Замок Річарда. Історія та легенди
З історії київських будинків та споруд – Замок Річарда.
«Замок Річарда — Левове серце» — опоетизована назва будинку № 15 на Андріївському узвозі — пам’ятки початку XX ст., спорудженого в стилі англійської готики. Названий киянами на честь англійського короля Річарда I Левове Серце, героя роману Вальтера Скотта «Айвенго». Будинок у вигляді старовинного замку стоїть на складному рельєфі, що має схил уздовж вулиці й в глибині ділянки, яка закінчується схилом у бік Подолу. Нижнім торцем будинок прилягає до гори Уздихальниці, на невелике плато якої ведуть двоє сходів: бетонні з подвір’я і дерев’яні з вулиці (влаштовані під час реконструкції 1991—92). Монументальні фасади оздоблено архітектурними елементами фортечно-замкових споруд — різнотипними баштами, шпилями, зубчастими завершеннями стін тощо. З лівого боку будинку підноситься висока башта з фортечними рисами.
Історія та архітектура Замку Річарда
Перші документальні свідчення про власників ділянки належать до поч. 19 ст. З цього часу протягом століття забудова істотно не змінювалась і складалася з одноповерхового дерев’яного житлового будинку по лінії вулиці та господарських будівель у глибині подвір’я. 1889 садибу № 15, 1887 садибу № 17 придбав міщанин А. Маленко — художник з виготовлення іконостасів, який 1888—89 у садибі № 17 збудував дерев’яний двоповерховий будинок для своєї майстерні (знесений у кінці 1980-х рр.; у 1990-х рр. відтворений у цеглі).
У такому вигляді обидві садиби проіснували до поч. 20 ст.
У 1902 садибу № 15 придбав будівельний підрядчик Д. Орлов, який і розпочав будівництво п’ятиповерхового прибуткового будинку. Після того, як в 1901 році намітився різкий спад будівельної активності в Києві, зведення великих будівель затівали головним чином фабриканти цегли або підрядники – щоб утримати свої фірми на плаву. А Дмитро Орлов якраз і був підрядником.
В його основу покладено проект житлової споруди Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі академіка архітектури Р. Марфельда (бл. 1899), перероблений відповідно до конкретного місця. Орлов використовував найменшу можливість заощадити, тому, як відомо, й застосував чужий опублікований проект.
На подвір’ї садиби по периметру розміщувались також одноповерховий цегляний житловий флігель (знесений 1988), одноповерхові служби з великою льодовнею у підвалі й контрфорсні стіни зі сходами між ними, що вели на дах флігеля, до будинку і на гору. В будинку були каналізація та пічне опалення, подвір’я і проїзд заасфальтовані.
Наполовину побудований будинок постраждав від пожежі. Коли вже йшли роботи над службовими приміщеннями, схаменулися міська влада: виявилося, що хитрий підрядник затіяв будівництво без офіційного дозволу! Поліція зупинила роботи. Поки залагоджувати конфлікти, здача будинку в експлуатацію затягнулася. Остаточно будівельні й оздоблювальні роботи були завершені на поч. 1904. У 1905 році в Замку Річарда вже з’явилися наймачі. В одноповерховій трикамерній нижній прибудові з вулиці містилися м’ясна й бакалійна лавки «Андріївський ринок», перукарня. До 1911 садиба належала Д. Орлову.
Наступними її власниками були М. Франк (1911—13), А. Серебренников (1913—17), П. Урусов (1917—19). Весь цей час квартири в будинку були затребуваними й заселеними.
У 1920 році «Замок Річарда» націоналізували. З того часу і до 1983 року радянська влада використовувала будинок як комунальне житло.
У роки війни містична аура замку оберігала від німецьких солдатів. Сміливе архітектурне рішення, побудувати будинок на горі й уздовж неї стало одним з причин, по якій тут постійно організовували явочні квартири. З вікон зручно було переглядати, хто підходить, і легко вистрибувати й тікати. Кажуть, жодна людина так і не була затримана в цьому будинку при облавах.
П’ятиповерховий, на цокольному напівповерсі, цегляний, у плані близький до прямокутника. Перекриття плоскі. На кожному поверсі було по кілька квартир (в основному три-, п’ятикімнатні); на четвертому поверсі — одна 11-кімнатна квартира.
Споруда виконана у стилізованих формах готики, що імітують середньовічний англійський замок. Асиметричний за об’ємно- просторовою структурою і такий, що має у забудові тристоронній огляд, будинок відзначається динамізмом розгортання композиції і виразною рубленою пластикою модельованих у лицьовій цеглі фасадів. Відображає неоромантичні тенденції періоду пізнього еклектизму, що передували модернові. Можливість візуального сприймання будинку з віддалених точок зумовила акцентування декором його верхнього поверху та вінцевої частини, де зосереджено навісні веж- ки, які фіксують наріжні частини, й багаторядні зубчасті пояси, що імітують машикулі. Неглибокий еркер на четвертому поверсі з великим вікном завершений вишуканим ступінчастим шпилем. Центром загальної композиції є підвищений баштовий об’єм над вхідним ризалітом з пірамідальним завершенням. В оформленні інтер’єрів широко використано ліплення стін і стель (тепер повністю втрачено).
Неоготична архітектура будинку сприяла виникненню його романтичної назви — «Замок Річарда — Левове Серце», пов’язаної з ім’ям англійського короля 12 ст. (вперше ця назва згадується у нарисі В. Некрасова «Дім Турбіних»).
Є ще одна версія походження такого казкового і загадкової назви цього будинку. Кажуть, кілька десятиліть тут жив якийсь торговець, Річард Юрійович. Він тримав крамницю неподалік і славився тим, що розповідав різні цікаві історії. Під час Другої світової війни Річард ховав у підвалах замку євреїв. З так само був знайомий Віктор Некрасов. Між ними були теплі дружні стосунки. Некрасов називав свого друга Річардом Левове Серце.
Довгий час «Замок Річарда» називали «Будинком з привидами».
Пам’ятка має виняткове містобудівне значення. Як акцент у забудові вулиці, вона входить до загальноміської панорами, що відкривається на Верхнє місто з Подолу й лівого берега Дніпра.
У 1905—09 в цьому будинку на четвертому поверсі у квартирі № 17 проживав Красицький Фотій Степанович (1873—1944) — живописець і графік, викладач Київського художнього інституту (1924—37), учень К. Костанді, М. Пимоненка, І. Рєпіна, внучатий племінник Т. Шевченка. Автор жанрових картин, пейзажів. Створив цілий ряд живописних і графічних портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Наприкінці 1905 в квартирі Ф. Красицького відбулися перші редакційні збори сатиричного тижневика «Шершень», що виходив у Києві 1906 (з 6 січня до 14 липня). Ця квартира була і адресою редакції журналу — № 1—4 (до 27 січня 1906). Ф. Красицький — один з провідних співробітників «Шершня», автор багатьох карикатур для журналу. У цій квартирі бували співробітники «Шершня», відомі літератори й художники — І. Стешенко, В. Різниченко, І. Бурячок, М. Яковлєв (Косин) та ін.
У 1909 у цю квартиру переїхав (одружився з Н. Крекотень, рідною сестрою дружини Ф. Красицького) Дядченко Григорій Кононович (1869— 1921) — живописець (учень М. Мурашка), викладач Київського художнього училища (з 1901). Г. Дядченко проживав тут до дня своєї смерті. На поч. 20 ст. у будинку проживав Голубєв Степан Тимофійович (1848— 1920) — історик, професор Київської духовної академії та університету, автор досліджень з історії академії, церковного і культурного життя України 16— 18 ст.
У різний час у будинку мешкали також Балавенський Федір Петрович (1865— 1943) — скульптор, викладач Київського художнього училища (1907—22); Макушенко Іван Семенович (1867— 1955) — живописець, викладач Київського художнього училища (1905—19), Київського художнього інституту (з 1934).
1971 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Г. Дядченку (арх. В. Лоботинський).
До 1983 використовувався як житловий будинок.
Наприкінці 1990-х років замок придбав американський бізнесмен українського походження Чопівський Юрій Юрійович, який проводить реконструкцію замка, який за проектом буде прибутковим будинком.
На даний час замок стоїть занедбаний і поступово руйнується, хоча були спроби відкрити там ресторан, картинну галерею або готель, але поки що все це залишилося на рівні планів.
Історії будинку і його жителів присвячено кілька вітрин в музеї однієї вулиці, який знаходиться в кінці Андріївського узвозу. Там можна побачити особисті речі та художні роботи мешканців будинку, а також фотографії та плани замку.
Міфи та легенди
Замок Річарда завжди вважали містичним місцем.
У 1911 році власника й підрядника будинку Дмитра Орлова застрелили і його дружина з дітьми на руках змушена була продати будинок, щоб розплатитися з боргами.
З тих часів про будинок складалася погана слава. Моторошні стогони й завивання розносилися по замку. Ночами господарі чули кроки й плач дітей, складалося враження, що він просто переповнений нечистою силою. Будинок продавали й перепродували. Жодні господарі, не могли затриматися в ньому надовго.
Завивання труб «Річарда» стомлювало всю вулицю. Так, втомившись від виття історик Степан Васильович Голубєв, вирішив засунути руку в димохід, а там виявилася яєчна шкаралупа, яка резонуючи створювала страхітливі звуки. Як вона туди потрапила? Найімовірніше жадібність Орлова знову зіграла злий жарт з господарем. І розлютившись на підрядника, робочі помстилися.
Таємничі звуки зникли, а легенди досі витали на Андріївському узвозі, 15.
Але творчих людей привиди не лякали, а навпаки надихали. Все частіше квартири в будинку знімали під майстерні художників і скульпторів. Як відомо, одним з них був Федір Балавенський. Він зі своїми учнями створював точні копії химер паризького собору Нотер-Дам і виставляв їх у вікнах. Ще більше накручуючи на замок страхітливий вигляд. І даючи привід для нових історій. Так вони й простояли до окупації Києва німецькими військами.
