Кирилівська церква. Історія

Кирилівська церква, Церква Святих Кирила та Афанасія Александрійських — пам’ятка архітектури та монументального малярства XII, XVII, XIX століть.

Розташована за адресою: вул. Олени Теліги, 12.

Десятки, а може й сотні тисяч киян щоденно бачать хрести та грушоподібні бані цієї споруди крізь вікна транспорту. Для більшості вона є лише тлом між станціями метро – «Дорогожичами» і «Петрівкою». Для декого це орієнтир, який вказує на місце перетину великих транспортних артерій – вулиць Олени Теліги та Фрунзе. Багато хто знає назву цієї церкви, але дуже мало тих, хто дійсно розуміє, яку унікальну споруду бачать вони щоденно. Мало хто знає, що це справжній шедевр архітектури та скарбниця безцінних витворів мистецтва.

Троїцька Кирилівська церква

Кирилівська церква – одна із 19-ти пам’яток архітектури Княжої Доби, що збереглися в Україні (хоча якщо рахувати найстаріший храм України – собор Іоанна Предтечі у Керчі, то їх буде 20). Сучасне архітектурне обличчя церкви – результат роботи геніального архітектора Івана Григоровича-Барського, але ще більшу цінність мають фрески ХІІ століття, якими вкрито стіни храму, та розписи ХІХ століття, серед яких шедеври Михаїла Врубеля.

Кирилівський монастир у ХІІ ст. Малюнок реконструкція О.І.Кутового та В.А. Розенберга.
Свято-Троїцький Києво-Кирилівський монастир на плані І.Ушакова. 1695 р.

Народні перекази кажуть, що в давнину в цій місцевості жив легендарний переможець змія Кирило Кожум’яка, тому вона називається Кирилівські висоти. Тут дуже багато печер, в яких у пізньому палеоліті жили люди. Це довів відомий археолог Вікентій Хвойка, відкривши у 70-х роках ХІХ століття Києво-Кирилівську печерну стоянку первісної людини. У великій печері, схованій під шаром відкладів, Хвойка знайшов залишки 60-ти мамонтів, а також кістки та зуби носорогів, печерних ведмедя та лева. Але у ХІІ столітті не знали про існування печер у товщі пагорба – за тисячі років входи до них засипались та позаростали. Якби Хвойка жив на 800 років раніше – не бачити б нам сьогодні Кирилівської церкви. Над печерами такий великий храм ніколи не збудували б.

Кирилівська церква (первісний загальний вигляд). Реконструкція Ю.С.Асєєва
Аксонометрія Кирилівської церкви. Реконструкція Ю.С.Асєєва

Фундатором Кирилівського монастиря був князь Всеволод, що походив із роду Чернігівських князів Ольговичів. Цей правнук Ярослава Мудрого почав княжити у Києві у 1139 році, а через рік він заснував монастир на Кирилівських пагорбах. Спочатку усі будівлі монастиря були дерев’яними, перша кам’яна споруда з’явилася вже після смерті Всеволода. Нею стала Кирилівська церква.

Всеволод був підступним політиком. Він вів постійну боротьбу із іншими претендентами на Київський стіл, зокрема із Мономаховичами. У військовій боротьбі користувався послугами половців, за що був страшно нелюбимий народом і отримав глузливе прізвисько «Чурило». Помер Всеволод у 1146 році. Його поховали у вишгородській церкві Бориса та Гліба, а Великим князем Київським став онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич.

Кирилівську церкву збудувала вдова Всеволода та рідна сестра Ізяслава Марія Мстиславівна. Цей храм став родинною усипальнею Ольговичів. Поряд із церквою згодом постали монастирські споруди: трапезна, братські келії та келії ігумена. Навколо монастиря постали дерев’яні мури та вежі.

Кирилівський монастир. Акварель. Ф.Солнцев. 1843 р.

На сусідньому із Кирилівським монастирем пагорбі стояло Дорогожицьке укріплення (фортеця «Дорогожиця»), яке контролювало Чернігівський, Вишгородський, Новгородський та Галицький шляхи (назва Дорогожичі означала місце сходження доріг). Це додавало вагомості монастирю, який також мав виконувати фортифікаційні функції. Особливу надію покладали на товстелезні двометрові стіни Кирилівської церкви.

У 1195 році в Кирилівській церкві поховали учасника походу проти половців, описаного у книзі «Слово о полку Ігоревім», Великого князя Київського Святослава. А у 1240-му Київ зруйнували монголо-татари. Кирилівська церква була пограбована, але залишилась цілою.

Доля Кирилівської церкви та монастиря у період із 1240 року по XVI ст. невідома. У 1530 році, вже у Литовську добу, було складено межовий акт земельних володінь монастиря.

Після Люблінської унії 1569 року почався масовий наступ католицької церкви на Україну. У 1595 році серед численних монастирів Києва лише два залишились православними – Києво-Печерський та Кирилівський. Ці обителі захистили запорожці та князь Костянтин Костянтинович Острозький.

Під кінець XVI ст. в Києві почали селитись запорізькі козаки. На околицях міста вони ставили свої курені, навколо яких розбивали городи. Таким чином, неподалік від Кирилівського монастиря з’явився новий район – Куренівка. Козаки стали парафіянами Кирилівської церкви, тому вони не змогли допустити перетворення свого храму в уніатський.

У 1605 році, на кошти Острозького було проведено ремонт монастиря: полагодили мури та дахи будівель.

У першій половині 17 століття монастир змінив посвяту – він став Свято-Троїцьким. Свята Трійця, очевидно, була значно ближча козакам, ніж єгипетський святий Кирило.

В часи Визвольної війни та Руїни монастир неодноразово спустошувався. До кінця його розорили війська литовського гетьмана Януша Радзивіла у 1651 році.

В період із 1687 по 1697 рр. відбулося відновлення монастиря. Кошти виділив гетьман Іван Мазепа, а керував роботами тодішній ігумен Інокентій Монастирський. За особливі заслуги Інокентія Монастирського поховали у Кирилівській церкві (на той час вона вже була Троїцькою Кирилівською), біля самого вівтаря.

Після мерті Монастирського ігуменом був Данило Туптало – майбутній святий Дмитрій Ростовський. В Троїцькій Кирилівській церкві поховали його батька – сотника Саву Туптала, та трьох сестер.

Фрагменти старої кладки та барочного декору

У 1734 році в Троїцькому Кирилівському монастирі сталася велика пожежа. Вогонь знищив усі дерев’яні будівлі монастиря, а також сильно пошкодив Кирилівську церкву. Відбудова почалася у 1748 році й тривала понад десятиліття. Керував роботами видатний український зодчий – Іван Григорович-Барський.

Монастир постав із зовсім новим обличчям. З’явились муровані келії, корпус архімандрита та трапезна-церква святого Василя. Навколо монастиря виріс оборонний мур із чотирма наріжними баштами. У систему мурів ввійшла Благовіщенська церква-дзвіниця. Це був один із кращих витворів Григоровича-Барського, але, на жаль, він не зберігся. Красуню-дзвіницю зруйнували у 30-ті роки минулого століття. Не збереглися й інші будівлі. З усього монастирського комплексу вціліли лише Кирилівська церква та одна наріжна башта із шматком муру.

Кирилівську церкву Григорович-Барський перетворив на бароковий шедевр. Інтер’єри храму розписали художники Києво-Печерської іконописної майстерні Алімпія Галика.

Наріжна башта Кирилівського монастиря

У 1784 році Троїцьку Кирилівську церкву відвідала імператриця Катерина ІІ. Їй дуже не сподобались козацькі портрети на стінах церкви, із віршами на славу війська запорізького. Живопис Катерина наказала забілити, а обитель закрила. В монастирських спорудах було розміщено лікарню для душевнохворих. На території збудували нові лікарняні корпуси для «буйних». А в Кирилівській церкві служили лише панахиди.

1860-го року у Кирилівській церкві було відкрито фрески 12 століття. Відкриття здійснив священик Орловський, коли під час богослужіння від стіни відвалився шмат вапна й батюшка побачив на стіні обличчя святого. Відкриття мало загальнодержавне значення. Фрески вирішили розчистити. Керівником реставраційних робіт призначили відомого архітектора Олександра Беретті. Але роботи виконувались погано – декілька фресок було майже знищено. Беретті зі скандалом усунули від роботи. Його правонаступником став відомий мистецтвознавець, археолог і художник Андріан Прахов. Роль координатора робіт взяв на себе сам імператор Олександр ІІ.

“Янгол, який звиває небо”. Фреска ХІІ ст.

Робота із реставрації фресок була дуже складною, адже зображення були сховані під численними шарами фарби і вапна. Щоб відчистити стародавні фрески, реставраторам довелося фактично знищити прекрасний темперний живопис Алімпія Галика. Це була так звана «менша жертва». Хоча живопис лаврської майстерні реставратори взагалі не вважали мистецтвом.

Тоді ж було розібрано унікальний різьблений позолочений іконостас виконаний Алімпієм Галиком. Його передали до провінційної церкви у селі Бортничі що під Києвом. Він загинув разом із церквою у 30-ті роки минулого століття.

Фрески відчистили. Виявилося, що вони вкривають стіни не повністю. Місця без живопису вирішили заповнити новим – написаним по свіжому тинькуванню. Для розпису церкви запросили вчителів та учнів київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Серед них був майбутній класик українського образотворчого мистецтва Іван Їжакевич. Але значно більшу цінність мають роботи виконані художником, якого Прахов запросив пізніше – Михайлом Врубелем. Зараз кажуть, що кирилівські шедеври Врубеля мають планетарне значення.

За радянських часів у 1929 році Кирилівську церкву об’явили історико-культурним заповідником, але, незважаючи на це, у 30-ті роки минулого століття було зруйновано Благовіщенську церкву-дзвіницю, келії та муровану огорожу із баштами (правда якимось дивом уціліла одна башта).

З 1965 року Кирилівська церква входить до складу архітектурно-історичного заповідника «Софія Київська». Від психіатричної лікарні її відгороджено неестетичним бетонним забором.

З 1995 року церква є також діючим храмом Української Православної Церкви МП. 14 червня 2011 року парафію було перетворено на Свято-Кирилівський чоловічий монастир.

“Зішестя Святого Духа” (олія). М.О.Врубель

Унікальність Кирилівської церкви

Перша документальна згадка Кирилівської церкви датується 1179 роком. За своєю об’ємно-просторовою композицією та принципами оздоблення інтер’єрів ця церква може вважатись зразком давньоруського храму. Її довжина 20 метрів, ширина – 15, а висота 20. Її східний бік формують три півциркульні абсиди. Церква має хрестово-купольну систему.

Стіни церкви складені із великої пласкої цегли, яка має вражаючу міцність – від 250 до 300 кгс на квадратний сантиметр. Мурування велося на спеціальному розчині, який складався із двох частин гарно загашеного вапна, двох частин крупного річкового піску і однієї частини подрібненої цегли – цем’янки. І не вірте екскурсоводам, які розповідають про будівельні розчини на курячих яйцях – це вигадка.

Стіни церкви дуже потужні. Їхня товщина коливається від 1,72 до 1,96 м. Недаремно храм виконував крім культових ще й фортифікаційні функції.

Фрески 12 століття, які вкривають стіни храму, займають площу у 750 квадратних метрів. Усі вони поєднані єдиним композиційним задумом. Такої великої площі фресок 12 століття немає в жодному із східно-слов’янських храмів. Підписи до фресок написані слов’янською мовою. Це свідчить про те, що розписували храм руські, а не грецькі художники (як наприклад, у Софії Київській).

Одну із фресок Кирилівської церкви – «Янгол, який звиває небо», вважають чи не найкращим зразком монументального живопису усього періоду Княжої Доби.

За художньою цінністю із фресками 12 століття у Кирилівській церкві можна порівняти стінопис виконаний Михайлом Врубелем. Серед найбільш вражаючих творів художника багатофігурна композиція «Зішестя Святого Духа», а також «Архангел Гавриїл», «Космос», «Мойсей», «Надгробний плач». Величезну цінність має мармуровий іконостас, ікони якого виконав Врубель на цинкових дошках під час творчої поїздки до Італії. Це ікони: «Богоматір», «Христос», «Кирило» та «Афанасій».

“Богоматір” (олія). М.О.Врубель

Ось така дійсно унікальна і шедевральна споруда стоїть на розі Олени Теліги та Фрунзе. І, мабуть, парадоксально, що ця церква є менш відомою, навіть серед киян, ніж психіатрична лікарня, яка розташована поряд.

Джерело – Україна Інкогніта

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest