«6 на 9» – Лев Перфілов

З історії видатних киян – Лев Олексійович Перфілов.

Лев Олексійович Перфілов (13 лютого 1933, Коломна, Російська РФСР — 24 січня 2000, Київ, Україна) — російський та український актор театру та кіно, член Національної Спілки кінематографістів України. Заслужений артист УРСР (1988).

Дитинство було важким: коли хлопчикові виповнилося 8 років, почалася війна. Його батько пішов на фронт. Льові не було й десяти років, коли його сім’я отримала повідомлення, що «старший лейтенант 142-ї стрілецької бригади, Перфілов Олексій Павлович, загинув у бою смертю героя 25 січня 1943 і похований у Ленінградській області».

Пізніше сім’я Перфілових переїхала на Камчатку. У школі Льова грав в драматичних гуртках, співав у шкільному хорі та Будинку піонерів. Після закінчення школи Лев Перфілов з першої спроби поступив і в 1956 році закінчив Московське Вище театральне училище імені М. С. Щепкіна. У 1957–1963 роках — актор Театру-студії кіноактора.

З 1963 року — переїхав в Україну, де став актором Київської кіностудії імені О. Довженка.

У кіно — з 1956 року. Зіграв понад 150 ролей в кіно- і телефільмах. Блискучий майстер невеликих і епізодичних ролей.

З великими ролями в актора не склалося: режисери запрошували його грати негативні ролі — п’яниць, покидьків, негідників тощо. Актор говорив:

«Чим більше я граю негідників, тим чистіше стаю сам. Намагаюся спритно зіграти негідника, покидька. Бувало, що й перегравати головного героя. Глядачеві запам’ятовується негативний персонаж. В ім’я чого? Щоб ті, хто запам’ятає мене на екрані, вчасно побачили таку ж людину в житті. Нехай це гучні слова, але така моя громадянська позиція… А грати дуже цікаво, часом і не головну роль. Адже в одному епізоді можна показати ціле явище, шар нашого життя».

Велику популярність акторові принесла роль фотографа Гриші Ушивіна (на прізвисько «6 на 9») в картині Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна» (1979). Пізніше, в 90-е, коли актори колишнього СРСР залишилися без роботи, ця роль врятувала Перфілова і його сім’ю від голодної смерті. Адже кіно не було, але творчі зустрічі з акторами були, і приносили їм хоч якийсь дохід.

Перфілов був одружений тричі. Кажуть, у нього було таке чарівність і почуття гумору, що від закоханих дам не було відбою. Причому все дружини були набагато молодша за нього. Однак сам актор був впевнений, що пощастило йому лише з третьої – з Вірою.

З першою дружиною Оленою він познайомився під час навчання в Щепкінському училищі. Щасливі вони були разом, поки вчилися. А після переїзду до Красноярська, в театр якого пару розподілили по закінченню навчання, шлюб став руйнуватися. У супруги Перфілова з’явився впливовий залицяльник з місцевої комсомольської еліти. Все місто тільки про їхній роман і пліткував. Дійшло до того, що актора просто погрозами змусили кинути театр і забратися з міста по-доброму. Залишивши дружину і двох дочок-двійнят, Лев Перфілов поїхав і через якийсь час влаштувався на роботу в Києві на кіностудії ім. Довженка, де і пропрацював все життя. Цікаво, що його звали на “Ленфільм”, але він віддав перевагу Києву, де на той момент жила його мама.

Зі своєю другою дружиною Валентиною актор, за однією з версій, познайомився на Хрещатику. Повертався напідпитку з ресторану, дівчина сподобалася, ну, і одружився. Хоча, виходячи з того, що Валентина працювала асистенткою режисера на кіностудії ім. Довженка, вони могли познайомитися і на роботі. У шлюбі з Валентиною, яка, кажуть, особливо-то чоловіка і не любила, народилося троє хлопчиків. Четверту дитину дружина актора народила від іншого чоловіка, Перфілов його усиновив, але пішов жити до мами. Негаразди в сім’ї призвели до того, що актор, який і раніше вживав, став пити сильно. Справа дійшла до запоїв, Перфілов зривав зйомки і втрачав ролі.

Коли вік Льва Олексійовича перевалив за півстоліття, прийшла незадоволеність життям і внутрішня пустота. Актор зізнався, що все частіше став замислюватися про самогубство і навіть один раз прийшов на Московський міст, щоб ефектно порахуватися з життям. Але внутрішній голос в найвідповідальніший момент сказав йому: “Стій!” Голос був гарний і жіночий. Незнайомий. Актора він здивував і підбадьорив. А буквально через кілька днів Лев Олексійович познайомився зі своєю Вірою. Йому був 51 рік, а Вірі – 25. Він був двічі розлученою зіркою кіно, а вона – співробітниця пошти, яка одна ростила сина.

Актор прийшов в одне з київських поштових відділень, щоб відправити телеграму, і тоді вони зустрілися вперше. Пізніше Перфілов знову з’явився на тій же пошті, щоб зателефонувати по міжміському, і знову побачивши усміхнену дівчину за поштовою конторкою, несподівано усвідомив, що вона йому подобається. Прямо на телеграфному бланку актор написав свою життєву сповідь і віддав її телеграфістці. Вона її прочитала вже вдома і всю ніч проплакала, а через кілька днів погодилася піти на побачення. А ще через тиждень – переїхала до нового знайомого назавжди.

Ясна річ, що за радянськими поняттями шлюб з розривом у віці в чверть століття був аморальним. Але ці двоє наплювали на громадську думку і стали будувати відносини. Перфілов обожнював свою Віру, а вона повністю присвятила себе йому. Він закидував будинок квітами і літав з Києва в Москву за улюбленими тістечками дружини, а вона тихо любила його і постійно лікувала від хронічного запалення легенів, яке згодом актора і згубило. Вони прожили разом 17 років без розбіжностей. Правда, одружилися лише на дев’ятий рік спільного життя.

Остання робота в кіно — роль пана Лиходума в картині 1999 року «Як коваль щастя шукав».

Володів незвичним хрипкуватим тембром голосу, який запам’ятовувався глядачам. Працював над дубляжем фільмів, а також — над озвучуванням мультфільму «Дуже давня казка» (1982).

Був музикальний, співав, мав добре почуття гумору. За спогадами Володимира Конкіна, з колегами актор був дуже принциповий і прямолінійний.

Брав участь у роботі журі першого Київського кінофестивалю «Стожари» (1995). Займався громадською діяльністю.

Під час перебудови і в період розпаду СРСР чимало українських кіноакторів залишилися без роботи, деякі з них жили за межею бідності, оскільки кіностудія ім. О. Довженка на довгий час припинила випуск кінопродукції. Щоб привернути увагу влади до проблем своїх колег, Лев Олексійович на телебаченні веде авторську програму. Але влада сприйняла передачу як докір. Програму було закрито під тим приводом, що ведеться російською мовою. Лев Олексійович переживав це дуже болісно, беручи близько до серця.

На додачу до життєвих стресів та негараздів, останні роки Лев Олексійович тяжко хворів. Проблеми з легенями почалися ще замолоду. Недуга постійно давалася взнаки. У 1998 році актор ліг на операцію, яка пройшла вдало. Але тоді йому в кров випадково занесли інфекцію. Проблеми зі здоров’ям тільки наростали. Перфілова поклали у звичайну лікарню, де йому не могли надати необхідної допомоги. Друзі Перфілова, розуміючи, що актор згасає, почали клопотати про присвоєння йому звання Народного артиста України. Але начальство затягувало справу, очікуючи якихось підписів. Звання «Народного» Лев Олексійович так і не дочекався. У ніч на понеділок 24 січня 2000 року Лев Перфілов помер від емфіземи легень.

Похований на київському Лісовому кладовищі (108 дільниця, у центрі).