Серж Лифар з Києва

З історії видатних киян – Лифар Сергій Михайлович.

Серж Лифар (Сергій Михайлович Лифар), фр. Serge Lifar — український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття.

Серж Лифар з Києва
Серж Лифар

Сергій Лифар народився 15 (2 за ст.ст.) квітня 1905 року найімовірніше у передмісті Києва у с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. У метричній книзі с. Пирогова, де знаходилась єдина найближча церква, є запис про його народження 20 березня та хрещення 10 квітня 1905 року. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадував, як, гостюючи у свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».

Серж Лифар з Києва
Батьки Сержа Лифаря

У 1913-му Сергій пішов навчатися до Імператорської Олександрівської гімназії. Пізніше продовжив навчання у 8-й Київській гімназі.

Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її київська балетна студія «Школа руху» на Ярославовому валу і стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.

У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря.

У 1923 році після приїзду до Франції Сержа зустрів сам директор російської трупи Дягілєв. На той момент Коко Шанель не перший рік створювала костюми для артистів Російського балету, і саме вона покрила частину величезної суми, щоб Серж міг подолати відстань від Києва до столиці Франції.

Перетнути кордон Сержу вдалося не з першого разу – його пограбували, заарештували та помістили в переповнену камеру, де йому довелося простояти серед тифозних та туберкульозних страждальців чотири дні та ночі. Ризикуючи життям (його переслідували червоноармійці-конвоїри), він зміг втекти, сісти на потяг. Рятуючись від повторного арешту, втікач на повному ходу зістрибнув з поїзда на зледенілий насип і помчав через прикордонний ліс. Його побили місцеві бандити. І все ж таки Лифарю вдалося потрапити на поїзд до Варшави: він схопився за поручень останнього вагона і провисів на руках на морозі – шкіра була повністю обдерта – всі п’ять годин шляху. Йому довелося бродити у Варшаві два тижні, перш ніж Дягілєв надіслав гроші на дорогу до Парижа.

Серж Лифар з Києва
Серж Лифар та Сергій Дягілєв

В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енріке Чекетті та колишній наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста «Російського балету». Танцівник із неймовірною швидкістю проходить шлях від артиста кордебалету до соліста. Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф’єва, Аполлона й Івана Царевича в «Аполлоні Мусагеті» та «Жар-Птиці» Стравінського сам Дягілєв скаже: «Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету». Коли Серж мав вільний час, Дягілєв відвозив його до Мілана або до Флоренції. Саме Дягілєв познайомив його з усім французьким бомондом. Зокрема, одне таке знайомство переросло у міцну дружбу Сержа із Коко Шанель.

Серж Лифар з Києва
Коко Шанель та Серж Лифар

Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря.

Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Він став для французького балету тим, ким для російського у XIX сторіччі був француз Маріус Петіпа. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».

Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря. Ось як про цей образ відгукнувся відомий театральний критик того часу Плещеєв: «І ось змах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах — Лифар. Це не танець, не пластика — це чари. Мені дорікнуть, що це не критика. Критика закінчується там, де починається зачарування. „Ікар“ — це епоха, це синтез усієї його творчості, це начебто гранична межа».

Серж Лифар з Києва
Балет “Ікар”

1939 року, незважаючи на початок війни, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює свої найкращі спектаклі та рятує французький балет від загибелі. У роки війни він навіть їздив до Берліна на особисте запрошення прихильника Гітлера, щоб не залишити свій колектив без допомоги.

У 1943 році відбулася прем’єра іще однієї Лифаревої перлини — «Сюїти в білому» — однієї з перших довершених спроб зацікавити глядачів винятково безсюжетною виставою. Кияни побачили цей балет лише через 60 років.

Визволення Парижа спричинило до різкого повороту в долі Лифаря: французький Рух Опору звинуватив його у колабораціонізмі й засудив до страти. Лифар тікає з Франції й в 1944–1947 роках очолює трупу «Новий балет Монте-Карло». Після війни Національний французький комітет із питань «чистки» скасував обвинувачення, і балетмейстер тріумфально повернувся до рідного театру.

Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. У 1947 році заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 року вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Лифар створив новий напрям у балеті — неокласицизм. Академічний танець набув нових, модернових рис. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця свого життя, потім — його Гранд-Опера.

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів. Свого часу Лифареві свою співпрацю пропонував Сальвадор Далі, проте його сюрреалістичний проект декорацій та костюмів до знаменитого «Ікара» (з милицями замість крил) було відхилено.

Серж Лифар з Києва
Серж Лифар і Пабло Пікассо

У 1958 році його звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти.

Особисте життя Сержа було аскетичним. Він не був з тих людей, хто публічно говорив би про сокровенне. Його супутницею по життю стала графиня Ліліан Алефельд, його шанувальниця. Після звільнення з Паризької опери Лифар залишився без грошей та заощаджень. Йому на допомогу прийшла його близька подруга, яка згодом стала його супутницею на все життя. З Ліліан майстер балету провів 30 років. Він називав її найближчою жінкою у своєму житті. Серж присвятив їй останню книгу під назвою “Мемуари Ікара”.

Серж Лифар з Києва
Ліліан Алефельд-Лаурвіг та Серж Лифар

Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. Власне, він малював і раніше: на театральних програмках, афішах, записках — олівцем, помадою, гримом. У 1972–1975 роках виставки картин Лифаря користувалися великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення. «Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб’язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати. Тільки ж я не художник, а хореограф, що малює», — писав він в останній автобіографічній книзі «Мемуари Ікара». Він залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет — балет, рухи, драматургія танцю.

Серж Лифар з Києва
Картина Сержа Лифаря

Другою його пристрастю були книжки. Почалося усе з особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису і декорацій та бібліотеки (близько 1000 назв). Лифар викупив її у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: «Гроші на купівлю дягілевського архіву я заробив ногами».

Зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI—XIX ст. Особливе місце в його бібліотеці займала і «Пушкініана», найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети.

В останні роки свого життя Лифар був змушений продати частину своєї колекції. Про причини такого рішення він писав у листі до спадкоємців у 1975 році: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в стані зберегти колекцію. Меценати оминули мене увагою, я змушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, „відпустити на волю“ всі книги й альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек». Розпродаж колекції Лифаря відбувся на аукціоні в Монте-Карло.

Нині частина бібліотеки Лифаря (817 одиниць) зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки. У дар Україні її передала вдова хореографа — графиня Ліліан Алефельд.

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни й звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто зі знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився власником паспорту Нансена, «персоною без громадянства» — не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули».

За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві — у 1961 році, і це було для нього великим щастям. Він був почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві та зміг інкогніто приїхати до Києва, побувати на могилах батьків на Байковому цвинтарі та зустрітися з рідними.

Серж Лифар з Києва
Сергій Лифар у 1961 році

Ім’я генія балету Лифаря повернулося в Україну лише в середині 1990-х, не в останню чергу — зусиллями його вдови, графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, роботи Пікассо і Шагала, скульптурні портрети самого Сержа роботи скульптора Бельмондо — батька кінозірки.

Протягом тривалого часу до Києва з’їжджалися танцівники та хореографи з усього світу на міжнародний конкурс імені Лифаря та фестиваль «Серж Лифар де ля данс». На київській сцені відродилися його «Ромео і Джульєтта» та «Сюїта в білому».

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986 року. Побажавши отримати останній притулок не у Лозанні, а на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа під Парижем, Лифар заповідав, щоб на мармуровій плиті, крім основних дат – народження і смерті – було написано: «Серж Лифар з Києва”.

Серж Лифар з Києва
Могила Лифаря на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа

В наші дні в Лозанні з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва».

Сьогодні про життя та творчість видатного балетмейстера розповідає Музей української діаспори. Також в столиці України працює Київська муніципальна українська академія танцю імені Сержа Лифаря, в якій 7 квітня 2004 року відбулась церемонія відкриття пам’ятної дошки Сержу Лифарю на фасаді академії.

Серж Лифар з Києва
Меморіальна дошка у Києві

Ім’я балетмейстера у Києві носять вулиця та станція швидкісного трамвая.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Pin It on Pinterest