Перші авто на вулицях Києва
Перші авто, що з’явилися на вулицях Києва, доводилося обороняти за допомогою поліцейських від переляканих громадян, які атакували механічні чудовиська камінням і кийками.
“Справжню сенсацію викликала на Подолі поява вишуканого екіпажа, який стрімко котив вулицями без коней. Екіпаж рухався за допомогою прихованого у ньому гасового двигуна. У цьому оригінальному екіпажі каталися троє пасажирів. Це був перший у Києві самохідний екіпаж”. – Газета «Кіевлянинъ», 12 липня (30 червня за ст.ст.) 1897 року.
Замітка у газеті «Кіевлянинъ» від 12 липня (30 червня за ст. ст.) 1897 року справила не менший фурор, ніж авто. Важко сказати, якою була марка найпершого автомобіля, що з’явився на вулицях міста, однак добрий початок — половина діла. Рік потому, 28 жовтня 1898 року (16-го за ст. ст.), та сама газета знову інформувала читачів про те, що на вулицях Києва «почали з’являтися самохідні екіпажі, які називають автомобілями. Екіпажі ці зроблені на кшталт однокінних дрожок на гумових шинах і рухаються дуже швидко, без будь-якого шуму». Повільно, але впевнено новий вид транспорту почав завойовувати Київ.
Самохідні візки з’явилися ще за часів парових двигунів, але на тому етапі їм не вдавалося конкурувати з кінною тягою. Становище докорінно змінилося з появою двигунів внутрішнього згорання. Як відомо, автомобілі з бензиновим двигуном народилися в Німеччині в 1880-х роках, а вже в наступному десятилітті почало формуватися автомобілебудування як промислова галузь. Тоді ж новий вид транспорту дістався й до Києва. А справжній автомобільний бум в губернській столиці припав на 1905-1910 роки.
Невдовзі автомобілі вже не сприймали як екзотичну забаву. Зі збільшенням кількості машин у місті зростало їхнє значення. І вже 8 грудня (25 листопада за ст.ст.) 1904 року дев’ятнадцять ініціаторів автомобільної справи зібралися, щоб заснувати Київський клуб автомобілістів — «для зближення шанувальників автомобільної й моторної їзди, для її вдосконалення і можливого розповсюдження автомобілів і моторних самокатів».
Новий клуб очолив генерал-лейтенант Володимир Сухомлинов — тодішній командувач військ Київського військового округу, великий шанувальник автомобільних екскурсій. Члени клубу були елітою суспільства. Вступний членський внесок до клубу становив 25 рублів, щорічний — 50 рублів. Гроші, як на той час, чималі. Володіти власним мотором тоді вважалося неймовірним шиком — із днем нинішнім жодного порівняння.
Якийсь час Київський клуб автомобілістів базувався на Фундуклеївській: спочатку у приміщенні готелю Гладинюка — буд. № 8, на розі Пушкінської, потім у сусідньому будинку — № 10. У тому самому будинку розмістився автомагазин «Стріла» з пунктом прокату й майстернею. В 1910-х роках клуб перейшов на Хрещатик. Влада всіляко його підтримувала. Адже Сухомлинов з 1905 року став генерал-губернатором. А коли наприкінці 1908-го його перевели до Санкт-Петербурга, кермо влади взяв до своїх рук гідний наступник — київський міський голова Іполіт Дьяков (однак Сухомлинов залишився почесним головою клубу).
Окремо слід згадати Івана Івановича Подборського (1880— 1919), дворянина, вихованця Університету св. Володимира. Подборський, палко закоханий у спорт, був душею багатьох цікавих спортивних заходів у Києві: веслування й вітрильники в яхт-клубі на Дніпрі, легка атлетика та автомобільна справа. Він викладав в Олександрівському ремісничому училищі та у Першій нормальній школі шоферів В. В. Пермінова, що містилася на Жилянській, 34. Предмет викладання так і називався — автомобілізм. Адже з самого початку автомобільної справи водії (по-тодішньому — шофери) були професіональні і аматори. Перші возили когось або щось, заробляючи на життя, другі возили себе, родину і своїх друзів, насолоджуючись технічними можливостями своїх авто та власною вправністю, змагаючись спортивно, тобто чесно. То були справжні панове, джентльмени, глибоко порядні особистості. Негідна поведінка виключалася як несумісна з поняттями честі й моралі. Хизуватись дорогим авто вважалося неприпустимою невихованістю, поважне товариство так само не сприймало пихатості — то був не їхній стиль життя.
Влітку 1910 року відбулося грандіозне автомобільне ралі Київ-Москва-Петербург. Киянин Іван Подборський виграв два призи, розвинувши в заїздах швидкість 133 версти на годину – тобто 145 км/год! – На автомобілі французької фірми «Берліє».
21 вересня 1908 р. у Києві було зроблено першу пробу поливання вулиць особливим автомобілем, що належав Київському водопровідному товариству. Спочатку полили вулицю Миколаївську (Архітектора Городецького), а потім почали освіжати Катерининську (Липську). Але тут поблизу будинку губернатора в автомобілі щось поламалося, і він простояв з 12 до 17 години. Наступного дня газета «Кіевлянинъ» пояснювала: «Лише протягом 5 годин вдалося виправити дефект, що стався, і відправити автомобіль на місце його стоянки. Поливання здійснюється по обидва боки вулиці: у передній частині автомобіля влаштовані особливі отвори, звідки під час руху швидким натиском вилітає дрібними краплями вода, досягаючи відстані до 3 сажнів (більше 6 м). Під час стоянки та ремонту на Катерининській вулиці зібрався великий натовп що зацікавився».
У 1910-х роках кількість автотранспорту в Києві залишалася невеликою, але темпи її зростання вражали. До 1911 року в місті налічувалося 78 авто, 1912 року їх було вже 166, а до кінця 1913 року — 328 (без урахування сотень машин автомобільної роти у військових частинах). На той час київськими вулицями їздили автомобілі швидкої допомоги, вантажівки, моторні омнібуси, таксомотори, а також кілька десятків циклонет — триколісних мотоколясок, які приваблювали насамперед помірною ціною. На Всеросійській виставці 1913 року біля входу відвідувачів зустрічав автомобільний павільйон.
В автопарках київських автомобілістів-любителів були винятково іномарки — вітчизняної автопромисловості тоді ще не було. Вибір був досить широким, з неабияким діапазоном цін.
У 1912-1913 роках, наприклад, мінімальна вартість Audi становила 5600 рублів (річна платня солідного чиновника). Ford був трохи дешевшим — від 2175 рублів (стільки на рік отримував чиновник середньої ланки).
Деякі фірми мали в Києві свої представництва: Peugeot — на Хрещатику, Fiat і Ford — на Фундуклеївській, Bents — на Львівській площі. Найбільшим автомагазином вважався «Ауто-салон» Грунау і КО на Миколаївській, що розміщався у будинку цирку (нині на цьому місці кінотеатр «Україна»). Там можна було придбати новенький Mercedes, Opel або «Лорен-Дітрих» — улюблене авто Адама Козлевича, — а також будь-які запчастини. Біля «Ауто-гаража» на Хрещатику в 1908 році кияни побачили першу в місті вантажівку — п’ятитонний Fiat.
Але, мабуть, найкрутіша тачка продефілювала вулицями дореволюційного Києва на початку 1915 року. Це була потужна семимісна французька Delaunay- Belleville з відкритим кузовом. Дві величезні фари кріпилися з обох боків круглого радіатора, а третя, аварійна, — зверху. У шестициліндрового мотора був об’єм 11 846 куб. м. Елегантне авто, виконане за спецзамовленням з оздобленням під золото, мало позначку SMT, що розшифровувалася Sa Majeste le Tsar — Його Величність Цар. Саме в цьому автомобілі прибув тоді до Києва Микола II.
Рух автомашин вулицями спочатку спеціально не регламентувався. Поліція навіть була змушена захищати їх від хуліганів, які вночі закидали водіїв і машини камінням. Небезпеку для шоферів становили й візники, які підлаштовували дрібні капості під приводом того, що коні бояться машин. Але в міру розвитку автомобілізму почастішали випадки зіткнень і наїздів на пішоходів, хоча швидкість руху машин тоді була за нинішніми мірками смішною — 10-30 км/год. Громадськість настійливо вимагала навести в цій справі лад. І тоді міська дума запровадила «Обов’язкові постанови про порядок пасажирського й вантажного руху містом Києвом на автомобілях» — наші перші правила дорожнього руху.
Деякі тодішні норми майже відповідали сучасним. Так, автомобіль в експлуатації мав бути забезпечений звуковим сигналом, глушником, а також «пристосуванням, що позбавляло б можливості сторонніх осіб пускати в хід автомобіль у разі відсутності керуючого ним», а також переднім і заднім номерними знаками, фарами.
При цьому заборонялося «застосування прожекторів із надто великою силою світла». Водночас системи дорожніх знаків ще не було, і правила їзди зводилися до кількох приписів: їхати правою стороною вулиці або, якщо буде потреба, посередині; не їздити наввипередки; звільняти дорогу «хресним ходам, похоронам та іншим процесіям, пожежним обозам, військовим частинам й арештантським партіям».
1913 року додаткове правило надало право пріоритетного проїзду у Києві автомобілям і каретам швидкої допомоги. «Обов’язкові постанови» обмежували швидкість пересування в межах міста 10 верстами за годину для найбільш пожвавлених вулиць та 20 верстами за годину — для інших.
Їздити автомобілями дозволялося по всьому Києву, за винятком вулиць із найбільшим ухилом: Андріївського узвозу, Мало-Підвальної та Іларіонівського узвозу (тепер вул. Смірнова-Ласточкіна). Водії зобов’язувалися зупинятися на першу вимогу городових — для цього придумали спеціальний сигнал поліцейського свистка: довгий і потім кілька коротких).
Постанова Думи вирішила питання і про форму прав водія. Посвідчення — квитки — на право водіння запроваджувалися двох видів: загальні та приватні.
На приватні квитки претендували насамперед шофери-аматори. Ці документи надавали право водіння тільки певного автомобіля, зазначеного в дозволі. Їх видавали «особам обох статей не молодше 17 років», які «доведуть своє вміння керувати автомобілем, користуватися всіма приладами, що є у ньому, і робити невеликі лагодження на випадок легкого псування екіпажа». Значно складніше було отримати загальні квитки, що дозволяли керувати будь-яким автомобілем. Це могли зробити лише чоловіки не молодше 21 року, які склали іспит із механіки, слюсарного ремесла, основ електротехніки, збирання і розбирання мотора і навіть російської мови.
Видавала водійські документи від імені міської управи спеціальна комісія, до складу якої входили представник міської влади, поліцейський, технік округу шляхів сполучення, лікар і два активісти міського клубу автомобілістів, один із яких обов’язково головував у комісії. Квитки потрібно було оновлювати щороку.
Київські вулиці поступово пристосовувались до нових засобів пересування. Звісно, навіть гумові шини не захищали від трясіння на кругляках, якими було вимощено багато вулиць міста. І чи не тому після 1906 року так активно перемощувалися акуратним шведським кубиком київські бруківки, що в цей час мером міста був затятий автомобіліст Іполіт Дьяков? Він сам керував своїм автомобілем і, пардон, власною сідницею оцінював якість мощення. А якщо десь траплялося у цій справі відставання, сам же потрапляв у неприємне становище.
Такий конфуз трапився 1914 року, коли здійснювався благоустрій території на стику колишніх вулиць Святославської та Столипінської (нині — Чапаєва й Олеся Гончара), де звели велику будівлю Вищих жіночих курсів. Для укладання нової бруківки робітники розрили проїжджу частину, а закінчувати роботу не квапилися. Мешканці Святославської вулиці зазнавали незручностей. Але одного чудового дня міський голова Дьяков заїхав у якихось справах на розрите місце і — опинився у глибокій калюжі. Протягом двох годин він не міг ані зрушити з місця, ані вийти з авто. Бідолашного мера виручила пожежна команда.
З паркуванням нечисленних машин на вулицях Києва проблем не виникало. Хіба що водієві, що відійшов, доводилося потім проштовхуватися до свого мотора крізь натовп роззяв. Утім, уже на початку минулого сторіччя в різних місцях Києва з’являлися спеціальні гаражі, де приймали на стоянку чужі автомобілі. При цих гаражах були й ремонтні майстерні — перші київські СТО. У 1910-х роках користувалися популярністю майстерні при автоклубі «Ауто-гараж» на Хрещатику, «Центральний гараж» на Фундуклеївській, 16, гараж товариства «Росія» на Прорізній, 14.
Пересіли на новий розкішний засіб пересування й візники. Більшості громадян, які не могли дозволити собі власне авто, доводилося вдовольнятися моторизованим таксі. Іноді катання було для мешканців міста просто атракціоном. У 1912 році комерційні автомобільні перевезення Києвом стали звичним явищем, що змусило міську візницьку комісію розробити особливі правила для моторизованих візників.
Їм належало обзавестися спеціальними таксометрами, під час роботи «бути тверезими й охайно вдягненими у встановлену форму, спілкуватися з пасажирами пристойно і спокійно, навіть у випадках непорозумінь в жодному разі не дозволяти собі грубих і різких висловлювань». На стоянках вони мали «не зачіпати перехожих і не звертатися до них з пропозицією послуг, не вести надто голосних розмов і не дебоширити». Особливо визначалося, що таксисти, як і візники, можуть чекати клієнтів на всіх вулицях міста, але при цьому не мають права жодному відмовляти в обслуговуванні.
Тверда ціна за послуги таксомоторів, введена з 1 квітня 1913 р., становила, залежно від місткості машини: за першу версту — 40-50 коп., за кожну наступну півверсту — 10-15 коп. У нічний час тариф збільшувався на 50%. Ті, хто вимагав плату понад таксу, ризикували втратити ліцензію на автомобільне візництво та ще й постати перед судом. Тим часом місцевий аристократ-автомобіліст граф Тишкевич взяв участь в організації трасту під назвою «Київське таксомоторне товариство». У такий спосіб вирішили відтіснити індивідуальних автоперевізників, відбивши в них клієнтів, — таксисти Товариства брали за першу версту по 30 коп.
Але попри таку доступність автопересування (звісно, не кожному смертному) автомобілі залишалися ознакою розкоші й мірилом забезпеченості. Так уже повелося.
З «Обов’язкових постанов про порядок пасажирського й вантажного руху містом Києвом на автомобілях»
§ 6. Посвідчення на допущення автомобілів до їзди видає комісія при клубі автомобілістів. На підставі виданого посвідчення з Київської Міської Управи видається дозвіл на право їзди на автомобілі містом. Дозвіл видають у вигляді особливої книжки з надрукованими в ній правилами їзди на автомобілях, до книжки вносять прізвище власника й опис автомобіля. Дозвіл має завжди бути при автомобілі. Разом з дозволом видають номерний знак у двох екземплярах різної форми, з яких один має бути прикріплений на передній, а другий — на задній частині екіпажа на видному місці. Передній номерний знак може бути зроблений і фарбою на радіаторі (розмір удвічі більший за звичайний).
§ 8. Дозвіл і номерний знак поновлюються щороку.
З «Обов’язкових постанов про порядок пасажирського й вантажного руху містом Києвом на автомобілях»
§ 1. У м. Києві дозволяється рух тільки тих автомобілів, які допущені до того після їх огляду й випробування.
§ 18. Особам, які керують автомобілями, ставиться за обов’язок: а) у межах міста не допускати швидкості руху більше ніж 10 верст за годину пожвавленими вулицями: Хрещатиком, Великою Васильківською, Олександрівською від Хрещатика до Гостиного двору [Володимирський узвіз і вул. Сагайдачного], Прорізною, В.-Житомирською та Безаківською [Комінтерну] і не більше ніж 20 верст за годину іншими, менш пожвавленими вулицями, г) вживати всіх заходів, щоб коні не лякалися автомобіля, д) триматися правої сторони або середини, якщо того вимагають обставини, але аж ніяк не переїжджаючи на ліву сторону вулиці.
§ 19. Їзда автомобілів наввипередки забороняється.
§ 24. Власники автомобілів, які мають номерні знаки інших міст, зобов’язані протягом доби після прибуття до Києва з’явитися в Міську Управу для реєстрації документів й отримання спеціального київського номерного знака.
1919 рік у Радянській Україні супроводжувався жорсткою бензиновою кризою. Тому 4 лютого Рада Народних Комісарів УРСР розпорядилася перевести весь автомобільний транспорт на спирт, а 14 квітня Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету доручила Раднаркому видати ухвалу «про повне припинення їзди на автомобілях у м. Києві; сконцентрувати всі автомобілі в одному місці; покласти нагляд за виконанням на коменданта міста».
