Національний музей історії України. Історія

З історії київських музеїв – Національний музей історії України.

Національний музей історії України (НМІУ) — провідний історичний музей України. Заснований у 1899 році в Києві, з 1944 року розташовується у будівлі на Старокиївській горі. У музеї історії України зберігаються етнографічні, археологічні, нумізматичні колекції, стародруки, твори живопису і скульптури та інші історичні експонати. Будівля музею, що є пам’яткою архітектури, збудована у 1937–1939 роках за проєктом архітектора Йосипа Каракіса і спочатку призначалася для художньої школи. Розташований по вул. Володимирській, 2.

Національний музей історії України
Панорама території музею, лютий 2005 р. Фото – Вікіпедія

Музей розпочав свою діяльність археологічною виставкою 13 серпня 1899 (1 вересня по с.ст.) року як Музей старожитностей та мистецтв у недобудованому приміщенні по вул. Олександрівській (вул. Грушевського, 6). Будівлю для музею спроектував видатний київський архітектор Владислав Городецький, а кошти на її спорудження зібрали кияни.

Національний художній музей України
Київський міський музей, 1911 рік.

Найпершим у музеї був сформований археологічний відділ, який очолив знаний український археолог Вікентій Хвойка.

Надзвичайно важливу роль у формуванні колекції музею відіграв його перший директор Микола Біляшівський, призначений на посаду у 1902 р.

30 грудня 1904 року році музей освятили й урочисто відкрили під новою назвою – Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. государя імператора Миколи Олександровича.

Музей підтримували відомі меценати, зокрема родини Терещенків та Ханенків. Вони фінансували археологічні експедиції, сприяли формуванню історичних та етнографічних колекцій. Особливо значний внесок в колекцію музею зробив Богдан Ханенко, який подарував свою археологічну колекцію з 3145 предметів, оцінювану в 70 тис. крб (більше половини вартості всіх експонатів музею на час його відкриття). Щорічно заклад отримував пожертви – предмети прикладного мистецтва, нумізматичні колекції.

У 1909 р. археологічний відділ музею нараховував 15 тис. одиниць, етнографічний – близько 13 тисяч, історичний – понад 600, художньо-промисловий – близько 400, бібліотека – понад 1,7 тисяч.

Значно поповнилися музейні колекції завдяки діяльності завідувача історичного та етнографічного відділів Данила Щербаківського. У 1910-14 рр. він організував експедиції майже до всіх українських губерній Російської Імперії.

Національний музей історії України
Зліва направо – Микола Біляшівський, Вікентій Хвойка, Данило Щербаківський.

У 1912 р. започатковано відділ «Старий Київ». З ініціативи Миколи Біляшівського створено комісію та затверджено програму розвитку відділу. Київські часописи закликають громадян передавати до музею цінні предмети. Міська управа передає музею печатки та корогви київських ремісничих цехів. Музейна колекція збагачується барельєфом Архистратига Михаїла та статуєю Феміди з київської ратуші.

З початком Першої світової війни музей продовжував роботу – приймав відвідувачів, комплектував фондові колекції. У його структурі функціонували археологічний, художньо-промисловий, художній, нумізматичний, історичний, етнографічний відділи, відділ «Старий Київ» та бібліотека.

Національний музей історії України
Експозиція Київського художньо-промислового і наукового музею 1900-ті рр. (кістки мамонта з Кирилівської палеолітичної стоянки). Джерело – НМІУ.
Національний музей історії України
Експозиція Київського художньо-промислового і наукового музею 1900-ті рр. Джерело – НМІУ.
Національний музей історії України
Експозиція Київського художньо-промислового і наукового музею 1900-ті рр. Джерело – НМІУ.

Ідеологічно-просвітницька роль установи значно зросла в часи українських національно-визвольних змагань. Навесні 1917 р. Микола Біляшівський розробив проект Національного українського музею, що мав сформуватися на базі Київського художньо-промислового і наукового музею (назва з 1917 року). Це питання неодноразово розглядалося у період правління Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії. Попри принципове схвалення цієї ідеї, через складну військово-політичну обстановку її так і не було реалізовано.

Після захоплення України більшовиками розпочався процес націоналізації культурних цінностей. Микола Біляшівський та Данило Щербаківський врятували величезну кількість цінних пам’яток, що надійшли до музейних фондів із приватних колекцій, церков, монастирів і розграбованих маєтків.

23 червня 1919 р. Раднарком УСРР спеціальним декретом оголосив Київський художньо-промисловий і науковий музей власністю держави й перейменував його у Перший державний музей. Музейні фонди поповнювалися переважно завдяки націоналізації приватних колекцій.

Наприкінці 1923 р.  Миколу Біляшівського усунули з посади, а 21 квітня 1926 р. науковець, який перетворив музей з міського на загальнонаціональний, помер. Директором музею став колишній чекіст Андрій Вінницький, який розпочав свою діяльність з наміру звільнити музей від усього «зайвого». Через нестерпну атмосферу в музеї у червні 1927 р. наклав на себе руки Данило Щербаківський.

У 1924–1935 рр. мав назву Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка.

У 1934 р. Всеукраїнський історичний музей виселили з рідної будівлі, залишивши лише експонати художнього та частково художньо-промислового відділів. 1936 р. на їхній основі було створено Державний український музей (з 1939 р. – Київський державний музей українського мистецтва). Решту музейних експонатів перевезли до Музейного містечка в Лаврі й розмістили у непристосованих для цього монастирських приміщеннях.

У 1935–1941 рр. — Центральний історичний музей.

Національний музей історії України
Експозиція відділу «Київська Русь» Центрального історичного музею ім. Т. Г. Шевченка 1939 р. (у приміщенні Лаврської Друкарні). Джерело – НМІУ.
Національний музей історії України
Експозиція відділу Докласового суспільства Центрального історичного музею ім. Т. Г. Шевченка 1940 р. (вітрини кам’яної доби). Джерело – НМІУ.
Національний музей історії України
Експозиція відділу Докласового суспільства Центрального історичного музею ім. Т. Г. Шевченка 1939–1940 рр. (вітрина Трипільської культури). Джерело – НМІУ.

Після початку німецько-радянської війни, найбільш цінні і унікальні експонати евакуювали до м. Уфи (Башкортостан). До Києва вони повернулися у 1947 р. Археологічні та етнографічні колекції, що залишились у Києві, були переміщені до  Педагогічного музею (нині міський Будинок вчителя). Інші музейні колекції були передані до Українського музею на вул. Олександрівській. У 1942 р. археологічний музей очолив німецький археолог Пауль Ґрімм, його заступником був відомий український археолог Петро Курінний. У 1942-1943 рр. музей називався «Крайовий музей до – і ранньої історії». Значна частина цінних музейних експонатів була вивезена до Німеччини у 1941 та 1943 рр.  

Національний музей історії України
Експозиція античного залу Крайового музею до – і ранньої історії 1942 р. На фото німецький археолог Пауль Ґрімм. Джерело – НМІУ.

Після вступу до Києва радянських військ музей відновив свою роботу в листопаді 1943 р., як Державний Центральний історичний музей. На той час, він знаходився у приміщенні Будинку вчителя, окремі колекції зберігалися в інших місцях Києва.

Національний музей історії України
Будинок вчителя, 1930-ті роки.

В травні 1944 р. музей розмістили в приміщенні, де він знаходиться і дотепер – на вул. Володимирській, 2 в приміщенні колишньої художньої школи.

Будівлю було побудовано першою архітектурною майстернею Міськради у 1937 році, як першу в Києві та першу у всій Українській Республіці художню школу. Проектування і будівництво очолював архітектор Й. Ю. Каракіс. На той час подібна споруда була першою не тільки у Києві, а й у всьому СРСР.

Головний фасад будівлі вирішено у класичних формах та розкрито до майданчика перед музеєм, а тил, переглядали у панорамі Старокиївської гори, нагадує візантійські монументальні споруди.

Перед будівлею архітектор спроєктував сходи цікавої форми з ліхтарними стійками. Біля будівлі, пізніше, на оглядовому майданчику встановлено камінь із викарбуваними на ньому словами Нестора Літописця «звідси руська земля стала бути» на давньослов’янській.

Національний музей історії України
Будинок художньої школи, 1940-і роки. Фото – Вікіпедія.

Спочатку будівля проєктувалась для будівництва на вул. Леніна вул. Б.Хмельницького), про що свідчить запис зроблений автором у 1980 р.:

«На початку тридцятих років Київським міськвиконкомом мені, як архітектору майстерні Міськради, було доручено проєктувати Художню школу на ділянці, де зараз будується будинок „Київпроекту“ по вулиці Леніна, трохи лівіше. Проєкт був зроблений і затверджений всіма інстанціями».

Так само про первинне планування розташування будівництва на вулиці Леніна було написано в газеті «Більшовик» від лютого 1936 р.:

«В центрі м. Києва на вул. Леніна обрано місце для будівництва школи, що виховуватиме художньо обдарованих дітей».

Перед початком будівництва, без згоди Головного архітектурно-проєктного управління м. Києва та без погодження з автором проєкту, місце розташування школи було вирішено змінити. Рішення було прийнято у зв’язку з указом секретаря ЦК КП(б) У Станіслава Косіора, за яким було вирішено зберегти проєкт у первісному вигляді, розмістити будинок майбутньої школи на місці Десятинної церкви якої у 1937 р. не було вже майже 10 років (вона як і безліч інших пам’ятників культури й мистецтва, була знесена радянською владою у 1928 році). Причина зміни місця розташування вказана не була. Можливо це був просто збіг, проте в одному з будинків, спочатку призначених під знесення у зв’язку з будівництвом школи на вул. Леніна, жив рідний брат Всеволода Балицького — тодішнього голови Раднаркому України, та за зміни місця будинок на вул. Леніна знесений не був.

Як тільки Каракіс дізнався про нове місце розташування споруди, він почав категорично заперечувати проти нового місця, посилаючись на те, що це заповідна територія». Як видно з подальших архітектурних проєктів автора, він і надалі намагався запобігати будівництву на заповідних місцях, хоча в Радянські часи це було надзвичайно важко. Була скликана високоповажна комісія з обговорення будівництва і після відмови автора будувати на цьому місці секретар ЦК України П. П. Постишев (нині визнаний одним з трьох організаторів голодомору в Україні) наступивши Каракісу на ногу, прошепотів: «Не зробите ви, на цьому місці поставить цю ж школу хтось інший».

Зрозумівши неможливість уникнення будівництва на Старокиївській горі й проконсультувавшись з істориками, автор запропонував розташувати будівлю школи в самому кінці Десятинного провулка (про що свідчить збережений оригінальний генеральний план забудови з місцем розташування будівель та з авторськими коментарями). Цей задум теж не був втілений в життя у зв’язку з великими витратами на будівництво фундаменту на крутому схилі гори. Врешті-решт «Каракісу вдалося відвоювати стародавні фундаменти, але школу на Старокиївській горі все-таки побудували.

У 1944-1945 рр. — Державний Республіканський історичний музей.

У післявоєнні роки перед співробітниками музею стояло нелегке завдання з систематизації реевакуйованих матеріалів. Музей було відкрито для відвідувачів лише у 1948 р.

Національний музей історії України

Внаслідок війни музейна колекція зазнала серйозних змін – значна кількість унікальних пам’яток була втрачена. Згодом відбулося поповнення колекції за рахунок інших музеїв – Львівського історичного музею, Львівського музею українського мистецтва, Одеського археологічного музею, Музею українського мистецтва, Софії Київської, Києво-Печерської Лаври, Чернігівського історичного музею.

З 1950 р. музей перейменований на «Київський державний історичний музей». У ці часи в будівлі музею приймали в піонери, а так само возили сюди екскурсії з усього світу.

Національний музей історії України
Екскурсія в експозиції трипільської культури Київського державного історичного музею 1950-ті рр. Джерело – НМІУ.

У 1952–1953 рр. провели реконструкцію будівлі, змінили конструкцію даху і прозорі скляні трикутні блоки призначених для кращого освітлення кімнат художньої школи, замінили на гладкіші.

Національний музей історії України
1956 рік. У Київському державному історичному музеї. Джерело – retroua.com
Національний музей історії України
1958 рік. Фотограф: А. Левченко. Джерело – retroua.com

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 22 листопада 1963 р. при музеї було створено спецвідділ «Золота комора», який від 1965 р. функціонує як філія музею – Музей історичних коштовностей України.

З 1965 року музей перейменували в «Державний історичний музей Української РСР»

Національний музей історії України
1974 рік. Джерело – retroua.com
Національний музей історії України
1976 рік. Джерело – retroua.com

Фонди історичного музею стали основою для створення інших його філій – музею «Визволення Києва від фашистських загарбників» (нині Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 р.»); музею «Косий капонір» (нині музей «Київська фортеця»). На базі фондів музею (25 тис. експонатів) було створено Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. (нині Національний музей історії України у Другій світовій війні).

За доби «брєжнєвського застою» співробітники музею зосереджувалися на комплектуванні матеріалів, пов’язаних із т. зв. досягненнями радянської держави. Це були трудові рапорти колективів, соціалістичні зобов’язання, комплекси радянських героїв, вимпели, прапори, документи партійних з’їздів тощо. Музей був покликаний пропагувати досягнення соціалізму, розкриваючи керівну і спрямовуючу роль КПРС.

Після відновлення державної незалежності України й згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 1991 р. на базі Державного історичного музею УРСР було створено Національний музей історії України.

Національний музей історії України
Зала доби раннього заліза. 1990-ті рр. Джерело – НМІУ.
Національний музей історії України
1995 рік. Фотограф: В.Фалін. Джерело – retroua.com

Сьогодні за кількістю і значенням колекцій Національний музей історії України є одним із провідних музеїв України. Його фондові зібрання нараховують понад 800 000 експонатів. Це світового значення археологічні та нумізматичні колекції, етнографічні зібрання, колекції зброї, пам’яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквії українського національно-визвольного руху ХХ ст. Вони відображають історію України від найдавніших часів до сьогодення.

Національний музей історії України
Макет Кирилівської стоянки, кін. XIX ст. Макет був виготовлений на замовлення Вікентія Хвойки до XI-го Всеросійського археологічного з’їзду. Це один з найперших експонатів експозиції музею, що зображує археологічні дослідження пам’ятки. Джерело – Вікіпедія.
Національний музей історії України
Проект пам’ятника князю Володимиру-Хрестителю (сер. XIX ст.), Скульптор Микола Піменов. Джерело – Вікіпедія.
Національний музей історії України
Карета київських митрополитів (XVIII ст.). Джерело – Вікіпедія.
Національний музей історії України
Фрагмент експозиції. Джерело – Вікіпедія.
Національний музей історії України
Фрагмент експозиції. Джерело – Вікіпедія.

Філією закладу є Скарбниця Національного музею історії України, де зібрані унікальні матеріали з дорогоцінних металів і коштовного каменю. Особливу цінність мають шедеври із зібрання скіфського часу, вироби давньоруських майстрів, твори українських ювелірів ХІV – ХХ ст. Відома в Україні та за її межами колекція єврейського культового срібла ХVІІІ – поч. ХХ століття.

Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.
Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.
Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.
Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.
Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.
Національний музей історії України
Фото – ZeFt Пам’ятки України, 2015 рік.

Сайт музею –  https://nmiu.org. Віртуальна екскурсія по музею – http://virtual.nmiu.org 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest