух. У ці роки Київ знову переживає епідемії інфекційних захворювань, тому в лікарні роблять окреме інфекційне відділення для дітей та збільшують кількість ліжок у дорослому.

У 1912 році в лікарні вже 640 ліжок, через епідемію діяли і тимчасові відділення. 150 ліжок виділили для платних хворих. Окрема палата коштувала 2 карбованці за добу.

До 1914 року збудували жіночий терапевтичний корпус на 90 ліжок, нові господарські споруди. Попри стрімкий розвиток, для всіх хворих місць не вистачало, тому в роки Першої світової продовжують зводити нові корпуси. На місці старих дерев’яних бараків будують чотириповерховий чоловічий корпус та відкривають новий гінекологічний, обидва проєкти розробили Іполіт Ніколаєв та інженер Сергій Смірнов.

З приходом більшовиків лікарню націоналізують та перейменовують на 14-ту міську лікарню імені Жовтневої революції, а кияни починають називати її «Жовтневою» лікарнею. До 1935 року заклад отримує мізерне фінансування, тому нові корпуси не будуються. Потім ситуація з грошима покращується, і в 1937 році відкривають нову поліклініку. На початку 1941-го у лікарні було 13 спеціалізованих відділень, 88 лікарів та 1220 ліжок.

У роки Другої світової більше ста працівників лікарні пішли на війну, серед них професори Андронік Чайка, Іван Іщенко, Микола Дудко, які стають головними хірургами у військових шпиталях та на фронтах. Під час німецької окупації Києва Жовтневу тимчасово назвали Першою міською клінічною лікарнею і виселили на вулицю Бульварно-Кудрявську, 25/27, а корпуси зайняв німецький шпиталь. Професор Анатолій Зюков так описує лікарню в період окупації:

«Красива і затишна клініка мала тепер жалюгідний вигляд: через забиті фанерою вікна в палати проникала зимова холоднеча, коливаючи тьмяне полум’я коптілок; замерзлі крани давно вже перестали давати воду і переповнені нечистотами вбиральні видавали нестерпний сморід.На ліжках, скоцюбившись від холоду, підклавши під голову штани або куртку, стогнали в тифозному маренні укриті шинелями радянські військовополонені».

Німецьке командування відправляло в лікарні лише воду, та й то в недостатній кількості. Закладу допомагали жителі міста, які потайки приносили картоплю чи бідони з пшоняним супом для пацієнтів. Після звільнення Києва лікарня повернулась у свої корпуси.

До 1947 року лікарня відновлювалась після німецької окупації та війни. Тепер працювало 17 спеціалізованих відділень, також проходили практику студенти київського медінституту (нині Медичний університет імені академіка О. Богомольця).

У 1951 році в одноповерховому корпусі №10 відкривають урологічну клініку на 100 ліжок (до того було лише відділення). Скоро вона стає найбільшим та найкраще оснащеним урологічним закладом в Україні. Там починають досліджувати проблеми дитячої урології та відкривають перше дитяче урологічне відділення. У лютому 1966 році в закладі відкривається перше в Україні та друге в Радянському союзі відділення анестезіології та реанімації, а згодом рентгенорадіологічне.

У 1970-х в лікарні починають грандіозну реконструкцію, яка триває майже 20 років. Перебудовують старі та зводять нові корпуси: неврологічний, терапевтичний, кардіологічний, інфекційний, лікувально-діагностичний. Деякі відділення облаштовують в інших приміщеннях: дитячий корпус віддають під шкірне відділення, а в будівлі притулку для людей похилого віку відкривають реанімацію.

Під час реконструкції 1970-х років будівельники розкопали поховання. Пізніше знайшли документи, які допомогли відтворити історію цього могильника. Під час Голодомору селяни приїжджали до Києва в надії знайти тут прихисток та їжу. Тих, кому це не вдавалось, ослаблених та безпритульних привозили в Олександрівську лікарню, де більшість з них і помирали.

У 1978 році доктор медичних наук Олександр Грицюк засновує Республіканський ревматологічний та міський кардіологічний центри при лікарні. В центрі облаштовують науковий підрозділ з лабораторіями. Там працювали над вдосконаленням профілактики та лікування серцево-судинних захворювань. У 1980 році Олександрівська лікарня долучається до медичного обслуговування Олімпійських ігор. В цьому ж році на базі клініки відкривають лабораторію очного протезування.

Після аварії на ЧАЕС в лікарню приїжджали жителі Прип’яті та працівники атомної електростанції. В закладі облаштували чотири пункти санітарної обробки та надали допомогу 18 тисячам потерпілим. Лише в 1997 році 36 медиків, які працювали на цих пунктах, отримали посвідчення ліквідаторів.

У жовтні 1990 року під час Революції на граніті в цій лікарні перевіряли стан голодуючих студентів, шістьох з них довелося госпіталізувати.

У часи Незалежності медзаклад тричі перейменовували: в 1991 назвали Київською міською клінічною лікарнею №14, через два роки — Центральною міською клінічною лікарнею, а 25 жовтня 2007 року Київська міська рада повернула лікарні її історичну назву — Олександрівська клінічна лікарня.

Заклад продовжує розвиватись: відкривають нові та оновлюють старі відділення. В 1998 з’являється друге інфарктне відділення, в серпні 2001 — судинної хірургії, у 2002 — оновлюють реанімацію. З 2010 року відкриваються інфекційна реанімація, відділення звукової діагностики, а також нефрології та діалізу. Під час Революції Гідності 2013-2014 в клініку направляли постраждалих активістів. Після протистояння на вулиці Грушевського лише в очне відділення привезли 17 поранених.

В лютому 2020 в Олександрівській клінічній лікарні Києва кардіохірурги вперше в Україні провели операцію з імплантації механічного серця (LVAD). На базі лікарні функціонують кафедри НМУ імені О. Богомольця та НМАПО імені П. Шупіка, там працює близько 100 науковців.

Олександрівська лікарня одна з перших в столиці отримала експрес-тести на коронавірус та почала лікувати хворих, яких направляють в обидва інфекційних відділення.

Михайлівська церква

У 1893 році на території лікарні було освячене місце під будівництво церкви на честь святителя Михаїла — першого митрополита Київського. В знак поваги до свого небесного покровителя, це будівництво розпочав почесний громадянин міста Києва, меценат Михайло Дегтерьов за особисті кошти.

Цей хрещатий трьохпрестольний храм був зведений за проектом архітектора Володимира Ніколаєва. Престоли храму присвячувались: головний — на честь святителя Михаїла І-го митрополита Київського, інші два — на честь святого Олександра Невського і святих праведних Захарія та Єлизавети. Куполи церкви опиралися на міцні стіни товщиною більше двох з половиною метрів, в ній був різний дубовий іконостас, паркетна підлога, парове опалення, широкі гранітні сходи перед входом.

30 (18 за ст.ст.) червня 1895 року відбулося освячення Свято-Михайлівської церкви на території Олександрівської лікарні.

Останні роки життя Михайло Дегтерьов присвятив служінню Богу. Він був старостою храму. Помер 21 грудня 1898 року і був похований в сімейній усипальниці в лівій прибудові рідного храму на честь святих праведних Захарія та Єлизавети.

В 1901 році за проектом архітектора В. М. Ніколаєва з західної сторони до храму добудовується для симетрії права прибудова, а згодом двоярусна кам’яна дзвіниця. В цей же час в храмі проводиться капітальний ремонт з заміною дерев’яних підлогових балок металевими з облаштуванням навколо церкви дренажу. Всі роботи по розширенню і ремонту церкви проведені за кошти вдови Єлизавети Дегтерєвої, яка померла 4 червня 1902 року та була похоронена в склепі під північною прибудовою храму.

У передреволюційний період Михайлівська церква стає не тільки православним храмом, але й особливим громадським центром, при якому функціонує благодійне братство. Члени братства допомагали хворим та нужденним киянам ліками, грошима, працевлаштуванням, одягом, займалися вихованням сиріт.

Після Жовтневого перевороту церкву розграбували, а в 1930 році, на Великдень, комсомольці Печерського району майже повністю її зруйнували, збереглися лише фундамент і цоколь храму. Сусідні будівлі церковної контори і трапезної перетворили на партком лікарні.

Відновили храм в роки незалежної України. В 1999 році на місці старої церкви почали розчищати будівельне сміття і знайшли сходи, які вели до усипальні Михайла Дегтярьова. Вона виявилась майже неушкодженою. На початку 2000-х храм відбудували по кресленням Володимира Ніколаєва, які знайшли в архівах.

Поновилося богослужіння 17 грудня 1995 року, у день пам’яті Великомучениці Варвари в уцілілому приміщенні колишньої трапезної. В 1998 році був наданий дозвіл на розкопки зруйнованого храму. Під час розкопок знайшли багато церковних святинь: лампади, металевий хрест, віконні ґрати та інше. В лівій прибудові відкопали сходи, які через три дні праці привели до усипальниці М. Дегтярьова. Усипальниця збереглася в первозданному вигляді. Одразу ж відслужили панахиду. Згодом навпроти колишньої дзвіниці знайшли три фрагменти дзвону: частина вушка, та дві частини від дзвону загальною вагою понад 11 кг. Першу літургію відслужили у світлу п’ятницю, 16 квітня 1999 року на свято Живоносне Джерело.

У 2000 році почалося відновлення храму, а вже 2002 року Предстоятелем УПЦ Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України освячені хрести на куполи відновленого храму. Нині Свято-Михайлівський храм — це типовий православний храм, але з строгішим статутом, ніж в інших парафіях. Тут щоденно звершується Божественна літургія і два молебні. Це обумовлено тим, що Свято-Михайлівський храм знаходиться при центральній міській лікарні. В храмі служать сім священиків та два диякони. Служба проходить у пристосованому дерев’яному храмі, а також в новому приміщенні, відбудованому на руїнах колишнього храму, який є повною копією зруйнованого. При храмі працює центр православної книги, трапезна.