Історія будинку по вул.Вільгельма Котарбінського, 21
З історії київських будинків та споруд – будинок по вул.Вільгельма Котарбінського, 21.
Будинок по вулиці Вільгельма Котарбінського, 21 розташований в районі між станцією метро «Лук’янівська» та стадіоном «Старт». Це остання, дореволюційна споруда на вулиці. Своєрідний силует і оригінальна архітектура будівлі виділяють його в київському житловому будівництві початку ХХ століття.
Вулиця Котарбінського була прокладена в період між 1838 та 1849 роками під назвою Борщагівська (як частина дороги до Борщагівки на південно-західній околиці Києва). З 1902 року вулиця отримала назву Скобелєвська, на честь героя російсько-турецької війни 1877-1878 років генерала Михайла Скобелєва (1843-1882). З 1928 року мала назву вулиця Миколи Кравченка, в честь Миколи Кравченка (1886-1918) – більшовика, учасника Січневого повстання 1918 року. Сучасна назва на честь київського художника польського походження, одного з авторів розписів Володимирського собору Вільгельма Котарбінського – з 2016 року.
Садиба на вулиці Борщагівській, в якій пізніше був збудований згаданий житловий будинок, з січня 1882 року належала міщанину Антону Антоновичу Бреусу. Згідно із затвердженими в жовтні 1881 року еспланадним правилам садиба могла забудовуватися без обмежень. Зберігся план садиби Бреуса, датований 17 грудня 1884 року, на якому зображені дерев’яний одноповерховий флігель у дворі, дерев’яні господарські споруди й одноповерхова кухня. Власник планував побудувати у своїй садибі одноповерховий дерев’яний фасадний будинок. На плані є віза київського міського архітектора Володимира Ніколаєва, датована 21 грудня 1884 року, що дозволяла будувати в садибі дерев’яний одноповерховий будинок з виконанням при цьому усіх будівельних і адміністративних вимог. Крім будівництва нового будинку, власник планував відремонтувати існуючі господарські будівлі. Садиба Бреуса межувала з садибами міщанина Івана Денисюка, Феодори Сенівої та міщанина Гордія Савенко. Вона була закладена в Київському земельному банку. На початку ХХ століття дана садиба належала на правах спільної власності Сергію, Петру, Володимиру, Антону, Автоному і Євфимії Бреусам. Через значну заборгованість власників Земельному банку садиба була продана з торгів у грудні 1905 року. Новою власницею садиби стала міщанка Марцеліна Львівна Борудзська, яка купила її за 6 тисяч 501 рубль.
Площа садиби становила 300 квадратних сажнів (1 361 кв. м). На плані садиби, складеному у 1913 році, вулиця Борщагівська вже була перейменована у вулицю Скобелєвську. До цього часу садиба мала вже інших власників, оскільки Марцеліна Борудзська померла, а її майно за постановою Київського окружного суду від 18 березня 1911 року успадкувала її дочка, дворянка Евеліна-Францішка Антонівна Шмідт. Пані Шмідт виявилася енергійною особливої і вже у травні 1913 року вирішила збудувати у своїй садибі великий і комфортний прибутковий будинок, проект якого розробив цивільний інженер П. А. Жуков, а також двоповерховий дерев’яний флігель з напівпідвалом у дворі. У той час, коли середня поверховість житлових будинків в центральних районах Києва становила 4-6 поверхів, Е. Шмідт вирішила збудувати шестиповерховий будинок в районі з переважаючою малоповерховою забудовою.
Про автора проекту цього примітного будинку ми знаємо дуже мало. Відомо, що цивільний інженер П. А. Жуков закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів і працював в Києві на початку ХХ століття, віддаючи перевагу історизму та еклектиці. Відомі лише поодинокі його об’єкти, найбільш примітним з яких є спроектована в співавторстві з А. В. Кобелєвим будівля Шостий чоловічої гімназії на вул. Великої Дорогожицької (тепер – вул. Мельникова, 81), побудованої у 1912-1913 роках. Стильові уподобання архітектора знайшли вираз і в зовнішньому вигляді будинку на вул. Кравченко, 21. Стиль головного фасаду цієї цегляної будівлі може бути охарактеризований як еклектика з елементами раціоналістичного модерну. Всі вікна його мали традиційну прямокутну форму, і тільки вікна парадної сходової клітки були значно витягнуті по вертикалі. На нижньому поверсі знаходилися квартири, магазин і проїзд у двір. Декор будинку був багатостильовим: балконні огородження і парапети були виконані в традиціях модерну, між вікнами розташовувалися характерні для модерну керамічні вставки вишневого кольору, а над- і підвіконні площини, так само як і металевий навіс на стовпчиках над парадним входом, були декоративно прикрашені в традиціях київської еклектики й «цегляного» стилю.
Змінилося і планування садиби: в проекті паралельно фасадного будинку у дворі зображені два великих дерев’яних будинки.
Планування односекційного будинку на вулиці Кравченко, 21 було типовим для односекційних будинків початку ХХ століття. У порівнянні з більш ранніми прибутковими будинками воно відрізнялося чіткістю, раціональністю, мінімальною кількістю неосвітлених коридорів. За традицією того часу, зберігалося функціональний розподіл приміщень на «парадну» і «службову» частини, кожна з яких мала свою сходову клітку і свій вхід. Крім цього, проект будинку передбачав облаштування ліфта. На кожному поверсі по дві квартири з однаковою площею житлових приміщень і однаковою ж кількістю кімнат. У кожній квартирі були просторий хол-вестибюль, кабінет, велика вітальня, дитяча, спальня, туалет, ванна кімната і кухня. За бажанням квартиронаймачів одну з кімнат біля кухні могла займати прислуга.
У Державному архіві міста Києва збереглося опис майна пані Шмідт, де вказано, який дохід вона отримувала від оренди будинку в 1916 році. У фасадному будинку знаходилися дванадцять квартир, на першому поверсі – чотирикімнатна квартира з кухнею, яка приносила 840 рублів річного доходу, і магазин з кухнею і кімнатою при ньому, який приносив 660 рублів доходу на рік. На другому поверсі дві чотирикімнатні квартири з усіма зручностями, які приносили, відповідно, 840 і 960 рублів річного доходу. Такі ж чотирикімнатні квартири на третьому поверсі приносили по 900 рублів доходу, на четвертому – 720 і 900 рублів, на п’ятому – по 780 рублів, на шостому – по 720 рублів річного доходу. Найбільш комфортними для проживання вважалися другий і третій поверхи, нижній і верхній поверхи не відносилися до престижних, і тому квартири на них були дешевше. Загальний річний прибуток від оренди будинку становив 9720 рублів, від оренди флігелів з квартирами – 2400 і 2160 рублів, відповідно. Загальний дохід від оренди нерухомого майна садиби становив 14280 рублів.
Таке масштабне будівництво, яке передбачало укладання паркетних підлог, облаштування парадних мозаїчних сходів, електричного освітлення, виготовлення ліпних прикрас і всіх інших зручностей, вимагало значних капіталовкладень. Через брак коштів ліфт так і не був встановлений, а домовласниця виявилася, що називається, в боргах як у шовках. У 1913 році вона взяла в борг у дружини міщанина Марії Михайлівни Журавської 50 тисяч рублів, у 1914 році – 20 тисяч рублів у дворянки Анастасії Антонівни Куницької, в тому ж році – 12 тисяч рублів у міщанки Йоганн-Терези Фрідріхівна Цвінгман. Позичивши багато грошей, пані Шмідт не збиралася ні повертати їх, ні платити з них відсотки. Зрештою розгнівані кредитори звернулися до суду. Оскільки Евеліна Шмідт не мала необхідної суми готівки, вона у 1916 році заклала своє нерухоме майно в Київському міському кредитному товаристві, отримавши позику в розмірі 83 тисяч рублів. Садиба з будівлями була застрахована у Другому Російському страховому товаристві з травня 1916 року до липня 1918 року, причому сума страховки змінювалася: в 1916-1918 роках вона становила 100 тисяч рублів, в 1918-1920 роках – 150 тисяч рублів. Згідно з матеріальною оцінкою вартість нерухомого майна Е. Шмідт в 1916 році становила 110 655 рублів.
У вересні 1916 року Київське міське кредитне товариство повністю повернула борги всім кредиторам пані Шмідт – 61 тисячу рублів. В кінці 1919 року Евеліна Шмідт продала свою садибу Митрофану Івановичу Кореневському, який володів нею аж до націоналізації. З тої пори й до наших днів в будинку знаходяться житлові квартири, а на першому поверсі – офіси. Від колишнього декоративного оздоблення інтер’єрів збереглися тільки ліпні орнаменти парадній сходової клітки з зображенням соснових гілок з шишками, вишуканий камін і ліпні орнаменти на стелі однієї з квартир.
Будівля шестиповерхова, цегляна, в плані Т-образна. На правому фланзі першого поверху спочатку був невеликий магазин і проїзд (тепер отвори закладено).
Композиція головного фасаду симетрична. Центральну вісь складає ризаліт, підкреслений потрійними стрілчастими видовженими вікнами та увінчаний наметовою вежкою. В основу вирішення фасаду покладено характерні для готики вертикальність архітектурних членувань та стилізовані деталі. Для оформлення площини стіни, використано візерунок цегляної кладки, а також типові для модерну вигнуті металеві ґрати балконів та парапету, декоративним поясок між другим і третім поверхами. Перед піднесеним над рівнем тротуару входом до будинку зберігся один з небагатьох вцілілих у Києві металевих піддашків на фігурних колонках.
У парадному під’їзді вздовж сходових маршів у верхній частині стін — декоративний мотив із стилізованих соснових гілок, сходові майданчики викладено метлаською плиткою; поруччя сходів з кованого металу.
Наказом Головного управління охорони культурної спадщини від 25.06.2011 № 10/38-11 «архітектура і містобудування», будівля має охоронний статус.
Використано матеріали – Цікавий Київ, Звід пам’яток історії та культури, КИЇВФОТО.
