Будівля Київських вищих жіночих курсів по вулиці О.Гончара, 55а
З історії київських будівель та споруд – Будівля Київських вищих жіночих курсів по вулиці О.Гончара, 55а.
Київські вищі жіночі курси (КВЖК) — вищий жіночий навчальний заклад в Києві. Також відомий за неофіційною назвою – Жіночий університет Св. Ольги.
Курси спочатку розміщувалися у приватних будівлях, потім — на вул. Б.Хмельницького (Фундуклеївській), 51, а з 1913 року — у спеціально збудованому для них будинку (1911—1913, архітектор О.Кобелєв) по вул. О.Гончара (Маловолодимирська), 55а (тепер тут — Міністерство надзвичайних ситуацій України).
Історія Київських вищих жіночих курсів (Київського університету Святої княгині Ольги) бере свій початок з 1870 року, коли природоохоронне товариство організувало для жінок безкоштовні курси з природничих наук.
Засновані вищі жіночі курси в Києві у 1878 році Жекуліною Аделаїдою Володимирівною. Вищі жіночі курси в Києві були відкриті за ініціативою жіночого колективу на чолі з Алексєєвою, Антонович, Ватиновою, Гогоцькою, Горовою, Покровською і Толочиновою, що зібрали для початку справи 550 руб. Засновником курсів був обраний професор Сильвестр Гогоцький, який головував в педагогічній раді до 1881 року, коли його замінив Володимир Іконников. Матеріальні засоби київських курсів не могли вважатися мізерними, прилив громадських пожертвувань був досить сильний, але не було правильної організації і єдності в завідуванні господарською частиною курсів, яке розпадалося між педагогічною радою і піклувальним комітетом.
16 жовтня 1878 року (4-го за ст. ст.) Відбулося урочисте відкриття Вищих жіночих курсів. Відомий вчений Сильвестр Гогоцький прочитав лекцію про значення вищої жіночої освіти. На наступний день почалися заняття.
Курс навчання, спочатку дворічний, до 1881 року був поступово розширений до чотирирічного. Розділялися київські курси на 2 відділення: словесно-історичне або історико-філософське і фізико-математичне. Відмінну рису київських курсів становило достаток необов’язкових предметів (на першому відділенні — 7 з 21, на другому — 10 з 21), а також недостатній розвиток практичних занять. При відкритті київських курсів було прийнято 324 слухачки, потім щорічно приймалося від 142 до 119 слухачок. У перше 4-річчя всього було 708 слухачок. З 1882 року почалася різкий спад: загальне число слухачок впало, в 1885-86 навчальному році, до 195; число щорічно прийнятих на курси скоротилося до 74. У 1885-86 роках на фізико-математичному відділенні закрилося два курси, внаслідок недостатнього числа слухачок. Всього на київських курсах перебувало 1098 слухачок, з яких до 1886 року, коли подальший прийом слухачок припинився, склали всі іспити близько 200, а 75 пройшли повний 4-річний курс, але не витримали остаточних випробувань.
Викладачі історико-філологічного відділення — Володимир Антонович, Іван Лучицький, Федір Фортинський, Микола Дашкевич читали лекції в тому ж обсязі, що й для студентів Київського університету, та заохочували слухачок до самостійної дослідної роботи. Викладання українознавчих дисциплін було пов’язане головним чином з діяльністю професора Володимира Антоновича, який до того ж читав для частини слухачок приватні лекції з історії та етнографії України, і під впливом якого багато курсисток обирали теми курсових робіт з української історії, утворювали українознавчі гуртки.
Процес відновлення Київських ВЖК, був непростим, але не припинявся весь час після їх закриття. Прагнення жінок здобути вищу освіту зумовлювалося об’єктивним економічним розвитком суспільства та його потребою у педагогічних та медичних кадрах. Серед жінок, які виступили за доступ жінок до університетської освіти — були представниці української інтелігенції: Леся Українка та її сестра Оксана Косач, усі жінки родини Старицьких, дочки композитора Миколи Лисенка, Іларія Булгакова.
Відновлення Вищих жіночих курсів в Києві стало можливим лише завдяки частковій лібералізації під час революції 1905—1907 рр.
Організація роботи відновлених у 1906 році Київських вищих жіночих курсів будувалася за університетським зразком. У 1906 році було відкрито історико-філологічне та фізико-математичне відділення, з 1907 року — медичне (яке згодом стало самостійним навчальним закладом) та юридичне відділення. З 1909—1910 навчального року при юридичному відділенні було організовано також комерційно-економічний відділ, що дозволяло випускницям розширити сферу працевлаштування, оскільки діяльність жінок в юридичній сфері були обмеженими.
У 1911—1913 рр. — проходив процес офіційного визнання Київських курсів університетським закладом освіти, коли, після розгляду навчальних програм Київських курсів в міністерстві народної освіти, їх випускниці були допущені до складання державних іспитів без будь-яких додаткових умов. За задумом викладачів, Вищі жіночі курси у Києві мали перетворитися на «Жіночий університет Св. Ольги», проте задум не був втілений у життя.
За час існування вони змінили кілька адрес, і тільки в 1913 році спеціально для них було зведено споруду з відповідним обладнанням за стандартами тогочасного університету. Ділянку під її спорудження відведено 1910 року за постановою Міської думи. Автор проекту архітектор О. Кобелєв.
У плані архітектури чотириповерховий, цегляний, у плані Г-подібний, з ризалітами. Головний фасад звернений до скверу на вул. М. Коцюбинського. Використовуючи традиції російської класичної школи, архітектор вирішив об’ємно-планувальну структуру будівлі простими монументальними засобами. Композиція головного фасаду осьова. Головну вісь зі входом підкреслено доричним портиком і слабковираженим у плані ризалітом із тричвертєвими колонами іонічного ордера і трикутним фронтоном.
Завершує центральну частину потужний четверик із напівсферичною банею. Бічні крила споруди оформлено заокругленими ризалітами, увінчаними аттиковими парапетами. Архітектурний декор фасадів цегляний і ліпний, з класичними барельєфами. Фронтон будівлі прикрашає голова Афіни Паллади – покровительки наук, богині мудрості, знань мистецтв і ремесел. Первісне коридорне планування з великими залами-аудиторіями та оздоблення інтер’єрів у цілому збереглися.
З 1 вересня 1914 року (за ст. ст.) Київські вищі жіночі курси переїжджають в нове приміщення, а з 15 вересня починаються лекції. Повідомляючи міського голову про початок занять, директор курсів просить провести благоустрій прилеглої території, оскільки площа перед будинком (на розі Столипінської й Святославської вулиць) знаходиться в такому стані, що не тільки проїзд, а й прохід до під’їзду будинку дуже ускладнює, а в дощову погоду робить просто неможливим.
Газети у вересні 1914 року писали:
«У зв’язку з воєнним часом урочистості з нагоди освячення будинку Вищих жіночих курсів адміністрація відклала на наступний рік. Головний зал і частина аудиторій відведені для розміщення поранених воїнів … Обрамлення величезного будинку ще не закінчено, тільки деякі аудиторії повністю готові. Бібліотека, читальний зал, буфет, зоологічний кабінет тощо. Поки що не функціонують… При курсах організувалася майстерня, в якій слухачки й службовці виготовляють білизну для поранених воїнів. Запропоновано ще ряд заходів допомоги постраждалим від війни».
Тільки в листопаді 1914 року архітектор Толстой, оглянувши приміщення за дорученням Київського кредитного товариства, сповістив, що будинок закінчений, залишилися незначні малярні роботи.
У 1915 році курси були евакуйовані до Саратова, а будинок передали в розпорядження Комітету Південно-Західного фронту і Всеросійського земського союзу. Тут знаходилися шпиталь для поранених і юнкерська школа. Після Жовтневої революції курси повернулися на своє колишнє місце і заняття на них тривали до закриття в 1920 році в період Громадянської війни.
У 1920-х роках на площу перед будівлею колишніх Київських жіночих курсів був перенесений чавунний фонтан із Софійської площі, коли почалася її реконструкція.
У довоєнні роки будинок займав Ветеринарно – зоотехнічний інститут, який згодом переїхав в Голосієво.
У 1934 році будинок віддають Народному комісаріату оборони, потім – Міністерству оборони. У різні роки тут були штаб округу, ППО, ВПС, військова прокуратура.
Нині тут міститься Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи.
Рішенням виконавчого комітету Київської міськради народних 49 депутатів від 22.11.1982 № 1804 будівля має статус пам’ятки архітектури та містобування.
