Як за пару тижнів територія Києва зросла майже у два рази

Як Київ ріс передмістями на початку ХХ сторіччя.

12 жовтня 1923 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла ухвалу про розширення міської межі Києва. Слідом за нею 27 жовтня вийшла аналогічна постанова за підписом заступника голови Київського губвиконкому А. І. Кашкарова. В результаті цих адміністративних рішень територія міста зросла в порівнянні з 1917 роком відразу у 2,28 раза. Збільшилася і чисельність населення, але, звичайно ж, не в такій пропорції.

У 1874 р., коли Південно-Західний відділ Імператорської Російської географічної спілки 2 березня провів в Києві одноденний перепис населення, за містом було записано 127 тис. 251 особи, з яких 10 тис. 477 осіб були жителями передмість – Шулявки, Солом’янки з Протасовим Яром, байкової гори і Деміївки з Саперною слобідкою. Цю обставина в підсумкових документах перепису було виділено особливо. Ну а після того, наприклад, як в лютому 1883 року на Деміївці з’явилася Вознесенська церква, кошти на яку пожертвував директор цукрорафінадного заводу Рудольф Раузер, питання приєднання до міста цієї місцевості, збудованої у 1887 р., тепер майже регулярно виносилося на засідання міської думи.

На той час в селі вже діяли пивоварний завод Карла Шульца, скляний Едуарда Неметті, цегляний Горенштейна, оцтовий Янкеля Маркона, кондитерська фабрика Валентина Єфімова та інші підприємства.

Як за пару тижнів територія Києва зросла майже в два рази
Деміївський цукрорафінадний завод. 1900-і

По Деміївці голосні думи кілька разів приймали рішення по суті питання – клопотали про приєднання до міста. Це було у червні 1889 р., у жовтні 1895-го, у березні 1900 р., в січні 1903 го, у серпні 1905 р., у травні 1910 року.

Населення Деміївки у 1908 р. перевищила вже 20 тис. осіб. Однак село, що було фактично передмістям Києва, було пов’язане з містом лише єдиною трасою, що перетинає полотно залізниці. Переїзд через нього безпосередньо прилягав до мосту через річку Либідь, що відділяла село від міської території. Тому питання транспортного забезпечення та благоустрою, стояло дуже гостро.

У зв’язку з цим газета «Киевлянин» 4 травня 1910 писала (рос): «Группой жителей Демиевки возбуждено перед Киевской городской думой ходатайство, в котором указывается, что подавляющая часть населения Демиевки, помимо 76 дворов крестьян, а именно — 28 тыс. душ, в административном отношении ничем не объединена, не имеет места и органа, где были бы обсуждены их нужды. Жители Демиевки лишены самых элементарных удобств, как то: санитарии, благоустройства, школ, бесплатной медицинской помощи, полицейской охраны (в Демиевке всего 5 городовых). Ожидать от демиевского крестьянского общества благоустройства невозможно. Располагая собственным самоуправлением и доходной статьей в виде базарной площади, оно не поступается своими преимуществами перед остальным населением, превышающим его в 10 раз. Ввиду этого жители просят городскую думу возбудить ходатайство о присоединении Демиевки к Киеву с тем, чтобы по присоединении было приступлено к благоустройству ее».

Під благоустроєм малося на увазі замощення та освітлення вулиць, пристрій водопроводу, каналізації, поліцейської дільниці, лікарні, богадільні і інших адміністративних і просвітницьких установ.

Клопотання деміївців було направлено на висновок Київського повітового справника, що був одноосібним главою поліції в повіті. На початку серпня 1910 року він повідомив губернатору, що «селянське суспільство с. Деміївки не погоджується на приєднання до Києва, а так само теж не симпатизують приєднанню і промисловці, які знають з досвіду, як місто Київ ставиться до своїх околиць».

На думку справника, приєднання Деміївки до Києва було б передчасним, оскільки «околиці Києва не влаштовані й та ж доля спіткає Деміївку». Найбільші питання для неї – це водопровід і каналізація. «На улаштування тут водопроводу, – писав повітовий справник, – знаходяться підприємці, і якби Київське міське громадське управління увійшло б в угоду щодо приєднання Деміївки до каналізаційної мережі, то порівняльне благополуччя Деміївки було б забезпечено».

26 червня 1911 р. Деміївка святкувала освячення і відкриття першої лінії електричного трамвая, влаштованого підприємцем Д. С. Марголіним уздовж базару до Голосіївського лісу. Вітаючи з цією важливою подією, київський губернатор А. Ф. Гірс при цьому зазначив: «Радію відкриттю трамвайної лінії, яка з’єднає Деміївку з Києвом і послужить її швидкому культурному розвитку». Однак для реалізації всіх необхідних для цього заходів було ще далеко.

З прокладкою ліній міської залізниці було безпосередньо пов’язаний розвиток Верхньої й Нижньої Солом’янок і Старої й Нової Чоколівок. Питання з’єднання цих місцевостей з містом давно цікавив їх жителів, і ствердно він був вирішений у вересні 1907 року, а на початку наступного визначилися і з детальним напрямком траси трамвая.

Про неї «Киевлянин» писала (рос.): «Рельсовое полотно дороги будет начинаться на Кадетском шоссе (Воздухофлотский проспект. — В. К.), при пересечении его с Бибиковским бульваром (бульв. Т. Шевченко. — В. К.), потом по шоссе пойдет мимо Кадетского корпуса, мимо Кадетской рощи по дороге на Борщаговку, далее повернет к Соломенскому кладбищу; через Верхнюю и Нижнюю Соломенки пройдет по Большой (Липковского. — В. К.) улице и под полотном Московско-Киево-Воронежской железной дороги выйдет на Караваевскую (Л. Толстого. — В. К.) улицу». В начале октября 1908 г. Начальник Края В. А. Сухомлинов, по сообщению прессы, «вполне сочувствуя этой безусловно необходимой цели, выразил свое согласие на осуществление соединения трамвайной линией Соломенки с Киевом».

План Києва 1912 року
План Києва 1912 року

1 липня 1914 р. Рада Міністрів Російської імперії схвалила поданий головою Київської повітової земської управи, членом Державної Думи В. Я. Демченко проект приєднання до м.Києва села Шулявки і Караваєвських дач. У наступному після цього високого дозволу йшлося про включення в межі Києва села Шулявщіни, цвинтаря Шулявської церкви св. Марії Магдалини, селищ Караваєвські дачі і Колишні казенні дачі, про садибу Політехнічного інституту, про вільну міську землю навпроти інституту і міську безоброчну землю, загальною площею близько 600 гектарів.

При цьому було оговорена умова (рос.), «чтобы присоединяемые к городу земли оставались собственностью лиц и учреждений, ранее приобретших их на законном основании; чтобы крестьяне села Шулявщины, которые не пожелали бы причислиться к городским сословиям, сохранили все права состояния, которыми они пользовались до присоединения их поселения к городу, и чтобы проживающим ко времени осуществления этой меры в присоединяемых к городу Киеву местностях евреям было разрешено и впредь оставаться в избранных ими местах жительства и продолжать пользоваться всеми принадлежащими им, до присоединения мест их оседлости к названному городу, правами и чтобы новое водворение и пребывание евреев в упомянутых местностях определялось действующими ныне по сему предмету в отношении города Киева правилами».

Як за пару тижнів територія Києва зросла майже в два рази
Шулявщина. 1830 -ті роки

10 листопада 1914 року газета «Київська думка» повідомила, що  губернська адміністрація отримала Найвище веління про приєднання до Києва села Шулявщіни, дачних місцевостей і Політехнічного інституту.  Відповідно до вказівки, «адміністрацією розіслані підвідомчим установам накази про виконання окремих пунктів Найвищого веління; формуються штати поліції, наносяться на міський план нові місцевості і т. п.». У березні 1914 року у Києві значилося 626 тис. жителів.

І ось в жовтні 1923 р. у межі міста Києва додалися більш сорока назв населених пунктів і ділянок приміської зони, що входили раніше до складу чотирьох районів Київської губернії:

Як за пару тижнів територія Києва зросла майже в два рази
Бессарабка. Середина 1860-х

Броварський район – Воскресенська слобода, селища Стара і Нова Дарниця, Артилерійський полігон, слобідки Кухмістерська і Печерська, слобідка Микільська, землі села Осокорки, слобідка Предмістна, село Позняки, лісництво Нікольське, землі Флорівського монастиря;

Будаївський район – Олександрівська слобідка, селища Стара і Нова Чоколівка, Аеродром, село Біличі, сінокоси села Білогородки, селище Катеринівка, хутір Любка, села Романівка і Совки, Совська лісова дача, лісництва Київське та Святошинське, хутора Діхтярі і Вишневський, землі Грецько-Синайського монастиря;

Гостомельський район – хутір Берковець, село Горенка, селище Костянтинівка, село Мостище, лісництво Межигірське, хутір Нікольський, цегляний завод Папірня;

Хотівський район – землі села Віта Поштова, Голосіївська пустинь, острів Галерний, хутір Червоний Трактир, форт Лисогірський, село Мишоловка (Мишаловка).

Щільність населення Києва в ті роки дуже різнилася. За переписом, проведеним у 1926 р., в окремих місцевостях в перерахунку на 1 гектар вона представляла такі величини: Звіринець – 41 осіб, Труханів острів – 86, Шулявка – 101, Печерськ – 116, Липки – 181, бульвар Т. Шевченка – 295, вул. Нероновича (Воровського) – 307, Поділ – 435, Старий Київ (Софійська площа і прилеглі до неї вулиці) – 534 жителі на один гектар заселених ділянок.

У 1931 р. територія міста досягла вже 44 тис. 191 га, що у 2,7 раза більше, ніж до прийняття урядових рішень 1923 р. Площа під житловими кварталами і вулицями дорівнювала 7959 га (18,1%), під лісами – 18776 га (42,6%), під громадськими садами – 207 га (0,5%).

Того року у Києві значилося 14 850 садиб та 26 491 житлових будов, в яких були 91 384 квартири і 209 440 кімнат загальною житловою площею 3 млн. 630 тис. кв. м. Все це становило 4718 кам’яних будинків, 4330 – змішаних і 17 343 – дерев’яних.

План Києва 1936 року
План Києва 1936 року

Джерело – Місто росло передмістями / Віталій Ковалинський // 2000. – 2013. – № 43 (674). – 24 жовтня.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Pin It on Pinterest