Анекдоти по-київськи
Кумедні історії та анекдоти про Київ.
У жовтні 1973-го кумир київських уболівальників Валерій Лобановський тріумфально повернувся в Динамо. Вже як тренер. І одразу став брати трофеї “пачками”. Після грандіозних перемог команди на всесоюзній та європейській аренах популярність Лобановського не знала меж. Чи жарт, про нього складалися анекдоти! Ось один із них.
Приходить мужик у РАЦС:
– Хочу змінити прізвище.
– Яке бажаєте? – запитує співробітниця.
– Хочу, як у найбільшої знаменитості – Лобановський.
– А яке зараз? – Лобачевський.
Для тих, хто давненько закінчив середню школу: Лобачевський – видатний математик, який створив нову геометричну систему – так звану неевклідову геометрію.
– Ти вийдеш за мене?
– Ні!
– Ну, вийди за мене!
– Я подумаю.
– Ну, вийди за мене!
– Ну гаразд.
– У команді «Динамо» (Київ) заміна: замість Андрія Гусіна виходить Олександр Головко.
Хлопець телефонує за оголошенням у київську газету з пропозицією легкої, добре оплачуваної роботи.
Йде розмова з агентом:
– А що за робота?
– Наша компанія знімає порнофільми, і нам необхідна людина, щоб голити інтимні міста у дівчат, щоб у них там все було гладко …
– Класно! Можу почати хоч сьогодні!
– Спершу у мене до вас є низка запитань. Ви одружені?
– Ні!
– Чудово! А то багато дружин ревнують! З бритвою добре працюєте?
– Та кожен день більш як 10 років голюсь!
– Відмінно! Гарні дівчата вас відлякують?
– Та що ви? Я їх дуже люблю, та й вони мене ласкою не обділяють …
– Чудово, приїжджайте завтра на остаточне інтерв’ю особисто до Одеси.
– А чому до Одеси ?! Я думав, що робота в Києві…
– Так, робота в Києві – але черга охочих на неї влаштуватися починається в Одесі!
Приїжджає мер Києва з візитом до мера Харкова. Той пригощає — багатий стіл, віскі, закуска, інформує:
– Чиїм коштом гуляємо? — запитує мер Києва.
– Дивись, ооон там міст бачиш?
– Бачу.
– Новітні технології, величезна економія, величезний економічний ефект для регіону. Ось з цього і гуляємо.
Приїхав мер Харкова з візитом у відповідь до Києва. Поляна ще крутіше: ікра, дичина, осетри…
– Чиїм коштом гуляємо? — запитує мер Харкова.
– Дивись, ооон там міст бачиш?
– Де?
– Ооооон там.
– Ні не бачу
– Ото ж бо й воно…
“Динамо” приїхало до Москви грати зі “Спартаком”. І Лобановський каже гравцям: “Є відомості, що вас хочуть фанати побити на вулиці. Тоді матч зірветься, і “Спартак” – чемпіон”. Тому якщо ви кудись виходитимете, зробіть так, щоб вас ніхто не впізнав”.
Леонід Буряк переодягся, загримувався, вийшов, купив усе, що треба, і вже біля готелю запитує бабусю:
– По скільки насіння?.
– Для всіх – по 20 копійок, а для тебе, Буряк, по 15, – каже бабуся.
Буряк злякався, бігом переодягся, перегримувався. Знову підходить до бабусі:
– По скільки ваше насіння?.
– Я ж тобі сказала вже, для всіх – по 20 копійок, а для тебе, Буряку, по 15.
Буряк знову біжить і переодягається… І знов те саме…
– Бабусю, а звідки Ви знаєте, що я Буряк???
– А я Лобановський, – сказала “бабуся”…
Кумедна Великодня історія історію, яка трапилася у Києві понад сто років тому.
У 1900-х роках один київський підприємець вирішив оригінально привітати містян зі святом. Він замовив партію листівок із зображенням весняної повені на Лівобережжі (фото Дмитра Маркова, ймовірно 1907 року), додавши до цього сатиричну нотку. Мовляв, замість звичних ідилій – ось вам київська “тала вода”.
Але, як то кажуть, хотіли як краще… У друкарні сталася кумедна помилка, і на листівках замість «Христос Воскрес!» красувався напис «З Різдвом Христовим!». Уявляєте картину: кольорова листівка, буйна весняна зелень, розливи Дніпра і різдвяне вітання!
Летять в літаку першокласник, священник і Кличко. Тут у літака відмовляє двигун і він стрімко втрачає висоту. На борту тільки два парашути.
Кличко каже:
– Я візьму один парашут, оскільки я потрібен на землі, я дуже важлива людина і я потрібен народу…
Бере парашут і стрибає.
Священник каже дитині:
– Хлопче, бери другий парашут, я вже своє життя прожив, а у тебе ще все попереду!
А хлопчик каже:
– Ні. Ми удвох стрибнемо, оскільки найважливіша людина стрибнула з моїм портфелем!
У 1918 році через Першу світову війну та полон у Києві опинився Ярослав Гашек. У лютому 1918 року Київ захопили війська Муравйова.
Коли Гашек йшов вулицею, його зупинив червоний патруль. На документах Гашека була печатка УНР з тризубом, і цього було досить, щоб обвинуватити чеського письменника в контрреволюції та засудити до розстрілу. Спроби Гашека довести, що він чех і поза політикою, нікого не переконували.
Усе-таки Гашеку вдалося вмовити патрульних дозволити йому востаннє погуляти у винному погребі «Замок Тамари» на Володимирській. Патруль, який збирався розстріляти контрреволюціонера, з радістю погодився. У винному погребі Гашек від патруля і втік.
У 1933 році дружина секретаря ЦК КП(б) Косіора вирішила відсвяткувати день народження свого чоловіка. Їй вдалося дістати порося. Щоб не дратувати голодних киян виглядом поросятка, його запеленали й поклали в дитячий візочок.
Дорогою додому дружина Косіора зустріла Остапа Вишню. Той здивувався, побачивши дитячий візок, і запитав:
– Хто в вас? Син чи донька?
– Син, – відповіла дружина Косіора.
– Дозвольте подивитись, на кого схожий?
Дружина Косіора розгубилась, і Остап Вишня заглянув під ковдру. Побачивши там порося, він вигукнув:
– О… викапаний тато!
З 1923 до 1937 року Хрещатик називався вулицею Воровського. На додачу його вигляд плюндрував неоковирний пам’ятник Карлу Марксу. Цей пам’ятник кияни як могли шпетили в анекдотах.
— Чому в пам’ятника сюртук застібнутий на іншу сторону?
— Це сюртук Столипіна (пам’ятник Столипіну був знесений у 1917 році), тільки перелицьований.
— А чому руку тримає за пазухою?
— Він там ховає свій «Капітал» — вулиця Воровська, боїться, щоб не обікрали.
Молодий актор вирішив запитати в Миколи Яковченка, чи багато він випив за своє життя. Відповідь Яковченко була коротка: «Не перепливеш!»
У радянські часи торгові керівники пробували розрахувати, яка найменша кількість продавців потрібна для обслуговування таких універмагів, як «Україна» чи ЦУМ, і для підрахунку запросили іноземних спеціалістів.
Американський спеціаліст сказав, що потрібно 300 працівників.
Німецький спеціаліст сказав, що достатньо 200 працівників.
Японський спеціаліст сказав, що достатньо лише ДВОХ людей. Один стоїть на вході й каже відвідувачам «У нас нічого нема», а другий стоїть на виході й каже «Ми ж попереджали».
– Ти звідки? — запитує один.
– З Чорнобиля.
– А від чого ти вмер?
– Від радіації.
– А ти звідки?
– З Києва.
– А ти від чого вмер?
– Від інформації…
За радянських часів вул.Володимирська деякий час мала ім’я письменника Короленка. Адреса «Короленка, 15», за якою знаходилося міське управління внутрішніх справ, була певним брендом.
За тих часів ходив анекдот:
— Яка найвища будівля у Києві?
— Короленка, 15
— Але ж там чотири поверхи.
— Так, але з вікон Сибір видно.
Одного разу на Київській сільгоспвиставці 1880 року одному експерту пивної промисловості, який був одночасно і учасником змагань, подали кілька кухлів. Йому особливо не подобалося пиво в одній із них. За довідкою виявилося, що це пиво його виробництва.
Якось у київській газеті з’явився анекдот: «Вчора зі страшним гуркотом звалилася дзвіниця Андріївської церкви. Поспішайте бачити!”
Жарт не тільки не зрозуміли прості роззяви, що натовпом зібралися на узвозі, а й міська влада, яка прибула на місце. Як вони не намагалися – історія ця пішла світом.
– Скажіть, а куди веде ця вулиця? – Запитує іноземець городового.
– Вибачте, сер, у нас у Києві цього ніхто не знає.
* На початку ХХ століття будівництво Паркової дороги не було завершено. Вулиця фактично закінчувалася урвищем. Жарти такого роду у пресі часто супроводжувалися карикатурами. Сьогодні, щоб зрозуміти сенс жарту, достатньо замінити вулицю Подільським мостом.
Купили японці рецептуру «Київського торта», але за рецептом їм не вдалося зробити такий же смачний і красивий торт, який вони куштували в Україні.
Посилають вони, телеграму на фабрику Карла Маркса: «Молніруйте підтвердження рецептури торта тчк нас нічого не виходить» і отримують відповідь: «у вас баба Маня працює знак запитання». Нічого не зрозумівши, питають: «що ще за баба Маня знак питання». Відповідь: «та зпт що краде горіхи та інші компоненти».
Київ, світла христова неділя. По вулиці йде чувак, несе в руках яйце фарбоване — синє з білим. Назустріч йому інший з яйцем такої самої розмальовки.
Зустрівшись, вітають одне одного:
– Динамо чемпіон!
– Воїстину чемпіон!
У синагогу на Подолі приходить податковий інспектор все ретельно перевіряє і, звичайно ж, все сходиться.
– А куди ви діваєте недогарки від свічок?
– Ну відправляємо на завод, а нам надсилають свічки.
– Ну а крихти від маци?
– Відправляємо в пекарню нам назад мацу.
– Ну а обрізки куди діваєте?
– Теж збираємо та відправляємо.
– А що вам натомість?
– Ось вас надіслали.
Стояв у Києві біля Лаврської дзвіниці натовп туристів і дивувався, яка вона висока. Підійшов до них киянин, подивився і каже:
– Хоч і висока вона, а я вище її підстрибну.
– Ану, стрибни – сказала одна людина.
– Давай тисячу гривень – стрибну!
– А що, дамо, – кажуть туристи, – якщо підстрибнеш так, як обіцяв.
Киянин узяв і підстрибнув трохи, а люди запитують.
– То що ти?
– А що, – каже киянин, – тепер нехай вона хоч так підстрибне.
1970-ті роки.
Кияни таки передбачали результат війни Ізраїлю з Єгиптом, перейменувавши Євбаз на площу Перемоги.
У київському трамваї до університету їде чорношкірий хлопчина.
Читає газету “Молодь України” українською мовою.
Поруч стоїть здоровий такий українець.
Вилупився на хлопчину і питає:
– Може ти хочеш казати, що ти розумієш, що тут написано?
– Так, я розумію.
– Може ти хочеш казати, що ти живеш у Києві?
– Так, я живу у Києві.
– Може ти хочеш казати, що ти українець?
– Так, я українець.
– А хто ж я тоді такий?
– А біс тобі знає. Або жид, або москаль.
Київ, 1918 рік.
Мойша стоїть біля вікна, з вулиці чується кінський тупіт, стрілянина, крики.
– Моня, шо там?
– Наші перемагають.
– Наші це хто?
– Завтра дізнаємось.
Був у нас викладач на прізвище Київ. Його лекція була останньою в суботу і якось він з нами домовився – типу хлопці давайте краще зробимо лекцію раніше – щоб і ви і я раніше звільнилися. І ось ми стоїмо в суботу о 8.00 в аудиторії. Викладача немає. 8.15 – ні. 8.30 – ні. Голос одногрупника: “Ось воно – Київське динамо”.
Зі слів товариша, який навчався років 40 тому в Київському політеху.
Стара добра гра “Дупа”. Якщо хтось не знає, суть гри в тому, щоб найголосніше на лекції вимовити заповітне слово. Починається з ледь чутного шепоту і далі по наростаючій, з кожного наступного говорящего – 10 копійок у банк.
Так ось, на одній з лекцій банк вже набрався пристойний, природно суть самої лекції вже мало кого цікавить, оскільки вся аудиторія з нетерпінням чекає на наступного учасника і хто зірве банк. Щоразу коли викладач відвертається щоб написати на дошці щось – знаходиться новий сміливець.
Якогось моменту викладач підходить до кафедри, включає мікрофон і добре поставленим голосом голосно вимовляє заповітне слово. Більше на його лекціях у цю гру ніхто не грав, оскільки переможець був заздалегідь відомий.
А банк йому віддали, бо чесно виграв…
Нещодавно з чоловіком переїхали до Києва зі сходу України. Переїхали всією родиною – я, чоловік та собака. Собаку звуть Дея.
Як водиться, щоранку та вечір – вигулюю собачку. Одного разу відпустила погуляти без повідця, та, мабуть, спокусившись невідомими мені запахами, Дейка змилася куди подалі. Ходжу. Шукаю.
Спочатку спокійненько так:
– Дея! Дееееяяяяяя!
Потім починаю нервувати і.. картина маслом – уявіть собі тітку, волосся дибки, очі скажені, що носиться по двору і кричить:
– Дея! Дея! Дея! Дея!
Підходить до мене бомжуватого вигляду дядечка, несподівано обіймає, гладить по голові і каже добродушно так:
– Дівчина! Заспокойтесь, ви у Києві…
Навіть не уявляю, що подумав цей мужик… Собаку до речі знайшла.
24 квітня 1925 року.
В КІНХʼу (Київський інститут народного хазяйства) проректор заходить до авдиторії. Бачить – професора нема, самі студенти щось пишуть.
– Де професор? – питає.
– Професора нема, ми самі вчимося. Це у нас семінар.
– Як? То тут із вас попів роблять? – з жахом запитав бравий комуніст-проректор.
Бідачисько чув щось про семінарію й перелякався – а ну ж ну вона відродилася у його під носом у совітському КІНХʼу.
Літо 2025 року.
– Збираюсь приїхати в Київ на декілька днів, куди піти?
– В укриття.
Липень 2025 року.
За часів СРСР.
Де холодніше, на площі Жовтневої революції, чи на Бесарабці?
На Бесарабці тепліше, бо там Лєнін в піджаку стоїть, а на площі жовтневої революції в шинелі.
На Майдані в Києві гуцул пасе гусей. Біжить до нього поліцейський, розлючений і аж посинілий від злості:
– Як ти посмів!!! Це ж Майдан!!! А твої гуси тут паскудять!!!
– Та ваші голуби, чуєте, тут теж, пробачте, серуть, та чого їм можна?
– Голуби!!! Голуби!!! – аж захлинається поліцейський, – Голуби – вони ж символ миру!
– А мої гуси, хочете мені сказати, хочуть війни?
Київ. Стоять двоє. Підходить до них перехожий і запитує
– Как пройти на Крещатик.
Йому у відповідь:
– ??? Повторює питання англійською.
– ??? Німецькою.
– ??? Французькою.
– ???
Не одержавши відповіді перехожий йде далі. Один чоловік іншому говорить:
– Подивися, Петро, яка розумна людина! Скільки мов знає!
– І це йому допомогло?
Дізнавшись, що Порошенко раз на рік проводить пряму лінію, Кличко купив собі олівця й лінійку й тепер проводить кілька прямих ліній на день.
Москаль та Київський торт.
Московія. Ідучи з дому, дружина каже чоловікові:
– Вася, об 11 годині з Києва передаватиму рецепт приготування київського торта. Не забудь включити радіо і все зробити за рецептом. Я потім прийду і сама торт поставлю в духовку.
Вася після відходу дружини дістав пляшку горілки, залпом випив її і приготувався все робити за рецептом. Однак поспіхом припустився помилки, налаштував приймач між Києвом і Москвою. З Москви передавали урок ранкової гімнастики, а з Києва рецепт торта. Вася ледве встигав все робити за рецептом.
Далі з розповіді Васі:
— Чую: — Підняти обидві ноги вгору, посипати між ними борошном і добре розтерти. Мене це дуже здивувало, але слово дружини — закон, а то ще лаятися буде, що, типу, через те, що напився, не зробив усе за рецептом.
Я зняв труси і почав активно сипати і втирати муку. У голову спала думка, що більше торта я їсти ніколи не буду, якби я раніше знав, як його готують, то зроду б його не їв.
– Залити півсклянки молока, поставити ноги на ширину плечей, нахилити вперед і помити яйця в посуді, все це повторити 5–6 разів, після чого лягти на підлогу і бити яйця, поки не з’явиться густа піна.
Я збігав у ванну за тазом, поставив ноги на ширину плечей, залив склянку
молока і почав мити яйця, тер активно, доки не з’явилася густа піна. Думаю, видно, рецепт у Києві такий, що мужик повинен готувати торт, по ходу тут жінка для цього торта ніяк не підходить.
В голову закралася думка, що щось тут не так, але тут я згадав рекламу «Рафаєло» і продовжив приготування торта, головне щоб повільніше диктували.
– Дихання при цьому має бути спокійним.
Як же тут рівне дихання буде, ну, ці кулінари в Києві дають, правда, напевно, у них волосся менше, хоча я згадав, що якось я волосся в торті знайшов.
– Після стрибків на місці, перевірте, чи не залишилося шкаралупи на яйцях. Глибоко
зітхнути, все перемішати та поставити на вогонь. Через 10 хвилин вийняти та розтерти мокрим рушником. Потім можна одягатися та подавати на стіл.
Більше Вася торти не їсть, тим паче Київський!
Зустрічаються двоє киян на Троєщині. Один каже:
— Чув, у нас в районі хочуть відкрити музей сучасної архітектури?
— Ого, цікаво. А що там буде?
— Та нічого особливого. Просто огороджене місце будівництва нової станції метро з табличкою «Роботи тривають з 1990 року»!
Оголошення в газеті:
«Здам квартиру в центрі Києва. Зручності: поруч метро, елітний район, вікна на парк. Оплата: 20 000 грн на місяць + комунальні + ваша права нирка (можна в розстрочку)».
Йде хлопець по Троєщині вночі. Раптом з підворіття виходять двоє кремезних молодиків:
— Чуєш, пацан, ти з якого району?
— Я… я з Печерська…
Ті перезирнулися, один дістає гаманець:
— Ой, бідненький… На, тримай сотню, купи собі поїсти, а то у вас там ціни взагалі скажені!
Іноземець заходить у київське метро на станції «Золоті ворота», оглядається і каже:
— Вау, який чудовий музей! А коли поїзд приїде?
Чергова по станції:
— Юначе, це не музей, це засіб пересування. Але якщо ви почекаєте ще 5 хвилин, то відчуєте себе не в музеї, а в банці з кільками!
— Чому в Києві так часто змінюється прогноз погоди?
— Бо погода, як і всі ми, застрягає в заторі на Північному мосту. Мала бути злива о 10:00, але через ДТП у правій смузі вона добереться до центру тільки під вечір.
Зустрічаються два хіпстери на Контрактовій:
— Чувак, я вчора бачив справжнє диво!
— Що, метро на Троєщину добудували?
— Та ні, бачив людину, яка йшла по Подолу БЕЗ кави в руках, БЕЗ татуювання і НЕ в підкачаних джинсах.
— І що ти зробив?
— Викликав поліцію. Очевидно ж, що це шпигун!
Приїжджий питає киянина:
— Як швидше дійти до Золотих Воріт?
Киянин:
— Ну, дивіться: ідіть прямо, поки не побачите чергу за кавою. Поверніть направо біля черги за перепічкою. Пройдіть повз чергу в «Пузату Хату». А як побачите чергу людей, які просто стоять і дивляться на ціни в обміннику — знайте, ви вже в самому центрі!
Сидить старий киянин на лавці, до нього підходить молодий хіпстер:
— Діду, а правда, що раніше Київ був кращим?
— Звісно, синку! Раніше в метро можна було не просто стояти на одній нозі, а навіть іноді почухати власне вухо. А зараз що? Зайшов на «Почайній» — і тебе силою думки і тиском натовпу винесло аж на «Теремках».
Киянин дзвонить у диспетчерську:
— Алло! У мене з крана тече якась дивна коричнева рідина з запахом кави!
Диспетчер:
— Чоловіче, ви з якого району?
— З Подолу.
— А-а-а, ну то все нормально. Це ми тестуємо нову послугу «Раф-водопровід». З вас 500 гривень за куб, цукор додавайте самостійно!
Розмова двох подруг:
— Ой, у Києві так гарно навесні! Каштани цвітуть, бузок на Видубичах…
— Ага, і головний весняний підсніжник: асфальт, який тане разом зі снігом, оголюючи ями такої глибини, що звідти іноді чути відлуння метро.
— Люба, я заради тебе готовий на все! Поїхати на край світу, дістати зірку…
— Ой, не треба зірок. Просто перевези мене з Позняків на КПІ в п’ятницю о 18:30 через Південний міст.
— … Знаєш, я подумав, що зірку дістати все-таки реальніше.
— Чому кияни не поспішають?
— Бо все одно або міст перекриють, або метро стане.
— У Києві є два типи людей:
ті, хто кажуть «я корінний киянин»,
і ті, хто реально знають, де сісти в метро, щоб одразу вийти біля ескалатора.
— На Печерську настільки дорогі квартири, що голуби там уже дивляться на тебе зверхньо.
— На Оболоні люди так люблять біг, що навіть за пивом йдуть у спортивному костюмі.
У Києві так багато нових ЖК, що скоро замість карти міста будуть видавати каталог нерухомості
Київ — це місто, де ти можеш виїхати з Позняків на лівий берег, а приїхати в депресію, бо навігатор повів через Дарницьку площу.
— Чувак, пішли на Поділ, там така атмосфера!
— Ти маєш на увазі пити каву на тротуарі, поки повз тебе пролітає трамвай, який пам’ятає ще хрещення Русі?
— Саме так!
Справжній киянин ніколи не біжить за поїздом метро. Він просто стає на краю платформи з таким виглядом, ніби цей поїзд взагалі не гідний його уваги, і спокійно чекає наступні 1.5 хвилини.
Тільки в Києві фраза «зустрінемося біля скляного мосту» може означати або романтичне побачення, або те, що ви обоє будете годину шукати один одного серед трьох тисяч людей з самокатами.
— Чоловіче, ви не підкажете, як доїхати до Троєщини?
— (зітхає) Юнак, я корінний киянин у четвертому поколінні. Я про існування лівого берега дізнався лише тоді, коли Google Maps випадково туди проклав маршрут.
Найшвидший транспорт у Києві — це не метро і не електросамокат. Це бабуся, яка побачила вільне місце в іншому кінці тролейбуса.
