Лук’янівська в’язниця. Історія

З історії київських будинків та споруд – Лук’янівська в’язниця.

Лук’янівська в’язниця (СІЗО № 13) — в’язниця на Лук’янівці в Києві, вул. Дегтярівська 13, у якій в минулому окупаційною владою були ув’язнені сотні відомих особистостей України. У СІЗО утримуються злочинці з Києва та Київської області.

Лук'янівська в'язниця. Історія
Лук’янівська в’язниця (СІЗО № 13)

Рішення про спорудження у Києві на Старо-Житомирській дорозі тюремного замку було прийнято у 1850 році, але до його реалізації пройшло не мало часу. Тільки у грудні 1858 року імператор Олександр II затвердив постанову Державної Ради про будівництво Київської губернської в’язниці 1-го розряду. Її проект кошторисною вартістю 180 тис. руб. підготував архітектор М. С. Іконніков, а джерелом фінансування були визначені залишки коштів земського збору.

У червні наступного року відбулися торги серед охочих отримати підряд на будівництво. У цьому змаганні переміг євпаторійський купець Іцка Шрайбер, призначивши найменшу ціну – 150 тис. руб. У гарантійне забезпечення своєчасного виконання підряду купець заклав свій будинок у Сімферополі. Комісія оцінювачів призначила за нього 25 тисяч, які Шрайберу довелося б заплатити у разі грубого недотримання умов підряду.

Будівництво 3-поверхового з підвалом тюремного замку почалося у вересні 1859 року. Усі роботи планували завершити за три роки, тобто до осені 1862-го. Проте з незалежних від підрядника причин сталася затримка. У березні 1863 року Шрайбер у рапорті на ім’я цивільного губернатора генерал-лейтенанта П. І. Гессе пояснював, що майже на самому початку будівництва надійшла пропозиція про додаткове улаштування внутрішньої вентиляції, але дозвіл на такі зміни у проекті прийшов із Петербурга лише у червні 1862 року.

Потім виявилася необхідність у влаштуванні додаткових господарських приміщень, зокрема, складу для продовольства та іншого. Зрештою 24 жовтня (за ст.ст.) 1863 року будівельні роботи були завершені, і через чотири дні тюремний замок оглянула спеціально призначена комісія. Її висновки були позитивними.

15 листопада (3 за ст.ст.) 1863 року була освячена тюремна церква. Вона присвячувалася святому Йову – праведнику на зразку віри й терпіння.
За Біблією, він жив у північній частині Аравії, був справедливим, богобоязливим і цурався зла, а за багатством був найзнаменитішим з усіх багатіїв Сходу. Йов мав семеро синів та трьох дочок, і сім’я світилася щастям. Цьому позаздрив Сатана і перед Богом почав стверджувати, що Йов праведний і богобоязливий тільки завдяки своєму земному щастю, а якщо втратить, зникне і все його благочестя. Щоб розкрити цю брехню і зміцнити віру і терпіння свого праведника, Бог дав Йову випробовувати біди земного життя. Сатана позбавив його всіх багатств, усіх слуг і всіх дітей, а коли й це не похитнуло Йова, вразив його тіло страшною проказою. Хвороба позбавила Йова права перебувати в місті, а тому він вимушений був йти за його межі й там, стругаючи черепком струпи на своєму тілі, сидів на праху і попелі. Всі відвернулися від нього, навіть дружина зневажливо говорила про сумні результати його благочестя. Але Йов жодним словом не дорікав на своє становище.

Про нещастя дізналися друзі Йова – Еліфаз, Білдад і Цофар. Сім днів вони мовчки оплакували його страждання, потім почали втішати, умовляючи, що Бог справедливий, а Йов страждає за якісь свої гріхи, в яких повинен покаятися. Хоча справжня причина нещастя, яке спіткало Йова, залишалася для нього незрозумілою, він вірив у правду Божу і відчуваючи власну правоту перед Богом, переміг саме своєю безмежною вірою. Сатана зазнав поразки, а Бог зцілив Йова від прокази й ще зробив багатшим удвічі у порівнянні з тим, що він мав раніше. «І було в нього чотирнадцять тисяч худоби та шість тисяч верблюдів, тисяча пар великої худоби та тисяча ослиць. І було в нього семеро синів та три дочки. І таких гарних жінок, як Йова доньки, не знайшлося по всій землі. А жив Йов після того сотню та сорок років. І помер Йов у старості, насичений днями, і бачив синів своїх та синів синів до четвертого роду».

Церковними старостами тюремної Йовлівської церкви завжди обиралися люди добропорядні, шановні й здатні практично допомогти і храму, і самому закладу. Першим старостою став купець 2-ї гільдії Яків Клепіков. Через два з половиною роки, у квітні 1866-го року міська дума обрала його старостою другої церкви – Миколаївської при будинку генерал-губернатора А. П. Безака на утлі Інститутської та Шовковичної вулиць. Адже перед Богом усі рівні – генерал, і арештант. А місце старости при церкві тюремного замку зайняв з виборів купець 2-ї гільдії Михайло Саврасов.

У червні 1862 року Комітет піклування при в’язниці звернувся до губернського правління з проханням відвести поблизу тюремного замку, що будувався, ділянку землі під городи. На його думку, «улаштування городів спрямоване не тільки на виробництво городини для їжі арештантів, але головною метою є те, щоб впливати на моральну сторону, залучаючи до землеробства тих із них, які через незнання ремесла або внаслідок ліні приховували б що знають, і не могли бути зайняти у майстернях». Опікунський комітет вважав, що такого контингенту буде не менше половини, і тому просив віддати під городи всю землю навколо тюремного замку, а також ще й окрему ділянку на Либідській низині, де можна вирощувати капусту. Перше прохання міська дума задовольнила і в січні 1863 року закріпила за в’язницею понад 7 гектарів. А іншу — не підтримала, оскільки на капустяному полі треба було б тримати окрему охорону для нагляду за арештами. Але пізніше тюремне керівництво самовільно взяло на Лук’янівці ще 12 га землі.

Вже через рік після відкриття Київська губернська в’язниця вважалася однією з кращих у Російській імперії. Але, попри це, втечі, і досить зухвалі, траплялися. У березні 1873 року 5 арештантів з камер на другому поверсі головного корпусу зробили пролом у стіні й через нього спустилися на карниз будівлі, а потім – на кам’яну огорожу між чоловічим двором і жіночим. Пройшовши цією огорожею, втікачі опинилися на стіні, що відокремлювала арештантську територію від вхідного двору, а там вже зовнішня огорожа і за нею – вільний світ. Після цього, щоб не повторилося подібне, місця примикання кам’яної огорожі до стін корпусу розібрали й встановили замість них металеві грати, по яких зверху пройти було неможливо.

Лук'янівська в'язниця. Історія
Лук’янівська в’язниця, 1890 – 1900 роки

У 1898-му недалеко від тюремного замку у приміщенні з чотирьох кімнат, винайманим на добровільні пожертвування, відкрився притулок для арештантських дітей. Це були діти, які, не маючи у вільному світі родичів, жили разом із батьком чи матір’ю в камерах. А 21 листопада наступного року поруч із в’язницею було освячено власний будинок притулку. Для його будівництва члени Дамського відділення Київського тюремного комітету зібрали 10,5 тис. руб.

Лук'янівська в'язниця. Історія
Охоронці та працівники Київської Лук’янівської в’язниці в коридорі канцелярії, 1890 – 1900 роки

Пізніше, у листопаді 1912 року, на Багговутовській вулиці, поблизу церкви св. Феодора, відкрилося нове приміщення притулку для безпритульних дітей засланців каторжників і ув’язнених у в’язницях Києва. Сюди приймалися діти віком від 2 до 11 років.

Лук’янівська в’язниця, початок 1900-х років

У 1899 році у Лук’янівській в’язниці було 550 загальних і 46 одиночних штатних місць. Протягом року в середньому щоденна наповнюваність становила 854 арештанти, а найбільша – 1039. Станом на 1 січня 1900 року перебувало 904 арештанти. На той час на території в’язниці було 10 кам’яних будівель різного призначення, у тому числі 4-поверховий головний корпус.

Лук'янівська в'язниця. Історія
У камері в’язниці, 1905 рік

У червні 1908 року будівельне відділення губернського правління затвердило проект та кошторис на будівництво лікарні, лазні, пральні з дезінфекційною камерою та надбудовою другого поверху одного з корпусів. Проекти підготували губернський архітектор Віктор Моцок та губернський інженер Володимир Безсмертний. Підрядні роботи у сумі 109,8 тис. руб. виконувала будівельна контора Льва Гінзбурга. Загальне керівництво будівництвом здійснював Безсмертний, який наймав собі помічників для безпосереднього нагляду. Одним із них був казенний десятник Макар Красовський, прийнятий з 28 червня контролювати роботи з лазні та пральні. Але вже 31 числа його звинуватили в розмові з політичними арештантами, які перебували на прогулянці. Тюремний наглядач зажадав припинити спілкування, але Красовський не виконав наказ.
Внаслідок цього начальник в’язниці розпорядився не пропускати десятника на територію, і 4 серпня його було звільнено. Красовський звернувся до Безсмертного, виправдовуючись, що все це неправда: «Якби мені й треба було з ув’язненими говорити, то аж ніяк не такими примітивними способами я б розмовляв. Однак рішення про звільнення десятника як порушника внутрішнього порядку було остаточним.

2 квітня 1912 року губернський тюремний інспектор Є. М. Брофельдт, «через розширення губернської в’язниці будівництвом нового жіночого корпусу і недостатності розмірів існуючої за нею тюремної церкви», звернувся у будівельне відділення губернського правління з проханням розробити проект розширення церкви. Протягом року йому довелося ще двічі просити прискорити підготовку проекту, і лише 5 квітня 1913-го проект капітального ремонту Йовлівської церкви, розроблений архітектором Безсмертним, був затверджений. Ремонт, що обійшовся 5696 руб. 25 коп., був виконаний у 1914 році. У радянські часи у будівлі церкві були побудовані камери.

На початку 1920-х років, у комплексі Лук’янівського тюремного замку було вже багато різних споруд — головний корпус, 4-поверховий слідчий корпус, зведений у 1911 році, жіноче відділення, робочий корпус, 2-поверхові майстерні, квартири адміністрації, казарми для охорони, лікарня, лазня, цейхгауз, свинарні, господарські приміщення.

Лук'янівська в'язниця. Історія
Лук’янівська в’язниця, 1917 рік

1918 року, під час захоплення Києва більшовиками, кримінальний контингент Лук’янівської тюрми пограбував в’язницю, спалив частину її приміщень. Після відступу більшовиків тюрма деякий час не діяла. Наступного року, після нового захоплення Києва, більшовики відремонтували в’язницю й почали будувати нові приміщення. В’язнів піддавали тортурам, багатьох із них розстрілювали (трупи вивозили на Лук’янівське кладовище і ховали в безіменних могилах; усе це виявилося після того, як у вересні 1919 білогвардійці Добровольчої армії захопили Київ і разом із членами комітету міжнародного «Червоного Хреста» розкопали на Лук’янівському кладовищі масові поховання). Білогвардійці також проводили арешти і розстріли представників української інтелігенції, вояків армії Української Народної Республіки. 1920 до Києва ввійшли війська українсько-польської армії на чолі з Симоном Петлюрою. Після ревізії справ ув’язнених, які утримувалися в Лук’янівській тюрмі, тих із в’язнів, кого українсько-польська влада визнала невинними, було звільнено. Натомість до тюрми потрапили і були страчені ті, хто був безпосередньо причетний до розстрілів за часів більшовицького терору. На час нового вступу до Києва більшовиків приміщення в’язниці були порожніми. Однак уже за кілька діб тюрма знову почала функціонувати. 1925 року в ній утримувалися 2173 в’язні. У роки сталінських репресій 1937—1938 років у тюрмі, у кабінеті коменданта з особливих доручень, безперервно відбувалися страти (трупи на спеціально обладнаних автомашинах вивозилися на Лук’янівське кладовище та в Биківню; усього 1937 року в Лук’янівській в’язниці стратили понад 60 тис., а наступного — більше 70 тис. осіб).

1941 року, після окупації Києва вермахтом, приміщення тюрми використовувалися за їхнім призначенням. Тут утримували, зокрема, радянських підпільників та членів ОУН.

Після звільнення Києва наприкінці 1943 в’язниця була заповнена новими в’язнями, переважно тими, кого влада підозрювала у співпраці з окупантами. Після війни тут утримували першоієрарха Української греко-католицької церкви архієпископа Йосифа (Сліпого). У 1947—1948 роках утримувався і помер Вільгельм Габсбург.

У повоєнні роки в приміщеннях в’язниці діяв слідчий ізолятор для кримінальних злочинців. Однак утримували тут і опонентів радянського режиму, яким слідчі інкримінували кримінальні статті. Зокрема, у 1973—1974 роках тут утримували кінорежисера Сергія Параджанова, у 1978—1979 роках — дисидента Гелія Снєгірьова.

Після здобуття Україною суверенного статусу в приміщеннях Лук’янівської тюрми розмістили Київський слідчий ізолятор (СІЗО № 13). У ньому утримуються підозрювані в скоєнні злочинів особи. Однак час від часу в Лук’янівській тюрмі утримували й жертв протистояння всередині української еліти (зокрема, 2003 року тут 42 дні утримували Юлію Тимошенко).

Корпуси тюрми мають особливі назви. Найстаріший корпус називається «Катєнькою». Існує легенда, хоча і помилкова, що цей корпус збудували за Катерини ІІ, хоча, як вже зазначалося, цей корпус звели у 1859—1862 рр., тобто його збудували за царя Олександра ІІ. У цьому корпусі знаходиться пост № 5, де утримуються ПЖ (особи які засуджені на довічне ув’язнення). Поруч знаходиться пост, де перебувають камери, у яких утримували і утримують ВІП арештантів. Другий старий корпус має назву «Столипінка». Цей корпус збудували за часів Столипіна. До цього корпусу прибудовані два корпуси «Брежнівка», збудовані за радянські часи та «Кучмівка» збудований за часів уже незалежної України. На відміну від камер Катєньки та Столипінки, камери Брежнівки і Кучмівки менші за розмірами та мають низьку стелю. Вікна Столипінки та Кучмівки видно з-за огорожі. Існує окремий корпус «Малолєтка», хоча старожили називають його «Сталінкою». З назви корпусу зрозуміло, що там знаходиться молодь, точніше «неповнолітні арештовані особи». Також є окремий корпус ЖК (жіночий корпус) та «Больнічка». Між корпусами існують підземні ходи, якими можна переходити від корпусу до корпусу. Транспортування заарештованих якраз і здійснюється підземними ходами. Також існує і «привратка», дуже малі кімнати без вікон і сильно задимлені цигарками, де знаходяться усі, хто потрапляє у СІЗО і чекає черги, коли його переведуть до камери, а також ті, що «етапуються» на суд або слідство. Також існує окреме приміщення для осіб обслуги із числа засуджених. Воно розташоване окремо від інших корпусів СІЗО.

Лук'янівська в'язниця. Історія

Існують «дворики для прогулянки», спеціально обладнані приміщення для прогулянок заарештованих на свіжому повітрі. Частина «двориків» знаходиться у внутрішньому периметрі, а частина на даху Столипінки та Малолєтки. Офіційно не числяться, але реально існують камери для «ображенних» (осіб які з точки зору злодійського світу вважаються ізгоями), «бс» (для співробітників органів МВС, СБУ та інших органів, які знаходяться під арештом), «тубіки» (для хворих туберкульозом), «дурка» (для психічно хворих). Існує також баня, «ларьок», бібліотека. Є і сучасна церква в приміщенні блоку для обслуги.

Лук'янівська в'язниця. Історія

Тепер можна пройти майже поряд з колишньою Лук’янівською в’язницею і не здогадатися про існування такого особливого об’єкта. Корпуси Київського слідчого ізолятора № 13. які колись домінували в навколишньому просторі Старо-Житомирської дороги, тепер оточує забудова Дегтярівської вулиці.

Лук'янівська в'язниця. Історія

Використані матеріали – Вікіпедія, Віталій Ковалинський «Замок на Лукьяновке»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest