Київське морозиво. Історія

Історія появи Київського морозива.

У 1969 році на екрани кінотеатрів вийшов мультфільм про крокодила Гену. У день народження, сидячи на лавочці біля свого будинку, він виконував зворушливу пісеньку про чарівника, який подарує йому 500 пачок ескімо. Схоже, найзнаменитіший алігатор Радянського Союзу був не в курсі норми, рекомендованої фахівцями Інституту харчування Академії медичних наук СРСР. Вони ще в 1965-му оголосили: 5 кілограмів на рік на одну людину – оптимально. Це еквівалент 50 пачок холодних ласощів. Якщо з’їдати по 2-3 пачки в тиждень, як раз за весну-літо-осінь набереться рекомендовані 50. Але якщо відразу 500 – десятирічну норму! – ангіни не уникнути …

ЗА АМЕРИКАНСЬКОЮ ТЕХНОЛОГІЄЮ

Аж до середини 1930-х морозиво вважалося в СРСР дитячими ласощами. Головними персонажами реклами цього продукту були діти: дівчинка-піонерка, підлітки-лижники, а також школяр, що поїдає ескімо, але вже хапає наступну пачку – брикет пломбіру, ​​причому на тарілці перед ним ще три порції. Олександр Зеленський, автор плаката, змалював цього школяра зі свого сина Борі, згодом також відомого художника-рекламіста.

1934

В 1936 році нарком харчової промисловості Анастас Мікоян відправився в Сполучені Штати, де уклав контракт на закупівлю обладнання для промислового виробництва морозива. Стояло завдання різко збільшити випуск холодних ласощів і долучити до його споживання дорослих.

В Києві в 1940 році за американською технологією запрацювала потужна фабрика, яка з часом стала спеціальним цехом холодокомбінату №2. Одночасно в місті (і країні в цілому) розгорнулася кампанія, спрямована на ребрендинг десерту – його представляли як “висококалорійний і вітамінізований освіжаючий продукт, що володіє до того ж лікувально-дієтичними властивостями”. А в березні 1941-го ввели ГОСТ 117-41 “Морозиво вершкове, морозиво пломбір, фруктово-ягідне, ароматичне”. Результат не змусив себе чекати: холодну солодкість почали купувати не тільки діти, але також їхні батьки. Новий рекламний плакат представляв уже два покоління любителів морозива – радісних дочку і маму. Там же був вказаний асортимент: “вершкове, шоколадне, кавове, горіхове”. Процес поступового “дорослішання” аудиторії перервав напад Німеччини на СРСР.

После війни в столиці України морозиво виробляли дві конкуруючі фірми – Київський молочний комбінат і Київський холодокомбінат. Останній відкрив на центральних вулицях п’ять фірмових магазинів і літній павільйон-кафе, в яких продавали ескімо в шоколаді, морозиво вершково-ванільне, шоколадне, крем-брюле, молочне, фруктове й ароматичне (як вагове, так і фасоване по 50 і 100 г), а також фірмові торти з пломбіру і тістечко-пломбір. “Морозиво вимагайте скрізь!” – закликала реклама. “Це смачно, поживно!” – запевняла вона покупців. У 1951 році “рекламним обличчям” радянського морозива став веселий пінгвін. Його придумав відомий художник-рекламіст Сергій Сахаров. Через три роки забавний мешканець Антарктиди з’явився в злегка модифікованому вигляді на плакаті Київського молочного комбінату. Втім, цей образ по-своєму обігравали й інші виробники. Аж до кінця 1980-х пінгвін уособлював радянське морозиво.

ЗА МОНЕТКУ, ЗА КОПІЄЧКУ

У теплу пору року киянин стикався з морозивом практично на кожному розі – на вулицях, в парках, біля виходів з метро. Продавщиці (як правило, морозивом торгували жінки) були одягнені в білі халати. Свій товар тримали в невисоких металевих візках з холодильною камерою. Але навіть в таких умовах морозиво часто не витримувало спекотного літнього градуса – купуєш, а воно вже м’яке.

1956

В 1966 році всесоюзний ГОСТ, затверджений ще в 1941-му, замінили міжреспубліканськими ТУ (технічними умовами). Відтоді в різних містах морозиво відрізнялося – і назвами, і дизайном упаковки, і ціною. У Києві найдешевше коштувало 9 копійок (еквівалент трьох поїздок на трамваї) – фруктово-ягідне, в картонному стаканчику, з дерев’яною паличкою-ложечкою. Вважалося, що його виробляють з натуральних фруктів і ягід. Хоча на смак це був, схоже, цукрований лід з концентратом – полуничним або малиновим. Іноді в картонних стаканчиках продавали томатне морозиво по 10 копійок. Це, так би мовити, на любителя. Діти його любили – головним чином, через дешевизну. Однак у дорослих воно не мало успіху. Словом, томатне масовим попитом не користувалося і незабаром було знято з виробництва. Молочне морозиво по 11 копійок, теж в картонному стаканчику з дерев’яною паличкою-ложечкою, зовні нагадувало пломбір, але було пріснуватим на смак. Класика жанру починалася з вершкового по 13 копійок – в брикетах, на паличці або у вафельних стаканчиках.

Однако хітом продажів був пломбір у вафельному стаканчику по 19 копійок (особливим бонусом вважалося, якщо вафельний стаканчик хрустів). Мабуть, це був єдиний вид морозива, на який в “милостивий” період правління Леоніда Брежнєва підняли ціну. Діло в тому, що рідко хто з покупців давав морозивниці 19 копійок без здачі – мідяки намагалися приберегти (а раптом, наприклад, знадобляться “двушки”, щоб зателефонувати з вуличного телефону-автомату). Так що найчастіше простягали 20-копійчану монету. Однак копійку здачі – вартість склянки газованої води – морозивниці “знаходили» не завжди. Якщо на початку 1970-х решту з 20 копійок не давали лише зрідка, то до кінця десятиліття це вже увійшло в правило. Причина, як виявилося, банальна: настільки нехитрим способом морозивниці збільшували свій мізерний заробіток. Їм би якось елегантніше повідомляти покупцям про відсутність здачі – якщо вже “Левачів”, роби це з розумом. Але вони, як і вся радянська торгівля, галантними манерами аж ніяк не відрізнялись.

Не дивно, що в різні інстанції посипалися скарги трудящих. По морозивницям проїхалися газетні фейлетоністи. Результат: ціну на пломбір у вафельному стаканчику підняли на копійку. Держава отримала додатковий прибуток, нелюб’язні продавщиці залишилися без навару, а багато покупців зітхнули з полегшенням – платиш ті ж 20 копійок, але тепер немає відчуття, що тебе нахабно “нагріли”.

НА ВЕРШИНІ — “КАШТАН”

Морозиво в картонних і вафельних стаканчиках продавалося без будь-якої упаковки. Зверху порції, безпосередньо на холодних ласощах, був “приклеєний” паперовий кружок із зазначенням виробника, інгредієнтів, номери ТУ та іншого. Бувало, продавець вручала покупцеві порцію, загорнувши її в яскраву паперову обгортку з назвою сорту мороженого. А ось престижні ласощі продавали запечатаними у фірмову паперову упаковку. Наприклад, “Ленінградське” (вершкове в шоколадній глазурі, на паличці) по 22 копійки. Шоколадна глазур, до речі, не хрустіла, але була смачніше нинішньої.

Вершиною мороженої ієрархії вважався “Каштан”. Подібно “Ленінградському”, на паличці й в шоколадній глазурі, тільки всередині не вершкове, а пломбір. Його ціна – 28 копійок – вважалася немаленькою: за ті ж гроші можна було купити в гастрономі півлітра вершків у скляній пляшці. У Києві це було найдорожче морозиво. Ну а вдачею вважалося потрапити на “шоколадний” “Каштан” – шоколадний пломбір у шоколадній глазурі. Ціна та ж, тільки в продажу попадався рідше.

1978 року, Хрещатик, Пасаж, лютий!

У 1970-ті роки на прилавках з’явилися незвичайні квадратні картонні коробки з написом “Морозиво сімейне”. Зручна пропозиція для сім’ї або невеликої компанії. Вартість – 50 копійок, але ж і вага пів кіло. Вигідно! Тоді ж з’явилися чутки, ніби ці квадратні коробки клеять пацієнти психоневрологічного диспансеру – їх, мовляв, це заспокоює. Важко сказати, чи це правда.

ПОГРЕБОК

Поласувати морозивом можна було також в спеціалізованих кафе. Таких в Києві налічувалося близько двох десятків. Більшість нехитро називалися “Морозиво” (варіанти: “Сосиски – морозиво”, “Вода – морозиво” і навіть “Вино – морозиво”), але зустрічалися й оригінальні назви: “Умка”, “Дюймовочка”, “Сніжинка”.

На одному лише Хрещатику розташовувалися п’ять подібних закладів: одне біля нинішньої Європейської площі, два двоповерхових – біля входу в Пасаж (по обидві сторони від сучасного фонтану, працювали тільки в теплу пору року) і ще два – навпроти Бессарабського ринку. З цієї п’ятірки найбільш незвичайним було кафе “Морозиво” в напівпідвалі будівлі по Хрещатику, 52 – праворуч від входу в Театральний інститут. Офіційно воно значилося як “підприємство громадського харчування №82 Київавтоматторга”, але в народі його називали “Погребок”.

Це була справжня Мекка для любителів морозива! Приємний інтер’єр, стіни до стелі “зашиті” дзеркалами в білих рамах, над столиками – бра з канделябрами. Значний асортимент: кульки білого, крем-брюле, шоколадного, горіхового, рожевого морозива, политі (за бажанням) сиропом, а то і подвійним сиропом (від якого, втім, губи злипалися), а також напої в діапазоні від газованої води або соку до молочного коктейлю або шампанського. На перших порах (кафе відкрилося в 1950-ті роки) відвідувачів обслуговували офіціанти. Однак незабаром кількість бажаючих відвідати “погребок” перевищило його можливості. Біля входу збиралася черга. Тим часом громадяни за столиками, неспішно поглинаючи холодні ласощі, пускалися в неквапливі бесіди й, траплялося, засиджувалися надовго. Заклад втрачав прибуток. Але офіціантам не належало квапити “базік”.

Вихід знайшли оригінальний: нехай повільних ласунів підганяють самі ж відвідувачі! Ввели самообслуговування. Тепер ласуни, увійшовши в кафе, прямували до протилежної стіни, де розташовувався прилавок з товаром і касою. Постоявши в черзі й сплативши замовлення, вони з тацем в руках маневрували між столиками, вишукуючи вільне місце. Таких, як правило, не було. Тим часом куплене морозиво починало танути, змушуючи на більш рішучі дії. “Ви вже закінчуєте?” – не стільки запитуючи, скільки стверджуючи, зверталися до тих, хто ледь завершував трапезу. Пропускна здатність столиків збільшилася в кілька разів. У відповідь на це відвідувачі, які приходили парами, мали свої заходи: один займає і “тримає” два місця, інший стоїть в черзі. Така споживацька тактика виявилася на рідкість живучою і протрималася до початку 1990-х. А потім “Погребок” закрився. В його приміщенні відкрилося інше кафе – “Старий Київ”, де морозиво вже не було основною стравою. Втім, незабаром лопнуло і це кафе.

Во часи “перебудови” в лідери Хрещатика (та й усього міста) вийшло нове кафе-морозиво “Вечірній Київ”, що відкрилося в Пасажі. Кількість сортів смачного морозива, виготовленого за італійською технологією, справляли сильне враження. Не менш вражали й ціни. Однак число бажаючих значно перевищувало кількість місць за столиками – черга біля входу була тут звичайною справою.

СПАСИБІ НІКСОНУ!

Ще однією популярною в місті точкою було кафе-морозиво “Пінгвін” на Куренівці. Побудоване навесні 1972 го, воно стало легендарним ще до свого відкриття. Чи жарт – заклад побудували в рекордно короткі терміни (точніше, зібрали за пару днів, як шкільний конструктор) спеціально до приїзду президента США Річарда Ніксона.

Ні, главу Білого дому зовсім не збиралися приймати в “Пінгвіні”! Однак його кортеж з машинами супроводу й охороною повинен був пройти біля Інституту надтвердих матеріалів, який розташований на вулиці Автозаводській. Але старі будівлі ХІХ століття на шляху прямування сильно псували картину “зразкового радянського міста”. Руїни знесли й, щоб чимось заповнити непривабливий пустир, нашвидку звели одноповерхову скляшку.

А Ніксон на Куренівку так і не приїхав. Зате “Пінгвін” люб’язно відчинив двері. Хтось навіть пустив слух, ніби скляшка не випадково схожа на американські бістро – проєкт, мовляв, відважно викрадений радянською розвідкою. Ця “новина”, зрозуміло, підхльоснула інтерес публіки до закладу. “Ти був уже в” Пінгвіні “? – насамперед запитували один одного при зустрічі. – Ще ні ?! Ну що ти …” Або: “Як тобі новий” Пінгвін “? -” Відмінно! Спасибі Ніксону! “До речі, мем” спасибі Ніксону “з того часу міцно увійшов в лексикон Куренівських жителів … У” Пінгвіна “ласували морозивом (в асортименті багато різних сортів), яке могли полити варенням, а могли подати з курагою або чорносливом. Подібне в тодішньому Києві можна було замовити хіба що в ресторані, і то не в кожному, а тут запросто в кафе відвідувачі балували себе також курагою з вершками, тортом, тістечками, молочним коктейлем за 16 копійок.

Фішкою закладу були пластмасові вазочки на ніжці й мініатюрні пластмасові ложечки. В ті часи посуд з пластмаси був в дивину. В інших київських кафе пропонували металеві вази й ложечки. Словом, здивована публіка досить скоро “розібрала” дивовижні ложечки на сувеніри. Адміністрація кафе прикинула, що наступну партію пластмасових ложечок чекає та ж доля. І “Пінгвін” обзавівся звичайними алюмінієвими.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest