Зниклі селища на Трухановому острові
Історія зниклих селищ на Трухановому острові.
Восени 1943 року, коли гітлерівці намагалися організувати «Східний вал» проти наступу радянських військ, стояло питання і про те, щоб утримати окупований Київ. Головною перешкодою для червоноармійців повинен був стати могутній Дніпро – адже жодного цілого моста не залишилося. Тоді ж нацисти «зачистили» території, прилеглі до річки з лівого берега. Були повністю знищені робітниче селище на Трухановому острові, поселення Микільське та Передмостова слобідка.
З приводу назви Труханового острова існує давня версія, що нібито воно пов’язане з ім’ям половецького хана Тугорхана. Складено навіть переказ: на острові, мовляв, був маєток ханської дочки, що вийшла заміж за київського князя Святополка Ізяславича. Але більш простим і ймовірним є припущення, що когось із тамтешніх першопоселенців звали Трифон (одна з форм цього імені – Трухан). Земля Труханового острова здавна становила власність міста Києва. Чималу частину її займали дохідні сінокоси.
Спочатку тут було небагато жителів. У позаминулому столітті острів був затишним місцем, куди лише зрідка кияни вибиралися на пікніки за сприянням човнярів, адже міст на міський берег був відсутній. Один з перевізників на ім’я Адам Гінтовт, взявши у мерії в оренду з 1870-х років частину острівної території, відкрив свого роду заміський кабачок, який славився раками і курчатами. Його облюбували солідні і заможні пани, влаштовуючи подалі від сторонніх очей пиятики з дівчатами.
Згодом, однак, налагодження рейсів парових катерів на Труханів острів спричинило появу там помітних осередків культурної діяльності. Так, у 1887 році група шанованих киян заснувала Київський яхт-клуб, гавань якого була обладнана в північній частині острова. Неподалік в 1900-і роки розгорнула наукову роботу Дніпровська біологічна станція. Що ж стосується патріархального закладу Гінтовта, то воно до кінця XIX століття перетворилося в жвавий кафешантан «Ермітаж».
Тим часом острів привернув увагу власників пароплавного товариства, що здійснює перевезення по Дніпру і його притоках. Підприємцям особливо сподобалася затока Старий (тепер відомий як Матвіївська затока). Вона бла досить широкою і глибокою, тому прекрасно підходила для зимової стоянки пароплавів. У 1885 році пароплавне суспільство, орендувавши велику ділянку на Трухановому острові, влаштувало тут майстерні і елінг для лагодження суден. Ось тільки зв’язок острова з містом ніяк не можна було назвати безперебійним. Трудівники майстерень, які проживали на київському березі, відчували масу незручностей. Власники пароплавства наполегливо домагалися у Київської міської думи дозволу розташувати прямо на острові робітниче селище. Після довгої тяганини мерія в 1907 році нарешті дала добро. У південній частині острова були розплановані житлові квартали.
Треба зауважити, що основна частина селища під час весняних розливів Дніпра нерідко ставала пародією на Венецію: мешканці на човнах добиралися до своїх будинків, споруджених на високих палях. Траплялося й так, що рекордний рівень води змушував нещасних труханівців залишати затоплені житла і евакуюватися в місто.
У 1913 році Труханів острів офіційно «перехрестили» в Олексіївський, присвоївши йому ім’я малолітнього цесаревича Олексія. Але перейменування не встигло прижитися – вже в 1917-му династія Романових втратила престолу. А в 1918-му тут намітили собі місце для відпочинку німецькі офіцери і солдати з армії кайзера Вільгельма II, які за домовленістю з урядом незалежної України кілька місяців займали наше місто. Німці розчистили піщаний берег, облаштували на ньому дерев’яні бараки, лавки, кабінки для переодягання, і в теж літо пляжне життя закипіло. До нової моді охоче долучалася заможна публіка з місцевого і прийшлого населення. Однак і трудящим, врешті-решт встановивши в Києві свою владу, така форма відпочинку теж припала до смаку.
Частина міста, прилегла нині до станцій метро «Гідропарк» і «Лівобережна», в минулому представляла собою відокремлені передмістя – відповідно Передмостову і Микільську слобідки. До кінця XVIII століття ці землі належали Києво-Нікольському пустельному монастирю, а в подальшому відійшли в казну.
Слобідки формувалися головним чином в другій половині XIX і на початку ХХ століття. Вирішальну роль в їх розвитку відіграло відкриття в 1853 році першої стаціонарної переправи через Дніпро – Ланцюгового (Миколаївського) мосту. Продовженням його траси стало Броварське шосе, що пролягає через слобідки. Спочатку вся ця місцевість вважалася однією Микільською слобідкою, проте у міру зростання поселення виділилася територія між течією Дніпра і Русанівською протокою, що отримала назву Передмістна слобідка.
Цікаво, що територія слободок, що тепер складає невід’ємну частину Києва, аж до 1920-х років не тільки не була включена в межі міста, але навіть не ставилася до Київської губернії. Вона належала до Остерського повіту сусідньої Чернігівської губернії. Особливе значення мала та обставина, що Чернігівщина входила в так звану смугу осілості для євреїв, тоді як Київ був з неї вилучено. Легко зрозуміти, наскільки привабливими для єврейського населення виявилися слобідки, з яких можна було швидко дістатися до Києва. До початку ХХ століття чисельність населення Передмостової слобідки стрімко зросла, досягнувши до 1909 року кількості 10 747 душ (в тому числі 1723 іудея).
Шосе на Бровари проходило по спеціально насипаної дамби і в будь-який час року залишалося придатним для їзди (незадовго до Першої світової війни по ньому навіть почали курсувати вагони мототрамвая). Але значна частина простору слободок, так само як і Труханів острів, періодично виявлялася під водою. Тут знову-таки виникала асоціація зі знаменитим італійським містом. На Передмостовії слобідці, на північ від моста і шосе, з’явилося навіть злачний заклад під назвою «Ресторан і парк Венеція».
У 1923 році було прийнято рішення про приєднання обох слобідок до Києва. Їх жителі стали городянами, отримали школи, лікарні, кінотеатри, однак, як і в давнину, регулярно потерпали від паводків.
До війни найпомітніші руйнування на Трухановому острові та Передмостовії слобідці сталися внаслідок боротьби більшовиків з релігією. Не простоявши і трьох десятків років, були знищені парафіяльні кам’яні церкви: на острові – в ім’я святої Єлизавети, в слобідці – на честь святого Іоанна Рильського. А в 1943 році все було скінчено. Радянські солдати, впритул підійшовши до Славутичу, побачили замість прирічкових хат випалену землю. Як написала згодом виросла на Трухановому острові Ліна Костенко: «А потім повінь позмивала попіл моєї дерев’яної Венеции!».
В ході післявоєнної відбудови Києва зруйновані місцевості біля Дніпра вирішили перетворити в суцільну зону відпочинку – Гідропарк. Потім це найменування закріпилося тільки за колишньої Передмостової слобідки – завдяки однойменній станції метро, відкритої в 1965 році. А на Труханів острів ще в 1957 році перекинули Пішохідний міст. Тутешні пляжі, човнові станції, атракціони, кафе і ресторани в теплий сезон до сих пір привертають безліч народу.
Однак в сім’ях колишніх жителів втрачених селищ пам’ятають про свої «венеціанські» корення. Заради тих, кому дорога ця пам’ять, були створені монументи. На Трухановому острові в 1989 році з’явилася виразна скульптура воїна, який повернувся додому і тепер стоїть у обгорілого човна (скульптор Володимир Чепелик).
Зворушливий пам’ятний знак роботи Анатолія Чемериса в 1991 році був встановлений на території Гідропарку. Поблизу алеї, в стороні від пляжної зони, на ганку розореного будинку сидів і невтішно плакав бронзовий хлопчик. До цих меморіалів приходять люди – приносять квіти або просто стоять в скорботному мовчанні. Однак, як не гірко, з’являлися тут і покидьки з загребущими руками. У минулому році монумент в Гідропарку було понівечено, скульптурні деталі зникли …
У літні дні тисячі відвідувачів Гідропарку снують туди-сюди по Венеціанському мосту над однойменної протокою, але мало кому тепер відомо, як виглядала і що представляла собою втрачена, довоєнна київська Венеція.
