Скандальна бійка фанатів київського “Динамо” та московського «Спартака» 1987 року
Легендарне побоїще у Києві в 1987 році – за участю фанатів «Спартака» і місцевих динамівців.
На початку 1980-х між фанатами «Спартака» та київського «Динамо» зародилася неприязнь. Кажуть, на взаємини раніше дружних уболівальників вплинули виїзди киян в Москву. Фанатів «Динамо» в столиці СРСР стали жорстко пресувати московські міліцейські. Спочатку гості терпіли, але потім не витримали й розлютилися, сказавши, що тепер «в Москву ні ногою». А повернувшись до Києва, і зовсім ляпнули: «Смерть Москві». Так почалася війна.
До матчу: фанати побилися на грі дублерів, на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська) влаштували велику бійку
Протягом п’яти наступних років взаємна неприязнь виливалася лише в скромні сутички фанатів, коли «Спартак» і «Динамо» грали один з одним, а також в невеликі неприємності для футболістів:
«У Києві нас при будь-якому результаті зустрічали й проводжали «гаряче». Зазвичай проходило хвилин 20 після матчу, ми навіть не всі встигали помитися, а треба було дружно сідати в автобус. Він підвозив нас прямо на перон – двері до дверей. Ми відразу стрибали в вагон. Природньо, все навколо було оточено міліцією. Але місцеві все одно знаходили способи, щоб нам дошкулити. Вони встигали проїхати на автобусі кілька зупинок і зустрічали наш поїзд трохи попереду – з камінням. Пам’ятаю це місце – там була гора, а поїзд їхав в улоговині. Одного разу в нашому вагоні виявилася сімейна пара з Німеччини, туристи. І тут ми якраз потрапили під «обстріл» киян. Каміння полетіло в скло, шум, дзвін, крики! Німці подумали, що їм прийшов кінець. Удвох заголосили: «Бомб! Бомб!» і різко стрибнули на підлогу. Але насправді вони правильно зробили. Інакше цілком могло дістатися або каменем, або осколками», – писав у своїй книзі «Правда про мене і «Спартак» Олег Романцев.
Але у 1987 році в Києві конфлікт досяг свого апогею – сталося справжнє побоїще.
Основні події розгорнулися 20 вересня 1987-го – в день матчу «Динамо» – «Спартак». Однак перші осередки конфлікту з’явилися ще за добу до зустрічі – на київському стадіоні «Динамо» під час зустрічі дублів.
«На цій грі група місцевих уболівальників, як стверджують московські хлопці, сказала їм відразу ж після фінального свистка: «У нас є список на декількох «ваших», вони з Києва просто так не поїдуть». Вже тоді в хід пішли кулаки», – писала газета «Радянський спорт».
На наступний день підтяглися основні сили. Як говорили вболівальники «Спартака» і повідомляла радянська преса, до Києва приїхали близько 300 активних фанатів московського клубу.
Незважаючи на нечисленність фанатів червоно-білих, «гостинні» господарі самотужки зустрічати москвичів не збиралися. Їм на допомогу підтяглися товариші з Дніпропетровська та Львова.
Сутички почалися з самого ранку – вболівальники билися на вокзалі і вулицях неподалік від стадіону. Найгарячіша бійка сталася на вулиці Червоноармійській (нині Велика Васильківська).
«Навпроти стадіону через площу і Червоноармійську вулицю знаходяться Троїцькі лазні. Посередині будівлі арка, закрита гратчастими воротами з хвірткою. У цю арку і пішла відлити перероблені місцеві спиртні напої невелика група московських фанатів. Побачивши її нечисленність, туди увірвалася банда місцевих і вирішила влаштувати мордобій. Природньо, вони були швидко загашені, і бійка вилилася на вулицю», – згадував ті події відомий уболівальник Амір «Професор».
«Зовсім випадково через дорогу знаходився молодший Пушкін і встиг зробити два кадри. На одному з них видно, як нашому Шлеміну пробили голову двома ударами в одне місце ременями. Один з тих хто били був Зона з Дніпропетровська, на кадрі він намагається «зробити ноги». На цьому ж кадрі видно, як до місця подій біжить Портос (в майці з № 25). Коли його потім на Петрівці запитали: «А ти навіщо біжиш?» – «Рознімати!!!» – була відповідь доброго Портоса».
Після тієї бійки, за повідомленнями преси, двоє москвичів звернулися в медпункт стадіону. Інші ж постраждалі, зализуючи рани по дорозі, вирушили прямо на трибуни.
Під час матчу: кияни кинули ніж на трибуну спартаківців, міліція вигнала буйних зі стадіону
Київська міліція, запобігаючи майбутні заворушення під час гри, справедливо попросила гостьових вболівальників зайняти 33-й сектор замість покладеного 31-го: «Він вище, там безпечніше».
Проте навіть ці заходи не допомогли уникнути агресії на стадіоні.
«У першому таймі до нас на сектор залетів кинутий місцевим народом ніж. Наші попередили ментів – якщо в другому таймі навколо нас не буде порожньо, то ми зіб’ємо кордони і порозчищаємо життєвий простір самі. У другому таймі сектор праворуч і сектор зліва були очищені», – розповідав «Професор».
Тим часом на поле Республіканського стадіону при 72 присутніх глядачах «Спартак» перегравав господарів завдяки голу Федора Черенкова, забитому головою. У киян теж були моменти, проте реалізувати вони їх не могли – наприклад, Євтушенко з шести метрів влучив прямо у воротаря «Спартака» Дасаєва.
У підсумку «Динамо» так і не встигло зрівняти рахунок, тому захисникові господарів після фінального свистка залишалося лише підвести очевидний підсумок в бесіді з журналістами:
«Ех, впустили ми Черенкова. А йому й цього було досить, щоб вирішити долю матчу», – говорив Сергій Балтача.
Після матчу: фанати влаштували бійню на вокзалі, Черенкова несли в вагон на руках
Розлючені голом Черенкова київські вболівальники ще до фінального свистка стали залишати стадіон, щоб помститися московським гостям. Від арени до вокзалу було всього півгодини ходьби, тому фанати господарів оперативно організували ворожим уболівальникам засідку.
Зрозуміло, місцева влада передбачила задум киян: щоб уникнути насильства, вони вирішили вивезти команду та вболівальників «Спартака» на трьох «Ікарусах» зі стадіону. По дорозі на Південний вокзал пригод уникнути не вдалося – в автобуси полетіло каміння. Але, на щастя, ніхто не постраждав.
Спартаківський «Ікарус» під’їхав прямо до поїзда – футболістам треба було тільки пройти близько 50 метрів. В цей час на пероні вже почалися перші сутички, тому дбайливі фанати заради безпеки головного героя матчу Черенкова донесли його до вагона на руках.
«Коли відчинилися двері і з’явився Федя, Стропил схопив його за ногу. Федя прокричав: «Хлопці, може, не треба? Може, сумку понесете?» – «Треба, Федя! Треба!» – вимовив Стропил. Федю підняли на руки й понесли до поїзда», – згадував «Професор».
Всі футболісти дісталися до вагона неушкодженими, але потім їм довелося трохи понервувати – кияни почали закидати поїзд камінням.
«Коли ми вже знаходилися у вагоні, вікна в ньому стали бити. Але ніхто з нас не постраждав», – згадав захисник «Спартака» Вагіз Хідіятуллін.
Тим часом на пероні вже творився справжній хаос.
«Ревів натовп, миготіли в повітрі пряжки ременів. Від вибуху в телефонній будці на одному з московських хлопців задимівся одяг. Летіли на рейки валізи пасажирів. Багато, насилу діставшись до поїзда, так і стояли перед дверима своїх вагонів, наглухо закритими переляканими провідниками. Поїзд рушив, хтось так і не сів у нього, хтось вчепився за поручні, хтось зірвав стоп-кран. А стекла все продовжували дзвеніти», – писала газета «Радянський спорт».
Провівши футболістів, фанати «Спартака» вирушили до свого поїзду, що йшов через 6 хвилин. Хто знає, що сталося б з нечисленною групою москвичів, якби їм на допомогу не приїхали вболівальники зі столиці. Але, на щастя для червоно-білих, підмога приспіла – фанати «Спартака» відбилися від киян і вирушила додому.
У Москву поїзд з уболівальниками прибув теж з розбитим склом.
Як на заворушення відреагувала влада, преса і правоохоронні органи
Після погромів які трапилися в Києві радянська преса, яка раніше намагалася старанно ігнорувати тему фанатського руху, промовчати не змогла. Багато газет написали про події в Києві, а найдокладніший матеріал про бійки опублікувала газета «Радянський Спорт» із заголовком «Після бійки». У ньому журналісти, спираючись на побачене і почуте, описали не тільки бійку на вокзалі, але і сутички до матчу.
А через два тижні спробували розібратися в молодому понятті для СРСР – фанатизмі:
«Ідуть з трибун справжні вболівальники – приходять туди «фанати». Стихійно виникло складне соціальне явище, поки що незрозумілий у всій глибині, але яке вже довело, що жарти з ним погані», – міркував автор в найпопулярнішої спортивної газети країни. Далі мова йде саме про матч в Києві, автор замітки дивується: «Як місцеві фанати пішли з матчу, не чекаючи його закінчення», – говорилося в статті «Пристрасті по футболу. Хто вони: паломники або шукачі пригод».
Реакції правоохоронних органів теж довго чекати не довелося: в Москву нагрянула з допитами транспортна прокуратура з Української Республіки. Проте до офіційних звинувачень московських фанатів справа так і не дійшла. Кияни теж легко відбулися – кілька людей були затримані, але серйозними наслідками арешти для них не обернулися.
“До нас у школу №177 після цих подій приходили правоохоронці та вишукували тих хто міг буди причетний до закидування камінням поїздів з москвичами. А навчався я тоді у сьомому класі. Можливо це було пов’язано з тим, що школа знаходилася недалеко від місця події, між станціями Київ – пасажирський та Караваєві дачі”, – згадує киянин Вячеслав.
Незабаром своє слово взяла і влада – начальник Управління футболу і хокею В’ячеслав Колосков виступив з ініціативою, яка повинна була допомогти перевиховати фанатів.
«Футбольним і хокейним клубам, а також організаціям, при яких вони знаходяться, доручено створити клуби вболівальників з метою проведення з ними виховної роботи», – говорив Колосков.
А Держкомспорт СРСР ухвалив: якщо приймаюча сторона не зможе забезпечити безпеку матчів, то стадіон буде дискваліфікований, а команда має проводити домашні ігри далеко від рідної арени.
Втім, нові заходи не змогли викорінити фанатизм в СРСР. Навпаки, в країні почався розквіт фанатського руху.
Джерело – Sport24
