Київські золотарі та перша міська каналізація

Як в Києві з’явилася перша каналізація і хто такі «золотарі».

«Майже весь Поділ перетворився на величезну стічну канаву. Нечистоти городяни з дворів виливають прямо на вулицю, так що повітря тут заражене шкідливими міазмами».

Такі спогади в другій половині 19-го століття залишив один з гостей Києва. Важко повірити, але каналізація в нашому місті з’явилася пізніше, ніж трамвай і телефон.

В середині XIX століття Київ потопав у нечистотах. Каналізація як така була відсутня. Відходи скидалися в вигрібні ями. Коли вони наповнювалися, господарі ділянки викликали спеціальний віз, куди і перевантажували нечистоти.

З настанням сутінків на вулицях з’являлися вози з величезними бочками. Це на роботу виїжджали перші працівники міської каналізації – золотарі. Вигрібні ями вони чистили вручну величезними ковшами. Робота не найкраща, але як говориться «гроші не пахнуть». Вони називали себе «золотарями». Вся справа в тому, що за свою роботу вони просили дуже навіть високу плату. Якщо людина відразу не погоджувалася і йшла до іншого золотаря, то той просив ще більше грошей.

Про оплату домовлялися заздалегідь, при цьому золотарі могли диктувати будь-які умови, і жителі змушені були погоджуватися. Щоб заощадити, господарі намагалися якомога рідше викликати золотарів. Для цього застосовувалися різні хитрощі: вигрібні ями розширювалися, відходи скидали в недозволених місцях. На кожному кроці траплялися яри, завалені нечистотами; була маса садиб, в яких спеціально розводились свині, поширюючи навколо жахливий сморід; випуск брудних вод з дворів і випуск на вулиці нечистот під час дощів вважався в порядку речей і не викликав ні з чийого боку протесту: ні адміністрації, ні міського управління.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Професія золотаря була однією з найбільш високоприбуткових.

У 1870-х становище стало критичним: через жахливу ​​антисанітарію рівень смертності в Києві був одним з найвищих в Російській імперії. Медики на чолі з завідувачем кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики Київського університету Віктором Андрійовичем Субботіним забили тривогу.

У 1878 році при Київській міській думі почала працювати спеціальна санітарна комісія. Дуже скоро вона прийшла до висновку про необхідність спорудження міської каналізації. У 1879-му Дума створила ще одну комісію – спеціальну каналізаційну – на чолі з гласним Євгеном Івановичем Афанасьєвим, доцентом кафедри клінічної та терапевтичної патології та терапії Університету св. Володимира. Протягом року комісія склала проект каналізації, схвалений Думою. Ще одна конкурентна пропозиція надійшла від інженера Аманда Єгоровича Струве – автора залізничного моста через Дніпро і міського водопроводу, майбутнього «батька» Київського трамвая.

Є.І.  Афанасьєв
Є.І. Афанасьєв

Обидва проекти мали істотний недолік: вони припускали вивід нечистот безпосередньо в Дніпро. Тому, після довгих дебатів, Дума відмовилася від них і прийняла пропозицію англійського інженера-винахідника Шона, зроблене через його головного представника в Росії купця 1-ї гільдії Карла Яковича Балкіна. На той час гідропневматична каналізаційна система Шона вже функціонувала в 30 містах Великобританії, Америки та Індії й отримала широке визнання.

У 1890 році винахідник відвідав Київ. Результатом його приїзду став контракт з Міською думою, підписаний в 1891 році. Згідно договору, Балкін отримав права на експлуатацію каналізаційного господарства протягом перших 36 років, після чого воно назавжди переходило у повну власність Києва.

Перевага цього проекту полягала в тому, що для відводу всіх стічних вод можна було обмежитися одним конкретним місцем – зрошувальною зоною, під яку відвели ділянку поблизу Пуща-Водицького лісу (тепер це Мінський масив) розміром 210 десятин (2,96 кв.км), з яких власне під зрошувальні поля було призначене 160 десятин (в розрахунку на 160 тис. жителів), 11 десятин – під службову садибу і насосну станцію, решту 100 десятин – під заливні луки і ліс. Згідно розрахунків, зрошувальні ділянки планували розмістити на узвишші, вище найвищих рівнів паводків на 5 м і вище рівня грунтових вод мінімум на 3 м, що за задумом організаторів, дозволяло мати триразовий «запас міцності».

Київські золотарі і перша міська каналізація
Схема зрошувальних полів. 1903 рік.

Загальний кошторис робіт склав близько 1 800 000 рублів. Гроші розраховували отримати від західних інвесторів, але у справу втрутилися київські промисловці-меценати – брати Терещенки і Бродські. Вони організували і підтримали матеріально акціонерне товариство «Київська каналізація», членами якого стали місцеві домовласники. Головою правління обрали Євгена Афанасьєва, на той момент вже професора кафедри приватної патології і терапії. У 1892 році акціонерному товариству перейшли всі права та обов’язки за угодою 1891 року. Балкін, як і було прописано в контракті, залишився виконавцем проекту. Пізніше він став експлуатаційником всієї каналізаційної мережі, побудованої під технічним наглядом його постійного помічника, інженер-залізничника Р.П.Сабліна. У висновку проекту і управлінні будівництвом брали участь професор Фадєєв, інженери Ейхенвальд і Моргул. У проектуванні споруд, зокрема, Подільської машинної станції, був задіяний також тоді ще тільки починаючий свій творчий шлях архітектор Владислав Владиславович Городецький.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Подільська машинна станція міської каналізації (вул. Введенська, 23). Наказом Міністерства культури і туризму України № 706/0 / 16-10 від 15.09.2010 комплекс визнаний пам’яткою містобудування, архітектури, науки і техніки.

Урочиста закладка каналізаційної системи відбулася 30 травня 1893 року на Царській площі. У глибокий котлован була опущена мідна табличка з пам’ятним написом, поверх якої представники вищої влади Південно-Західного краю власноруч поклали перші цеглини. Прокладка мережі почалася в березні 1894 го з укладання труб на Ковальської вулиці (нині вулиця Антоновича). У жовтні в експлуатацію було введено Старокиївську самосплавну ділянку, 10 листопада – Подільську, 21 грудня – Либідську ежекторні ділянки.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Царська площа, під якою знаходився головний збірний резервуар для нечистот. Фотографія 1900-х років.

Таким чином, Київ, перший з міст Російської імперії, отримав в кінці 1894 «шоновскую» або, як тоді говорили, «правильну» систему каналізації. Протяжність мережі становила 3000 км. Вона охоплювала близько 2000 садиб, які були розділені на три каналізаційні райони – самосплавний Старокиївський, головний ежекторний Либідської та ежекторний Подільський. В рамках двох останніх рух нечистот по трубах йшов за допомогою спеціальних пристроїв – так званих ежекторів Шона, які за певних умов спрацьовували під дією стисненого повітря. Для подачі повітря по чавунних трубах до ежектора були побудовані головна Прозорівська машинна станція (не збереглася) на Троїцькій площі та Подільська машинна станція на вулиці Введенській (до 1898 року – дільниця № 19, потім – № 23). В результаті всі нечистоти самосплавом або за допомогою ежекторів накопичувалися спочатку в великому головному збірному резервуарі місткістю 15 тисяч відер (приблизно 182 000 куб. м), побудованому під Царської площею (тепер Європейською) і обладнаному спеціальними захисними пристроями для усунення запаху. З нього по чавунному (під Володимирським узвозом) і цегельному колекторах через Поділ і Куренівку прямували на зрошувальну ділянку. Ще один збірний резервуар – для Подолу – перебував у Введенській машинної станції, звідки нечистоти потужними насосами перекачуються в цегляний колектор. З нього по чавунному (під Володимирським узвозом) і цегельному колекторах через Поділ і Куренівку прямували на зрошувальну ділянку. 

Київські золотарі і перша міська каналізація
План Подільської машинної станції міської каналізації.

У зрошувальнїй зоні нечистоти спершу потрапляли на нижні поля. При цьому кожне поле могло за допомогою спеціальних заслінок (шлюзів) зрошуватися незалежно від інших. Під час зрошення рідина з дерев’яних жолобів надходила в направляючі канавки і далі – у зрошувальні борозни. На висотах між борознами висаджувалися овочеві культури. На вищі – верхні поля – стічні води потрапляли шляхом підкачки їх насосами з паровими приводами. Час доставки нечистот від найбільш віддалених частин міста на поля зрошення становило максимум 7 годин, тобто, стоки доставлялися в «свіжому», ще не заграє, гнилистому вигляді. Для прийому нечистот в холодні місяці були підготовлені басейни-накопичувачі, де стічні води шаром 0,5 сажнів (1,0668 м) утримувалися до періоду танення.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Закладка насосної станції на полях зрошення.

Однак, на жаль, дуже скоро стало зрозуміло, що надії киян на істотне санітарне оздоровлення міста зазнали краху. По-перше, з 184-тисяного населення каналізація охопила тільки 80 тисяч. Так що кількість брудних потоків з дворів садиб дещо зменшилася, але аж ніяк не зникло.

По-друге, досить часто траплялися поломки труб каналізації і їх засмічення, що призводило до виливання стічних вод на поверхню вулиць. Все це викликало цілком справедливі нарікання мешканців щодо роботи Товариства каналізації. У свою чергу, Товариство, і теж цілком справедливо, докоряло населення за невміле користування і засмічення системи каналізації, особливо садибних підключень. Часом справа доходила до суду.

По-третє, проект був слабо розрахований на збільшення населення і, відповідно, зростаюче навантаження на систему. До 1907 року в Києві проживало вже близько 404 тисяч чоловік. Тобто, з моменту запуску каналізаційної системи число її користувачів збільшилася більш ніж удвічі! Поля зрошення вже були не в змозі освоїти настільки вирослий обсяг нечистот. В результаті стоки потрапляли в Дніпро, звідки кияни брали воду для пиття. Це призвело в 1907 році до спалаху епідемії холери і смерті 389 осіб.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Карикатура «Пробудження київської весни». Газета «Київська думка». 1908 рік.

Наслідком цієї сумної події стали, по-перше, перехід міста на артезіанське водопостачання, по-друге, заміна в 1912 році каналізації Шона системою колекторів, споруджених бельгійською компанією. При цьому Подільська машинна станція була розширена і зберегла своє призначення. Прозорівська ж виявилася непотрібною і була в 1915-му переобладнана під хлібопекарню.

Київські золотарі і перша міська каналізація
Подільська машинна станція міської каналізації. Димохід.

Використано матеріали – kievlyanin2015Жити в Києві.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest